Пригоди. Подорожi. Фантастика - 86 - Страница 56

Тепер я в морі був не сам, і це потішило мене. Голоду не відчував. Частіше, ніж доти, пив морську воду. Чайки супроводжували мене, кружляли просто над головою. Я подумав про Мері Едресс. “Як вона там?” — запитував себе, згадуючи її голос, коли дівчина перекладала мені якийсь діалог з кінофільму. Саме того дня, коли я без ніякої причини подумав раптом про Мері Едресс лише тому, що побачив у небі безліч чайок, Мері служила по мені заупокійну відправу в католицькому храмі у Мобілі. Згодом Мері написала мені в Картахену, що замовила відправу на восьмий день. І помолилася за упокій моєї душі. Гадаю, що й тіла також, бо того ранку, згадуючи Мері Едресс, яка в цей час була присутня на відправі в Мобілі, я почувався щасливим у відкритому морі, стежачи за чайками — вісницями близької землі.

Майже цілий день просидів на борту, вдивляючись в обрій. День видався напрочуд ясний. Я був певен,’ що помічу землю на відстані в п’ятдесят миль. Пліт плив швидше, ніж якби чотирма веслами кермували двоє гребців. Він рухався просто по синій гладіні моря, наче підштовхуваний мотором.

Після семиденного плавання на плоту найменші зміни кольору води не лишаються непоміченими. Сьомого березня, о пів на четверту, я помітив, що пліт увійшов до зони, де вода була не синя, а темно-зелена. Якусь мить навіть бачив межу: з одного боку синя поверхня, що її спостерігав протягом семи днів, з другого — зелена, яка здавалася густішою. Низько кружляли численні чайки. Я чув над головою помахи дужих крил. Це були безпомильні прикмети — інший колір води, велика кількість чайок. Цієї ночі я мусив чатувати, щоб угледіти перші прибережні вогні.

Мені не довелося докладати зусиль, щоб заснути на восьму ніч плавання. О дев’ятій вечора стара чайка сіла на борт і не злітала з плота до ранку. Я притулився до уламка весла. Ніч була спокійна, пліт рухався так само в певному напрямку. “Куди він припливе? — запитував я себе, переконаний завдяки прикметам — кольору води і старій чайці, що завтра дістануся до суходолу. Проте й гадки не мав, куди саме пливе за вітром мій пліт.

Я не був певен, що він рухається в тому ж напрямку, що й спочатку. Якщо його маршрут збігався з курсом літаків, пліт, мабуть, пристав би до берега десь у Колумбії. Та без компаса взнати це напевне було неможливо. Якби пліт плив точно на південь, то дістався б до Карібського узбережжя на території Колумбії. Але так само можна було припустити, що він пливе на північ. В такому разі я не міг би визначити своє місцеперебування.

Десь опівночі, коли я звалився, зморений сном, стара чайка наблизилася і дзьобнула мене в голову. Та я не відчув болю. Вона дзьобала злегка, не подряпавши шкіри на голові. Наче пестила мене. Я пригадав начальника корабельної артилерії, котрий зауважив якось, що вбити чайку— справа, не гідна моряка, і пожалкував за маленькою чайкою, яку даремно задушив.

До світанку я пильно вдивлявся в обрій. Ніч видалася тепла. Але я не помітив жодного вогника. Не було ніяких ознак берега. Пліт плив по чистій і тихій поверхні моря, проте довкруг не спостерігалося ніякого світла, крім мерехтіння зірок. Я незрушно лежав, чайка нібито заснула. Досить довго вона сиділа на борту, опустивши голову, так само незрушно, як і я. Та варто було поворухнутися, як чайка підстрибувала й дзьобала мені голову.

Вдосвіта я прибрав іншу позу. Тепер чайка сиділа у мене в ногах. Відчув, що вона дзьобає мої черевики. Потім наблизилася до борту. Я застиг на місці. Чайка теж завмерла. Тоді підійшла до моєї голови й знову завмерла. Та щойно я поворухнувся, як вона знову майже з ніжністю стала дзьобати моє волосся. Це вже нагадувало гру. Я кілька разів змінював позу. І щоразу чайка наближалася до моєї голови. Вже на світанку, не вдаючись до якихось там хитрощів, я простягнув руку й схопив її за шию.

Я не збирався її вбивати. Випадок з іншою чайкою підказував, що це було б даремним пролиттям крові. Я відчував голод, проте не намірявся вгамувати його за рахунок птаха, котрого вважав своїм другом, який цілу ніч плив разом зі мною, не завдавши ніякої шкоди. Коли я впіймав її, чайка розправила крила, різко тріпонулася в моїй руці й спробувала звільнитись. В ту ж мить я перехопив її крила, не даючи пташці поворухнутися. Чайка звела голівку, і в перших променях нового дня я побачив її очі, прозорі й перелякані. Може, в якусь мить я й збирався вбити її, та, побачивши ці великі сумні очі, відмовився від свого наміру.

Сонце визирнуло рано, і з сьомої години повітря було вже розжарене. Я все ще лежав на плоту, міцно тримаючи впійману чайку. Море було густе, зелене, як напередодні, проте ніяких ознак берега я не помічав. Повітря стало задушливе. Я випустив свою полонянку, і вона, крутнувши головою, зметнулася в небо. За хвилину чайка вже приєдналася до своєї зграї.

Того ранку — на дев’ятий день плавання — сонце пекло набагато сильніше, ніж доти. Хоч я весь час оберігав легені, спина вкрилася пухирями. Довелося відкласти весло, до якого я притулився, й зануритися у воду, оскільки біль після кожного дотику до деревини видавався нестерпним. В мене обгоріли плечі й руки. Я не міг навіть доторкнутися пальцями до власної шкіри — це було все одно, що схопити палаючі жарини. Очі в мене запалилися. Варто було задивитись кудись, як перед очима починали мерехтіти сліпучі вогненні цяточки. До того дня я не замислювався над своїм жалюгідним станом. Я перетворився на руїну, поїдену морською сіллю та сонцем. Без ніяких зусиль віддирав від рук довгі смужки власної шкіри. Тіло під ними було червоне і гладке. За мить мене проймав гострий біль, із ран проступала кров.

До цього часу я не зважав на бороду, що виросла в мене. Я не голився одинадцять днів. Густа борода досягла шиї, але я не дотикався до неї: надто боліла обпалена сонцем шкіра. Роздумуючи про своє виснажене обличчя, про вкрите виразками тіло, я згадував поневіряння, яких зазнав за ці дні самотності й розпачу. Відчай знову охопив мене. Я не бачив ніяких ознак берега. Був уже полудень, і я вже вкотре втратив надію дістатися землі. Як би швидко не рухався пліт, до вечора я однаково не доплив би до суходолу, бо досі не помітив ніде його обрисів.

Радість, що живила мене дванадцять годин, вмить безслідно розвіялася. Сили вичерпалися. Все, про що дбав, тепер не обходило мене. Вперше за дев’ять днів я ліг долілиць, підставивши сонцю обгорілу спину. Мені не було шкода свого тіла. Знав, що якби пролежав так до вечора, то задихнувся б.

Є межа, за якою вже не відчуваєш болю. Чутливість зникає, розум притуплюється, поки зрештою не втрачається відчуття часу й місця. Я лежав долілиць, поклавши руки на борт, а бороду на руки, і спершу відчув, як безжальне сонце немов щипає мене. Кілька годин бачив у небі лише вогненні цяточки. Коли нарешті знесилено заплющив очі, сонце вже обпікало моє тіло. Я не відчував спраги, ані голоду. Не відчував нічого, і мені було зовсім байдуже — жити чи помирати. Я гадав, що помираю. І думка про смерть сповнила мене дивною й невиразною надією.

Розплющивши очі, знову опинився в Мобілі. Там була задушлива спека, я йшов на якесь свято, що відбувалося просто неба, разом із друзями-матросами і євреєм Мойсеєм Нассером, продавцем з магазину в Мобілі, де ми одягалися протягом восьми місяців, поки ремонтувався корабель, Мойсей Нассер опікувався колумбійськими матросами, і ми — на знак вдячності — купували все тільки в його магазині. Він добре розмовляв по-іспанському, хоча, за його словами, ніколи не жив у іспаномовних країнах.

Того дня, як і майже щосуботи, ми сиділи просто неба у кав’ярні, де не було інших відвідувачів, окрім євреїв і колумбійських матросів. На дощаному помості, як завжди по суботах, танцювала жінка. В неї був оголений живіт, обличчя прикрите вуаллю, немов у танцівниць з арабських фільмів. Ми аплодували й цмулили пиво з бляшанок. Найбільше веселився Мойсей Нассер, єврей-продавець з магазину в Мобілі, котрий постачав усіх колумбійських моряків тонкою й дешевою білизною.