Пригоди. Подорожi. Фантастика - 86 - Страница 53

А проте щоразу, коли я вже втрачав самовладання, щось знову живило мою надію. В ту ніч це було віддзеркалення місяця в хвилях. Море розгойдалося, і в кожній хвилі мені ввижалися вогні корабля. Минуло вже дві ночі відтоді, як я перестав сподіватися, що мене підбере якийсь корабель. Але в ту освітлену місячним сяйвом ніч— мою шосту ніч у відкритому морі — я весь час пильно вдивлявся в обрій, майже так само напружено і з тією ж надією, що і в першу. Якби зі мною повторилося те ж саме, я вмер би з відчаю: тепер я знаю, що пліт пливе там, де не пролягають маршрути кораблів.

Не пам’ятаю світанку шостого дня. Здається, цілий ранок я пролежав на дні плота — між життям і смертю. Згадував рідних, вони розповідали мені про те, що насправді відбувалося в ті дні, коли я пропав безвісти. Мене не здивувало, що мені влаштували бучну панахиду. На шостий ранок самітництва в морі я вірив, що все було саме так. Знав, що сім’ю сповістять про моє зникнення. Оскільки літаки не поверталися, виходить, від дальших розшуків відмовились і мене оголосили мертвим.

Все це майже відповідало дійсності. Та я весь час чинив опір. Знаходив життєві сили, чіплявся за якусь дрібницю, що вселяла нову надію. Але на шостий день я вже ні на що не сподівався. Лежав на плоту, наче мрець.

Вдень, згадавши, що незабаром п’ята година і скоро з’являться акули, зробив невдалу спробу підвестися й вилізти на борт. За два роки перед тим на березі у Картахені бачив рештки людини, розшматованої акулою. Я не хотів такої смерті. Не хотів, щоб мене роздерла зграя ненажерних тварин.

Настала п’ята година. Пунктуальні акули оточили пліт. Я насилу підвівся, щоб відв’язати кінці, якими кріпився настил. День був прохолодний. Море спокійне. Я відчув деяку полегкість. І раптом побачив чайок — тих самих, що й напередодні, і мені знову захотілося жити.

В цю мить я з’їв би що завгодно. Голод мучив мене. Та ще дужче боліло пересохле горло, щелепи задеревіли від бездіяльності. Я мусив щось з’їсти. Для цього підійшли б каучукові підошви моїх черевиків, але я не мав чим їх відрізати. І тоді згадав про поштові листівки з Мобіля.

Вони лежали вимоклі у кишені штанів. Я розірвав їх, запхав у рот і став жувати. Сталося диво: біль у горлі поменшав, рот наповнився слиною. Я жував листівки неквапно, наче жуйку. Після першого стиску занили щелепи. Та, жуючи поштову листівку, яку хтозна-чому зберігав відтоді, як ходив із Мері Едресс до крамниці, я поступово набирався сили й оптимізму. Гадав, що зможу без кінця жувати листівки, щоб полегшити біль у щелепах. Про те, щоб виплюнути їх у море, не було й мови — я не міг дозволити собі таке марнотратство. Відчув, як малесенькі шматочки пережованого паперу досягли шлунку, і з тієї хвилини повірив, що врятуюся, що мене не зжеруть акули.

Полегкість, якій я завдячував поштовими листівками, розпалила мою уяву до розшуків нової поживи. Якби в мене був ніж, я розрізав би черевики й з’їв каучукові підошви. Вони здавалися мені найбільш придатними для їжі з-поміж усього, що я мав. Спробував відірвати з допомогою ключів білу чисту підошву. Але марно. Неможливо було відокремити бодай шматочок добре припасованої до черевика підошви.

У відчаї став кусати пояс, поки не розболілися зуби. Та не зміг відкусити ані шматочка. Я, мабуть, скидався на звіра, коли рвав зубами черевики, пояс, сорочку. Надвечір скинув з себе пропітнілу одіж. Залишився в трусах. І, можливо, завдяки листівкам майже одразу заснув. На сьому ніч, чи то втомившись після семи ночей безсоння, я на кілька годин забувся в глибокому сні. Іноді мене будила хвиля, я стривожено підстрибував, відчуваючи, що вона з силою тягне мене в море. І одразу знову поринав у сон.

Нарешті розвиднівся сьомий день мого плавання. Не знаю чому, але я був певен, що й він не останній. Оповите туманом море було спокійне, і коли близько восьмої ранку прозирнуло сонце, я почувався досить бадьоро після довгого сну. В низькому небі над плотом кружляли сім чайок.

За два дні до того, побачивши їх, я дуже зрадів. Та спостерігаючи їх три дні поспіль, роздратувався. “Це сім заблукалих чайок”, — подумав я. Мене охопив розпач. Кожний моряк знає, що іноді зграя чайок, заблудивши в морі, багато днів летить навмання, поки нарешті не знаходить якийсь корабель і супроводжує його до порту. Можливо, протягом трьох днів я щоразу бачу одних і тих самих заблукалих птахів? Це означало б, що я весь час віддаляюся від землі.

Думка про те, що впродовж семи днів я не наближався до берега, а віддалявся від нього, здолала мою рішучість далі боротися за життя. Та коли людина на краю загибелі, загострюється інстинкт самозбереження. Сьомий день з багатьох причин різнився від попередніх: море було спокійне і темне, сонце лагідно зігрівало мене, а легкий вітерець несильно підштовхував пліт і полегшував біль від опіків.

Риби теж поводилися по-іншому. Я добре бачив їх: синіх, темних, червоних. Найрізноманітніших за кольором, формою й розмірами. Пліт, здавалося, плив посеред акваріуму.

Не знаю напевне, чи можна після семиденного плавання на голодний шлунок звикнути до такого життя. Гадаю, що можна. Відчай, який охопив мене напередодні, змінився безтямною покірливістю. Все ніби змінилося, море й небо не виявляли ворожнечі, а риби супроводжували мене, мов друзі. Мов давні — семиденної давності — знайомі.

Того ранку я не думав про те, що мушу дістатися до якогось порту. Був певен, що пліт заплив кудись, де нема кораблів, де навіть чайки збиваються з курсу.

Мені спало на думку, що після семиденного плавання я зрештою звикну до моря, до свого сумного існування і не докладатиму ніяких зусиль для того, щоб вижити. Врешті-решт я ж прожив попри все цілий тиждень. Чому ж я не можу й далі жити отак на плоту? Риби плавали на поверхні, море було чисте й погідне. Навколо плота юрмилося стільки прекрасних грайливих створінь, що їх, здавалося, можна було впіймати голими руками. Поблизу жодної акули. Я довірливо сунув руку у воду й спробував ухопити невеличку, не більше двадцяти сантиметрів круглу синю рибку з блискучою лускою. Реакція риб була такою, наче я жбурнув у воду камінь. Всі вони негайно метнулися геть. І зникли в глибині, збурунивши воду. Через якийсь час знову виринули на поверхню.

Я розумів, що зможу упіймати рибу голіруч, якщо вдасться перехитрити її. Під водою рука не така дужа й вправна. Я вибрав з гурту одну рибу. Пробував схопити її. І таки вхопив. Але вона напрочуд швидко й спритно вислизнула з моїх пальців. Так я й сидів, намагаючись спокійно, без метушні упіймати рибу. Не думав про акулу, що могла бути десь поблизу на глибині, очікуючи, коли я занурю руку по лікоть, щоб напасти напевне. Була вже десята година, а я все ще не полишив наміру схопити якусь рибу. Та в мене нічого не виходило. Риби кусали пальці. Спершу спокійно, наче наживку. Потім сильніше. Якась плоска срібляста риба, в півметра завдовжки, з маленькими гострими зубами прокусила мені палець. І тоді я помітив, що укуси інших риб теж не були безневинними. На всіх пальцях кровоточили невеликі ранки.