Пригоди. Подорожi. Фантастика - 90 - Страница 43

Дві красуні за його спиною раптом змовкли, й та, котра була за лівим плечем Панті (фарбована блондинка), стривожено запитала в подруги:

— А ти паспорт не забула?

— Ой, — злякано зойкнула та, і чутно було, як вона занишпорила в сумочці. — Є, хвалити бога, — полегшено зітхнула, — не так, як минулого разу.

— Краще не згадуй!

Тепер Пантя захвилювався не на жарт. Де його паспорт? Як правило, він завжди лежав у портмоне. Портмоне грубеньке, не приведи лиха година, будуть витягати, завжди відчує.

Пантя непомітно провів долонею вздовж лівого лацкана плаща. Можна бути спокійним, внутрішня кишеня горбатиться. І все ж краще пересвідчитись. Він зробив заклопотане обличчя, хоча ніхто на нього не дивився, розстібнув ґудзика й дістав портмоне. Паспорт на місці. Перебрав пальцями кишеньки гаманця: календарик, кілька візиток, лотерейні квитки. Сам, з власної ініціативи, він ці квитки не купував, але коли пропонували на роботі, аби нічого не подумали, не відмовлявся.

Чого в житті не буває — а що як виграє? Пантелеймон не дуже сподівався на те, бо вірив тільки в свою голову та руки, однак і втрачати бодай невеличкий шанс теж не хотілось. Усього має бути до міри. В наступній кишеньці гаманця, за лотереиками, переховувалась давно “заникана” сотня карбованців. Цих грошей він ніколи не чіпав, наче їх зовсім у нього не було. Зате почувався в будь-якій ситуації впевнено. Скажімо, трапиться непогане відрядження — зможе дозволити собі покозакувати, і це не вплине на сімейний бюджет.

Пересвідчившись, що потрібний документ при ньому, Пантя знову перейшов на роздумування. Він любив у спокійні хвилини стояння в черзі пофілософствувати. “Філософствування”— термін у даному разі надто гучний, ВД скоріше можна було назвати пошуком істини. Отак брав собі та й розмірковував, приміром, про справедливість та правду. І чим глибше замислювався, тим більше стверджувався на думці, яку б належало викинути з голови, бо дуже вже від неї відгонило крамолою. З тієї думки випливало, що в суспільстві існують дві правди, дві справедливості… Одна правда офіційна, друга — як її віддзеркалення — теж правда, тільки життєва, її кожний визнає в душі, але чомусь про неї на загалі не згадують, замовчують. З одного боку, якщо подумати, то все в нас начебто є, тим паче коли порівнювати з минулими століттями чи роками: і машини, і квартири, всілякі там меблі й магнітофони, а з другого — дістається все кожному ой як неоднаково. Кому падає з неба за посадою чи по блату, а кому — з великим потом і кров’ю, та ще й неодмінно через вимотувальні черги. То де ж та справедливість? Дійшло до того, що навіть у сім’ї відшаровується друге дно. Взяти хоча б їх із Нюрою, наче ж і живуть непогано, в сякому-такому достатку, але ж це все про людське око, насправді давно, якщо покласти руку на серце, вони один одному набридли, як гірка редька. Тому кожен із них має ще й свій маленький недоторканний світ, який старанно приховує, яким дихає тільки при нагоді й потай. Може, через таку роздвоєність і почастішали приховані від сторонніх пиятики й гульбища його колег по роботі. А коли й трапляються окремі суб’єкти, які не визнають двох правд, то серед колег, друзів, знайомих вони вважаються недоумками, а простіше, дурнями. Така людина більше програє, ніж виграє, більше втрачає, аніж знаходить. Що це за явище? Може, переродження або хвороба суспільства? Як це контрастує з тим, чому навчали в школі! Скромність, аскетизм, подвиг, самозречення в ім’я великої мети. Де те високе благородство і людські чесноти, притаманні буремній молодості наших дідів та батьків? Таке враження, що на всіх цих категоріях непомітно проступили поліровка або лак, а мистецтво й офіційна ідеологія старанно натирають цей лак шерстянкою. Час причесав ці категорії, пригладив і підняв на п’єдестал, до якого нам не дотягнутися. На мітингах та зборах красиво всі промовляють, закликають до сяючих вершин, до загального благоденства, а кожний зокрема стягує, що тільки можна, у своє гніздо, ховає, гребе у свою фортецю. Оце й є життєва правда. І якщо раніше боялися її розголошувати, то тепер знаходяться такі, хто вже й не приховує свої достатки, починає вихвалятися ними, козиряти посадою, машиною, зв’язками, знайомствами. А слабим світу цього доводиться напружувати всі жили, аби хоч торкнутися вершин благополуччя, інакше все, вилітаєш у тираж, у другий сорт, з тобою ніхто не буде рахуватися, тебе просто затопчуть… Все життя — це нескінченна черга за життєвими благами…

— Не скажете, скільки сьогодні вимагається, точніше, скільки сьогодні пройде? — почув Пантя голос блондинки й озирнувся. “А вона нічого. Молодиця в розквіті, в таких переваг чималенько”. Всі його думки враз розвіялись, і Пантя гарячково заходився добирати ту фразу, яка б — він дуже прагнув того — назавжди запам’яталася жінці при знайомстві. Перебрав у пам’яті кілька варіантів — як на зло, все зачовгане, а час біжить, ініціатива втрачається. Врешті з його вуст злетіло поза його бажання:

— Ви знаєте, я не в курсі.

Якщо в очах блондинки і був якийсь інтерес, то зараз він остаточно згас.

Проклинаючи свою пенькуватість, Пантелеймон сердито стежив за чергою. Справді, що ці люди тут роблять? Чому вистоюють, як барани, а не йдуть по домівках? Адже в кожного, напевне, вдома безліч справ.

Роздосадуваний, він мало не зрушив з місця і не подався на зупинку тролейбуса, але вчасно схаменувся. Жаль було змарнованого часу, та й чоловік тридцять за ним уже стоїть. Було б цілковитим безглуздям полишити чергу, в якій убив добрячу годину.

Те, що не знав, за чим стоїть, не дуже непокоїло. Адже не буває черги за нічим. Одного разу він навіть вистояв чергу, щоб зайняти чергу. До того ж публіка тут зовсім не селянська, солідна. Одне дивує: на обличчях чергостоїв геть не видно буденної втоми, та й вбрані всі, немов на весілля. “Може, то мені тільки здається, — думав Пантя. — Або весна на них так вплинула…”

Час минав, Пантя просувався ближче до мети, тому всі сторонні думки відкинув і зосередився на легковикові, до якого було вже кілька метрів. Невже якась модна лотерея? Ні, бо для чого тоді потрібний паспорт?

Біла “Волга” стояла на тротуарі між двома каштанами, задні дверцята її відчинені. Біля машини Пантя побачив столик, за яким сиділа фея. Інакше цю особу не назвеш: великі блакитні очі, як два озерця, витончені риси обличчя, стримані, граційні рухи. “Просто марсіянка якась”. На нашій грішній землі я таких вродливих іще не зустрічав, — подумав Пантя й знічено подав їй паспорт. — Ех, якби ж там не було штампу про одруження”.

Фея звела на нього блакитні оченята-озерця й почала прискіпливо вивчати Пантелеймонову зовнішність. Впевнившись у чомусь, тільки їй відомому, діловито мовила:

— Чому немає листівки в паспорті?

— Була ж! А може, в черзі випала, — не змигнувши оком, збрехав Пантя.

Його організм умить автоматично ввімкнув усі додаткові резерви нахабства. Інакше — катастрофа, яку він собі ніколи не подарує.

Фея трохи подумала, ще раз поглянула на Пантелеймона, взяла зі столика незаповнену листівку й, прикусивши нижню пухкеньку губку, почала старанно записувати на ній його анкетні дані. Затим спитала:

— Ви на роботі скільки днів за власний рахунок узяли?

— Три, — й далі відчайдушно брехав Пантя.

— Гаразд, — кивнула фея й зробила якусь помітку в зошиті. — Ви сімдесят третій. Отже, завтра о десятій годині ранку збираємось тут. А зараз ви можете бути вільні, — й повернула йому документ.

“Вистояв — і не довідався за чим”, — гнівався на себе Пантелеймон. Тепер, коли пройшов усю чергу, питати незручно, ще піднімуть на сміх. Проаналізувавши свій багатий досвід чергостоя, дійшов висновку^ черга давно самоорганізувалася, й організм Цей міцний і надійний. Недаремно ж ця краля питала про відпустку за свій рахунок, певно, доведеться й почергувати. Що ж, йому до цього не звикати. Як брав кухню, три доби чергував. А квитки на футбольний міжнародний матч “Динамо” (Київ) — “Селтік”? Усю ніч грілися біля багать на майдані перед касами.