Пригоди. Подорожi. Фантастика - 90 - Страница 9

Онисько — природжений гуморист. Де він, там і сміх. Зрозуміло, що Андрій і тепер не лізе в кишеню за словом.

— Ти, боцмане, краще пильнував би якорі.

Віктор насторожується:

— А що?

— А те, що вони в тебе чомусь різні…

— Як то різні?

— Один — лівий, другий — правий.

На кораблі — веселе пожвавлення. Один — нуль на користь Андрія.

Чалапає собі наш “Бриз” найменшим ходом. За штурвалом — сам капітан.

Аж раптом Андрій із Толиком — в один голос:

— Зачепились!

— Стоп-машина! — кидає капітан у ріжок переговорного пристрою. — Водолазові до спуску приготуватись!

А кому, власне, приготуватись? Хто пірне у глибінь по нитці трала? Звичайно, що покладливий та невтомимий Чепіжний. Віктор одягає гумовий костюм, завдає собі на спину балони і перевальцем, як той пінгвін, йде до трапу.

Трос напнутий, мов струна. Він веде глибше й глибше. Тьмяніють яскраві кольори підводного світу. Немає вже напівпрозорих млинців найогидніших мешканців моря — медуз. Коли-не-коли промайне темна тінь полохливої рибини. Проте видимість хороша. Не те що біля “фріца”.

Кілька поштовхів ластами і… Віктор злякано завмирає. За метр від нього — міна. Справжня гальванічна морська міна! На кулястому тілі страховиська стирчать характерні ріжки. Зачепи ненароком хоч один із них — і над морем здійметься водяний смерч. Сімдесят кілограмів вибухівки рознесуть ущент навіть таке судно, як їхній “Бриз”. Але міна, певно, чигала на більшу здобич — есмінця чи навіть “крейсера, тобто корабля з глибоким кілем. Ось чому “Бриз” пройшов над нею неушкоджений. Так міркував Чепіжний, наближаючись до міни. Наперекір страхові йому вельми кортіло хоча б доторкнутися до неї.

Вже добре видно трос якоря, на якому тримається міна, коросту мідій. Стривай, стривай… Як досвідчений водолаз, Віктор знає: на заряджених набоях мідії не селяться. Отже, можливо, ця міна вже давно порожня. Боцман обережно взявся за якір-трос, і… вона вибухнула чорною хмарою. “Ну, — зблиснуло в голові, — кінець”.

Проте “дим” розходився, а Віктор лишався живий і неушкоджений. Що за чудасія? Раптом усю боцманову істоту пронизав здогад: міна порожня! Чорну хмару диму-намулу здійняв табун бичків. Міна проіржавіла. Тол у ній розчинився. І тепер вона стала просто сховком для риби.

Боцман спокійно зняв із міни трал і ковзнув угору.

Роздягаючись, мовив:

— Ну, братці… Сьогодні я не ручуся, що в мене в костюмі сухо…

— У чім річ? — меланхолійно поцікавився незворушний Степовий.

Віктор засміявся:

— А чи знаєш ти, що ми зачепили?

— Не інакше як водяного.

— Гірше! Німецьку міну!

— Невже?! — вражено глянув Сашко на боцмана. І по паузі додав: — То що… Як ти з нею там?..

— Попросив, доки не зніму трал, не вибухати.

— А коли без жартів?

— На моє щастя, ця штукенція була порожня. В ній мешкав табун бичків.

— Пригода! Так можна й посивіти.

Цілісінький день на “Бризі” розмови точились довкола цієї події. Боцманів жарт щодо костюма став приводом для ущипливих коментарів. Надвечір у кают-компанії з’явилася “блискавка”. На карикатурі Чепіжний зображався в ролі парламентера, який вів переговори з ворожою міною. Зрозуміло, що редактором та художником стіннівки був самодіяльний гуморист Андрій Онисько.

Третій день скородимо квадрат, на дні якого має лежати есмінець. Час від часу Степовий бере аерофотознімок, кладе його поряд із картою й задля певності поглядає на будиночок тендрівського маячка, що біліє на фото літерою “Т”… Усе правильно! Проте трал “Бриза” безперешкодно пронизує глибини, лише інколи чіпляючись за предмети, що не мають до есмінця жодного стосунку.

Ну хто, скажімо, міг подумати, що “торпеда”, об котру ми тільки-но спіткнулися, виявиться кисневим балоном з маркіруванням 1939 року? Підняли знахідку на тральщик, і навіть бувалий у бувальцях Чепіжний почухав потилицю: манометр на балоні показував рівно 150 стандартних атмосфер.

— Скиньте його в море, — запропонував обережний Степовий. — А то ще бабахне…

— Ні, — рішуче взявся за вентиль Віктор. — Коли вже підняли, хоч спробуємо на смак цей довоєнний кисень.

Сашко похитав головою:

— Ой, гляди, Вікторе…

І про всяк випадок кишнув на бак усю команду.

Чепіжний, котрий був, як сам він казав, із громадянином Нептуном у найкращих стосунках і щиро вірив у своє підводне щастя, крутнув ключем заіржавілий вентиль. З отвору засичало.

— Відбій! — радісно оголосив боцман. — Небезпека минула. Кисень пішов. До того ж, братці, смачний, не гірший за сучасний.

“…Це трапилось о 13.33. За цілковитого штилю і чудового освітлення”. Саме так буде потім записано у вахтовому журналі. Бо подія була варта того, аби її занести на скрижалі історії.

З волі випадку честь першим побачити затонулий корабель, що виявився потім есмінцем “Киров”, випала на долю нашого боцмана…

Стояла страшенна спека. Розжарена палуба обпікала босі ноги, і Віктор з радістю пірнув у прохолодну воду, “Цікаво, що там ми зачепили?” — підганяла його вперед (тобто в даному разі вниз) звична для водолаза думка, Трос трала, за який тримався Чепіжний, чорною струною зникав у глибині. Шар води, що, як правило, кишів медузами, зостався вгорі, й Віктор спокійно, не боячись ужалити руку об огидні створіння, підгрібав правицею. Видимість була гарною. Тож хвилин за п’ять перед ним постало незабутнє видовище.

Трал зачепився за погнуту леєрну стойку, що належала величезному, судячи з усього, військовому судну. Власне, Віктор, котрий висів над місцем зачіпки, бачив унизу лише довге темне громаддя, обриси якого майже зливалися з чорнотою дна. Але досвід підказував — то корабель. До того ж великий.

Боцман ковзнув нижче. Зачепив рукою бороду водоростей, що звисала з… артилерійського ствола, здригнувся. Порване та погнуте залізо. Башта. Уламок щогли. І на самісінькому її вершечку — жмут скручених дротів, які замість радіохвиль та бойових позивних ловлять тепер похоронне зумрення вічної глибини.

Але досить! Стрілка манометра майже на нулі. Віктор зринає на поверхню.

— “Киров?”— стрічають його на трапі “Бриза”.

— Не знаю, суднових документів не читав, — скрушно зітхаючи, відповідає боцман. — У всякому разі судно військове.

Незвичайне моторошне почуття охоплює тебе, коли ступаєш на палубу мертвого корабля. Спливли роки. В кубриках та каютах, де складали плани військових операцій, різалися в доміно, читали листи від коханих, вивелося не одне покоління прудких зеленух. Саваном мідій вкриті артилерійські башти. І все одно кожна пробоїна, кожен шмат спотвореної броні, здається, зберігають людське тепло, доносять крізь товщу десятиліть стогін і крики останнього бою.

Де ж та жадана деталь, яка підтвердить, що перед нами — “Киров”? І що то може бути? Бронзова табличка з приладу? Папірець технічної інструкції чи стрічка з матроської безкозирки? Як її шукати, коли море вкрило мулом кожен уламок, кожну шпарину на кораблі? Щогли і бойової рубки немає. Їх буквально зрізало: чи то ворожими бомбами, чи то вибухом власного боєзапасу. Найменше постраждала корма.

— Там є діра, — напучує боцман нову пару водолазів, Голуба й Степового (начальство також включилось у пошук). — Спробуйте проникнути всередину…

Сашко й Геннадій запливають усередину. Слабенький промінчик електричного ліхтаря наштовхується то на шмат переборки, то на труби. І чи не диво, що в цьому хаосі трухлявих дощок та іржавого заліза Степовий знаходить дві алюмінієві ложки?

На поверхні, на “Бризі”, їх ретельно шкребуть, миють у гасі. І нарешті Ремез радісно вигукує:

— Тут щось надряпано!

Над ложками схиляється вся команда. Справді, на одній із них напис: “Лукаш”.

У наших руках хоч і тоненька, однак усе-таки ниточка.

— А якщо звернутися до Міністерства оборони? — пропонує Ремез. — Мусять же там знати, чи був на есмінці тоді такий матрос…