Пригоди. Подорожi. Фантастика - 85 - Страница 9

— Отже, вас було троє?

— І кожен мав своє прізвисько. Буйвол — професійний гангстер, двічі уникав довічного ув’язнення, врешті заробив електричне крісло, яке з радістю обміняв на двомісячний голдінгівський комфорт. Розмовляв Буйвол виключно злодійським жаргоном, набивав до нестями черево, наливався алкоголем і зовсім не задумувався, що на нього чекає.

Інша річ Лінда — Пантера. Мати її була індіанкою. Як більшість метисок, Лінда була вродливою, темпераментною, легко збуджувалась, але в хвилини спокою ставала втіленням святої покірності. Ми часто спілкувалися з Ліндою, хоч, треба сказати, тримали нас ізольовано, а з Буйволом розмовляти було просто неможливо. У Лінди був рак горла, жити їй лишалось максимум кілька місяців. Вона, як і я, хотіла накласти на себе руки, але хлопці Голдінга витягли дівчину із зашморгу. Гадаю, що череп Пантери прикрашає нині стіну над каміном у мисливському будиночку Голдінга.

— Що ви сказали?

— Саме те, що ви почули. Голдінг колекціонує свої трофеї. Череп кожної жертви знаходить своє місце на поличках над каміном. Одного разу під час прогулянки, коли охоронець на мить відвернувся, я зазирнув у вікно й побачив шереги страхітливих, мертво оскалених “сувенірів”. Голдінг прозвав мене Гепардом, якось дізнавшись, що свого часу я був чемпіоном коледжу з бігу у спринті. Якщо шукати назву витонченій жорстокості, то їй ім’я — ГОЛДІНГ! — з несподіваною люттю вигукнув Кроу і, ніби злякавшись власного крику, знову перейшов на хрипкий шепіт: — Якби ви знали, містере Девіс, яке хтиве очікування світилося в його очах, коли він розглядав нас. Ви хоч раз бачили цього монстра?

Журналіст заперечливо хитнув головою.

— Він невисокий, з черевцем, одягається під простого. Зовні — такий собі дрібний службовець. Його смішна метушливість, його любов і вміння просторікувати з будь-якого приводу, його готовність по-собачому розсміятися, коли цього потребує загал, — усе це гра. Таких, як він, не помічають у натовпі. Але річ у тім, що такі люди ніколи не опиняються серед натовпу. Може впасти в око хіба що його не за віком рум’яне обличчя та ще налиті свинцевою згубою зіниці, що, мов дві велетенські голодні блощиці, ладні висмоктати з тебе всю кров.

Голдінг роздивлявся нас із замилуванням справжнього колекціонера, розпитував про самопочуття, цікавився, чи достатньо комфортабельна наша тюрма. Буйволові він звелів видати іншу краватку, аби більше пасувала до сорочки, мені поміняв запонки. Цікаві подробиці, чи не так? Голдінг відчував себе благодійником.

“От і настала ваша година, дітки, — єлейним голосом просторікував старий, походжаючи величезною вітальнею. — Татусь Голдінг трохи відстрочив ваше побачення з усевишнім, я хотів, аби ви перейшли в інший світ щасливими людьми, котрі спізнали за життя блаженство. Віддячте ж мені, дітки, слухняністю — і ви помрете швидко й безболісно. Тебе, Буйволе, я пристрелю завтра в савані. Гепард віддасть богу душу в льодовиках моїх Кордільєрів наступного дня. Останньою покине цей світ Пантера, і буде це в джунглях, які досить великі, щоб я міг повтішатися пошуками. Будьте справжніми звірми, дітки, намагайтесь добре заховатися, похитріше, бо мої собачки вас легко знайдуть. — Голдінг поглядом показав на величезних німецьких вівчарок, що розляглися на килимі. — Повірте, краще милосердна куля татуся Голдінга, аніж зубки оцих собачок…

Він промовляв лагідно, м’яко, наче вдоволено муркотів у передчутті близької втіхи.

Буйвол на ті солодкі слова тільки благувато усміхався. Лише потім ми дізналися, що смертник мав інші плани.

Лінда, як і я, ледве стримувала нервову лихоманку.

Два бажання боролися в мені. Хотілося накинутись на Голдінга і душити, рвати зубами, топтати цю потвору. Водночас — огидна думка, що не пізно ще впасти на коліна перед Голдінгом і благати його, як бога, ще трохи продовжити життя, яке стало знову безконечно дорогим. Ще якась мить, і друге бажання перемогло б. Але Лінда випередила мене. Заламуючи руки, вона кинулася до старого. Якби не втрутилися охоронці, вівчарки розтерзали б дівчину. Лінді зробили укол, очі її заплющувались, але губи ще благали: “Я робитиму все, що накажете, все… Я буду вашою рабинею… Помилуйте…”

Нещасна Лінда. Досить було глянути на татуся Голдінга, щоб вгадати його відповідь. У погляді — азартне блаженство мисливця-єзуїта. Душевні тортури жертви тішили кожну його клітину. Чим гострішу жагу до життя відчувала підвладна йому істота, тим п’янкішим було для нього усвідомлення злочинного права забрати це життя. Його голос був умиротвореним і рівним, як у проповідника:

“Пантеро, ти не будеш моєю рабинею. Тут вистачає прислуги. Мені від вас потрібно зовсім інше. Я сам відібрав зерна, виростив плоди, і не знайдеться такої сили, яка б завадила мені пожнивувати. А мої хлопчики подбають, щоб ви не змахлювали…”

Несподівано для самого себе я перебив старого, ще не усвідомлюючи остаточно, що ж мене спонукало до цього.

“Містере Голдінг, дозвольте мені бути присутнім на завтрашньому полюванні…”

У погляді Голдінга блиснула настороженість:

“Навіщо це тобі, Гепарде?”

“Цікаво подивитися, як ви упораєтесь із Буйволом, — мовив я якомога спокійніше. — Хотів би врахувати його помилки, вас потішити, та й собі заробити зайві хвилини життя”.

Голдінг відповів не зразу. А коли заговорив, підозріливість не вгасла в його погляді.

“Браво, Гепарде! Ти хочеш сказати, що я тебе недооцінив? Добре… Ти будеш свідком полювання. Але май на увазі, якщо ти щось замислив…” — зіниці татуся звузились.

Тієї ночі я не міг заснути.

Лінда тихенько плакала в своєму кутку. Буйвол майже до ранку сидів у барі.

Відразу після сніданку охоронці увіпхнули мене й Буйвола в машину. Відкритий всюдихід з Голдінгом і охоронцями їхав попереду. Перед в’їздом у савану машини зупинилися.

Голдінг вийшов із машини, і тільки тоді я помітив його вбрання. Чорний мундир із Залізним хрестом біля нагрудної кишені, формений есесівський кашкет і почеплений через плече автомат часів другої світової війни.

“Хайль! — буркнув татусь, перехопивши мій погляд. — Дивуєтеся з мого вбрання, пане смертнику? Даремно, я люблю цю форму і дуже до неї звик. Хоч минуло вже понад сорок років, але, знаєте, давня любов… І звичка. Колись, до речі, я служив в одному з концентраційних таборів у центрі Європи. Прекрасні були часи, скажу вам, тоді життя мало для мене свої барви, запах, смак. Нині не те… Безумовно, було щось блюзнірське у тій легкості, з якою ми перетворювали тисячі малих і старих у тонни попелу…”

Джек Кроу замовк, бездумно сьорбнув давно вихололу каву:

— Коли Голдінг сказав таке, мені здалося, що він хоче критично оцінити своє минуле. Проте старий мав на увазі зовсім інше.

“Хіба не блюзнірство, — провадив він далі, — перетворювати високе мистецтво страти в звичайне, буденне ремесло? Хто з нас мав змогу зазирнути в очі кожному з тих тисяч, що безконечною низкою чвалали до крематорію? А мені дуже кортіло зазирнути в очі кожному. Я прагнув бачити відблиски вмираючих душ. Найвища влада, це влада не над тілами, а над душами. Інколи я мав можливість вибрати із черги до чистилища, так ми називали печі крематорію, кількох “щасливчиків”, повідомляли їх, що вони попали до табору помилково, що їм зараз видадуть речі й відпустять. Їх і справді вели до канцелярії, видавали одяг та документи. І коли “щасливчики” врешті приходили до тями, коли вони були вже ладні вдячно облизувати мої чоботи, я підводив їх не до воріт, а ставив у кінець тієї ж черги до чистилища. Неможливо забути, які в них були очі”.

“Кат!” — вихопилося в мене.

Голдінг лише незлобиво розсміявся, ніби з примітивного комплімента.

“Кат — професія не гірша за інші, — проказав він повчально. — Без неї людство ніколи не обходилось. А кожен фах народжує смаки і звички. Я звик і люблю вбивати. “Кожному — своє”, — було написано на воротах табору. “Кожному — своє”, — написано на вході до моєї резиденції”.