Приватне доручення - Страница 41

— Х-ху, чортяка, налякав як! Звідки ти взявся, як нечиста сила? — і Нікольський розстебнув комірець.

— А я на задній сходині вагона сидів, — відповів спокійно Іванцов. — Сидів і думав, навіщо це ви вагон цигарками пригощаєте.

— Що-о-о?! — позадкував Нікольський, похололими пальцями намацуючи кобуру. — Ти… ти… що? Здурів?!

— Не шуміть, Нікольський, — пролунав позаду голос. Капітан різко повернувся і скоріше вгадав, ніж побачив у тіні вагона Карпенка.

Нікольський скрикнув і шарпнувся набік, Іванцова, що намагався заступити йому дорогу, він збив сильним ударом. Він біг, стрибаючи через рейки і шпали, шарахаючись від людей, що потрапляли йому назустріч. Про пістолет Нікольський забув. Під самими буферами проскочив перед групою вагонів, що котились по колії і закрили його від переслідувачів. Куди? Тут майстерні і кам'яний паркан. Треба праворуч. Він метнувся праворуч, але спіткнувся і впав на рейки. Його приголомшив гуркіт паровоза, що мчав прямо на нього. Останнє, що встиг побачити Нікольський, — це блискучі, і, як йому здалося, навислі прямо над ним ведучі колеса паровоза. Крикнути він не встиг…

— Що Нікольський? — запитав Лосько, побачивши Карпенка.

Ігор лише махнув рукою.

— Швидка допомога відмовилась прийняти. Він уже в морзі.

— Так? Що заварив, те и поїв.

— Москва запитувала що-небудь? — Карпенко налив склянку води, випив і втомлено сів на диван, випроставши ноги.

— Є шифровка від генерала. — Лосько подав йому радіограму. Він відразу ж помітив, що обличчя Карпенка стає все похмурішим — в міру того, як він вчитувався в депешу.

А текст був такий: «Вашу інформацію одержав. Передбачення, що дії «Начальника» зараз локалізуються в районі Винагорода, підтверджу- ються додатковими даними. Звертаю увагу на неприпустиму повільність пошуку. Час не чекає. Коли потрапите на слід «Начальника», ні в якому разі його не брати. Дуже важливо перевірити, до кого він може заглянути, залишаючи нашу країну. Доповідайте двічі на добу. Степаничев».

Минуло майже дві години, але вибуху не було. «Дізнався, мерзотник, про зміну маршруту», подумав Ягвіц про Нікольського і зайшов до кімнати. Двері на балкон залишилися відчинені. Не вмикаючи світла, він став роздягатись. На мить його рука з сорочкою, напівстягненою з спини, завмерла. «А може мені пора втікати? Зроблено все можливе й неможливе. Пани парламентарії сплять останню ніч на цій невеселій планеті. Завтра в 14 годин літак підніме їх в повітря… А якщо цей франт Чеканов раптом забуде десь портсигар або захворіє і не полетить? Після вчорашньої пиятики його просто можуть не допустити до польоту… Якщо трапиться щось подібне, йому, Ягвіцеві, доведеться щось робити на місці. Він повинен виграти цього разу!» Рвонувши сорочку з голови, Ягвіц нахилився, розшнуровуючи черевик.

Вранці, перед тим, як іти на роботу, до нього постукала Ганнуся.

— Павло Леонтійовичу, приходьте в аеропорт на 12 годину. О пів на першу зустрінемо Сашка в ресторані. Добре?

— Що ж, план хороший, — згодився Ягвіц, — Тільки не знаю, чи встигну я закінчити звіт тресту. Ще сторінок п'ять дописати лишилося.

Ганнуся пішла. Ягвіц був задоволений цією пропозицією: він спробує побачити Чеканова.

В 12 годин він уже був в аеропорту. Ганнуся зустріла ного запитанням:

— Дописали?

— Так, і навіть відправив.

О пів на першу вони зустріли Сашка, пообідали в ресторані. Біля двох годин почав збиратися народ.

— Проводжати іноземців підемо? — запитав Сашко.

— Можна, — без особливого ентузіазму погодився Ягвіц.

За спиною Сашка і Ганнусі він протиснувся до льотного поля, де товпилися пілоти і персонал льотного парку. Ягвіц шукав поглядом Андрія, але його не було. Він запитав про нього Сашка, але Лучко щойно прилетів і не бачив приятеля. В цей час через службовий хід на бетоноване поле почали виходити пасажири, Ягвіц крутив головою на всі боки і раптом почув за спиною знайомий голос. Повернувшись, він щиро посміхнувся, побачивши Чеканова.

— Здоров, друже, й прощай. Поспішаю. Пасажири вже на полі. В Москві обов'язково заходь. Ти записав мою адресу? — випалив Андрій.

— Записав, записав, Андрійку, — трусив Ягвіц руку Чеканову.

— Будь здоров, Сашко! — вдарив Андрій Сашка по плечу і вклонився Ганнусі,— Ти, Ганнусю, швидше брата одружуй. Щасливо тобі лишатись!

Мимо них, пройшов високий неповороткий майор — командир корабля.

— Чеканов, — кинув він на ходу, — кінчай прощатись.

— Ну, хлопці, до побачення, — ще раз потиснув всім руки Андрій. — Закуримо, Павло Леонтійовичу, з твого колишнього, — підморгнув він Ягвіцові, дістаючи з кишені важкий срібний портсигар.

Всі взяли по цигарці. Клацнула кришка. Чеканов заховав портсигар до кишені, махнув рукою і побіг до літака.

Звівшись навшпиньки, Ягвіц-Масальський бачив, як Чеканов, хизуючись, вибіг на трап і зник в чорному овалі дверей.

Завив лівий мотор, потім правий. Остання хвилина чекання здавалася Ягвіцові особливо довгою. Але ось літак важко побіг по бетону в дальній кінець поля, розвернувся, понісся по білій смузі доріжки і десь посередині її відірвався від землі. Ягвіц поглянув на годинника: 14–05.

Смерком, коли Сашко й Ганнуся повернулися з кіно, вони вже не застали Масальського. Але на вечерю його чекати не стали, бо знали, що він вже не повернеться.

Тимчасом на задньому сидінні автобуса міжміського сполучення між літньою селянкою з бідоном в ногах і худорлявим дідком в білій панамі вмостився Павло Леонтійович Масальський — Пауль фон Ягвіц-Савур. Його важко було зараз впізнати. Голова начисто поголена. Новий, але пом'ятий парусиновий костюм відсвічував глянцевим ворсом, — він, очевидно, був щойно з магазина. Окуляри в мідній оправі надавали дуже провінціального вигляду його благодушному обличчі. Від недавньої елегантності не лишилося й сліду. Обхопивши руками портфель з матеріалу, який колись мав вигляд крокодилячої кожі, Ягвіц обережно горнув його до грудей. З портфеля виглядали учнівські зошити. Пальці Ягвіца були в чорнилі. Навіть на підборідді синіла невелика розмазана пляма такого ж кольору. Він бездумно дивився у вікно. Так дивляться люди, які добре вивчили дорогу за час багатьох поїздок. Але він не бачив нічого, що проносилося за запиленими вікнами автобуса.

Що ж, тепер можна, як кажуть, підбити баланс. Є витрати. Але головне те, що після всього йому вдалося зникнути. Він не буде свідком вибуху літака, але за цим не варто шкодувати, бо всі свідки такого видовища по сумісництву виявляться й жертвами. Хотілося курити. Не можна. Дурне правило.

Автобус, погойдуючись на вибоїнах, котив від зупинки до зупинки.

В невеликому містечкові Ягвіц сів на пригородній поїзд, а надвечір — в автобус, потім — в поїзд далекого слідування, кожен раз змінюючи напрям. Петляючи, плутаючи сліди, Ягвіц добрався до Львова.

Місто, де минуло його дитинство і юність. Такі ж вузькі, добротно вибрукувані вулиці і суцільні будинки. Невисокі, старомодні будинки, краса яких не приїсться ніколи. На них лише треба вміти дивитись: вибирати час, освітлення, ракурс. Це історія архітектури. Але не тільки. Це взагалі історія, де політика й економіка найбільш яскраво проявились у зовнішньому вигляді міста. Ось тут стояв загнузданий бронзовий кінь. Вершник — Ян Собеський — людина, яка ненавиділа все українське.

Клумба з квітами на тому місці, де ще недавно стояв пам'ятник, мала, можливо, не такий величний вигляд, як бронзовий вершник, що загнуздав коня. Але Ягвіц з злістю побачив, що жива привабливість квітів дивовижно пов'язувалася з поновленим обличчям міста. Більше, ніж бундючне обличчя похмурого шляхтича. Так, місто, де минуло його дитинство, а потім і юність, стало невпізнанним. Його змінили не стільки будинки, вулиці — новобудов для цього не так уже й багато — скільки люди, що несли в собі риси нового часу, що випромінювали його на все довкола. Навіть масивна 65-метрова башта кафедрального собору, що п'ять віків байдуже дивилася на все, що творилося біля її могутнього підніжжя, і та наче прилучилася до нового життя чавунною дощечкою з написом: «Пам'ятник архітектури».