Приватне доручення - Страница 44

Ягвіца це мало влаштовує, але він змушений мовчки погодитись. Він дивиться на смагляве обличчя свого співбесідника і чекає.

— Мені потрібні гроші. Дещо в дорогу купити треба, — врешті говорить Чельянц.

— Яка ж у вас такса?

Чельянц лише знизує плечима і знову набирає в руку камінців.

Ягвіц дістає з портфеля тугу пачку грошей і простягає її провідникові. Той, навіть не порахувавши, кладе гроші за пазуху.

— Робити будемо так, — говорить Чельянц і розгортає на колінах заяложену карту містечка. — О десятій вечора я буду їхати в колгосп. Сам буду їхати. За шкірою. На оцьому розі,— Чельянц кладе на карту маленький камінець, — голосуйте. Тричі погашу праву фару. Це ріг вулиці Налбандяна і Леніна. Розумієте? Голосуєте тут. Документи хороші є? Командировка сюди є?..

До вечора Ягвіц проходив по містечку. Потім повечеряв у чайній і без п'ятнадцяти десять пішов на вказане місце. Він ішов м'яким, повільним кроком, намагаючись наслідувати кавказьких горців. Через плече на спину й груди звисала велика килимова сумка, що її дав Чельянц. Кому збреде в голову, що в цій, звичній для місцевих жителів «тарі» лежить пара важких черевиків на залізних шипах, головка домашнього сиру, хліб, шоколад, бурдюк з вином, складаний льодоруб, тонкий, але міцний шнур.

Біля крайньої хати, що стояла на розі вулиць, Ягвіц заховався у тінь дерева, став чекати на машину.

Містечко швидко поринало у пітьму. Здавалося, що гори ще щільніше обступили його, замкнули всі виходи з улоговини. Тиша. Чутно лише далеке рокотання річки та гавкіт собак на околицях. Нарешті, з чорного міжгір'я вирвався на волю повновидий місяць і, заллявши на мить все спокійним білим світлом, заплив за хмари.

В кінці вулиці з'явилося світло фар. Погрюкуючи кузовом, наближалася вантажна машина. Тричі моргнула права фара, Ось машина, уповільнюючи хід, перетнула вулицю.

На роздоріжжі, злегка погойдуючись на дротах, горіла велика лампа. Її світло сягало до водопровідної колонки, що була кроків за п'ятдесят від того місця, де причаївся Ягвіц. Далі дорогу огортала темрява.

Ягвіц поправив на плечі сумку. Ще 8—10 метрів, машина промине смугу світла… Раптом з-за рогу, перетинаючи дорогу машині вибіг якийсь чоловік, щосили вимахуючи руками.

— Зачекай, дорогий! Зачекай! Підвези мене трохи!

Машина зупинилася біля самої колонки. Ягвіц в думці вилаявся і щільніше притиснувся до огорожі. Як Чельянц тепер позбудеться цього напрошеного пасажира?

— Нащо ти така вперта людина, папашо! — почув Ягвіц сердитий голос. — Це ж тобі неважко пробити! Мені лише до мосту!

Ягіцеві раптом здалося, що цей голос йому знайомий, Але здогад був настільки неймовірний, що він відразу ж відігнав його. Просто збіг обставин…. А може й нерви… Людина біля машини повернула до світла голову.

«Чеканов!» Ягвіц рвонув з кишені зброю. Але з-за рогу до машини вийшло ще троє в зелених картузах. Один з них стрибнув на підніжку і направив через опущене скло пістолет.

— Ну, от і приїхали, Чельянц. Невгамовна ви людина. Вісім років ви тут нам пакостили, — суворо сказав він. Потім, не обертаючись, наказав супутникам — Обшукати машину!

Ягвіц зрозумів, що треба втікати. Він переліз через огорожу, тихо перейшов садом. В ньому, на щастя, не було собак. В ушах все ще лунав наказ: «Обшукати машину!». Ягвіц не мав сумніву, що цей наказ стосувався безпосередньо його. Його шукали. І нехай вони, поспішивши, помилилися цього разу, замість нього знайшли в кузові лише спальні мішки та альпіністські костюми, нехай йому хвилину тому вдалося уникнути пастки, але вони, можливо, самі того не знаючи, загнали його в іншу пастку: він лишився один!

Сам в чужих горах, без грошей і зв'язків. Його шукають зараз скрізь: в Лцені, на дорогах, на вокзалах, в поїздах. Як це трапилось? Хоча тепер уже все рівно.

Він ішов у темряві, не розбираючи дороги, боляче б'ючись об каміння пальцями ніг, що були погано захищені м'якими чобітьми. Ягвіц перелазив через якісь огорожі, продирався через виноградники і вже десь далеко за містечком упав, спіткнувшись об камінь, і збив коліна.

Вія ліг, ввіткнувшись обличчям в мокру траву. Треба було хоч трохи відпочити.

Вірменія… Снігові гори. Альпійські луки. До цих пір він знав про них лише з підручника географії. Боже мій, скільки звідси до Франкфурта? 18 кілометрів до перевалу. Там Туреччина. А може повернутись і йти на Хансарську сідловину? Там легше. Ні, тільки сюди. На Хансарі на нього вже чекають оті, в зелених картузах. Але 18 кілометрів через гори, де 1000 метрів майже прямовисних скель! І все ж він піде сюди.

Він хоче жити! Нехай прямовисні скелі, нехай льодовики і снігові завали, нехай на зовуть божевільною його спробу зійти на малодоступну снігову гору одному, без провідника, але він піде. Там, за льодовиками — Франкфурт. Ні, це не абсурд, Для нього Франкфурт — за перевалом.

Він давно вже перебрався на іншу сторону ущелини, перевзувся у важкі черевики і розпочав підйом.

Швидко втомився. Ноги запліталися, майже на кожному кроці він спотикався, але про те, щоб зупинитися, і не дума» — ішов, як автомат. Почався крутий підйом без стежки по косогору, порослому кущами, заваленому камінням. Тут підійматись порівняно легко, бо можна підтримуватись руками за міцні гілля й коріння. Ущелина, по якій протікає річка, лишилася праворуч, і шум води поволі затихав, Ягвіц підрахував, що пройшов не більше трьох кілометрів. Починався осип, з-під ніг ввесь час випорскували шматочки граніту, викликаючи далеко внизу гримотливий каменопад. Він намагався ступати якомога легше й обережніше і, нарешті, зупинився перед високим бар'єром. В ньому зяяла ущелина, яка йшла вгору. Ягвіц ввійшов у неї і почав видиратися на вершину, наскільки дозволяла нічна темрява, розріджена промінням місяця. Ущелина привела його на невеликий майданчик перед голою стіною. Пригадались слова Чельянца: «Якщо камінь упаде на голову — біда голові; якщо голова упаде на камінь — голові біда…»

Страх перед незвіданим І небезпечним підйомом утримував його деякий час на карнизі. Але інший страх, більш сильний і владний, примушував видиратися вгору.

Коли перші промені сонця розсипалися іскристо на засніжених верхів'ях, Ягвіц все ще йшов. Він дивився на високі гребені гір. Пасмо перевалу гіпнотизувало його.

Вже опівдні опинився на маленькій мальовничій терасі перед ледь скошеною стіною. Так, це те місце, що про нього говорив Чельянц. Прямовисний підйом. Ягвіц намагався пригадати свої туристські підйоми в Швейцарських Альпах. Здається, краще босому. Він скинув черевики І в одних шкарпетках, чіпляючись пальцями рук і ніг за виступи, почав карабкатись по стіні. Весь мокрий, подряпаний, він добрався до невеликого майданчика, де перевів подих. Потім знову почав видиратися вгору. Одного разу нога зірвалася з виступу і він ледве не полетів униз. Після другого перепочинку підйом став більш пологий, лізти стало легше, але Ягвіц відчував величезну втому.

Захід застав його на підступах до фірнових снігів. Далі вже можна було йти в зручних ботинках і користуватися льодорубом, але сили остаточно залишили його.

Ягвіц скинув сумку, виклав все, що в ній було, і ножем розрізав по шву, намагаючись використати її, як ковдру: штурмовий костюм, палатка, спальний мішок лишилися в машині Чельянца. Але килимкова сумка не врятувала ного від холоду.

На світанку, замерзлий і втомлений, він перекусив трохи шоколадом та вином і рушив далі. Ішов, важко спираючись на льодоруб. Дихати було все важче — давалося взнаки розріджене повітря; у скронях гупала кров, а перед очима миготіли темні кола, хоч навколо сліпуче сяяв сніг. Нарешті, він досягнув ущелини, що була присипана снігом. За нею — «Притулок десяти». До перевалу — година ходу! Але перш ніж ступити на твердий фірн, під невинною білизною якого причаїлася безодня, Ягвіц ударив по настові кілька разів льодорубом. На очах сніг став осідати—і раптом з гуркотом посипався вниз. Оголилися руді виступи скелі. Сніговий міст провалився не лише вшир. Коли осіла біла пилюка, Ягвіц, з жахом побачив, що праворуч і ліворуч, наскільки сягав зір, простяглася чорна безодня.