Пригоди. Подорожi. Фантастика - 85 - Страница 7

Всі мертві… Він майже не сумнівався в цьому ще тоді, одразу після катастрофи, коли їх засипав глибинними бомбами свій же протичовновий корабель, але остаточно зрозумів згодом — це було розраховано заздалегідь. Не міг уявити лише масштабів і наслідків задуманого. Тому й діяв за інерцією, за звичкою будь-що дотримуватись букви наказу. У наказі не обумовлено, має він право рятувати своє життя чи не має. Чек майже на шістсот тисяч — це і є те право. Інакше навіщо ця комедія з винагородою… Справді, дешевий спектакль, якого він не зрозумів одразу. А як було зрозуміти? Лише тепер розкрилася вся ця грошова комедія. Кінці у воду — і ніхто б не пред’явив цього чека. Подібні справи лагодяться лише так — без свідків. А як же тоді було б з Міріам, з дітьми? Що на них чекало б?..

Ентоні стиснув щелепи так, що заворушилися, заходили жовна на квадратному грубому обличчі. Він, може, не дуже й цінував свою Міріам останнім часом, але прирікати її з дітьми на нужденне життя — цього собі дозволити не міг.

Тепер йому треба будь-що дістатися до якогось цивілізованого шматка суші. Чи міг підняти на поверхню весь екіпаж? їх запрограмували вбити, і не він у тому винен. Не знає також — й що робитиме з екіпажем чужого траулера. А ці восьмеро, яких узяв із собою, мовчатимуть, розповзуться по глухих кутках і нетрях великих міст — і мовчатимуть, якщо хочуть жити.

У простінку між каютою радиста й радіорубкою було вмонтовано маленьке віконечко, схоже на денце тонкої склянки у металевій оправі. За ним — яскрава, масивна кнопка сигналу біди. Розбити скло, натиснути — і оживе невидимий передавач, пошле в ефір дев’ять коротких імпульсів — три крапки, три тире, три крапки — SOS.

Здається, як просто — викрутити один чи два гвинти, а потім зсунути оправу вбік — але спробуй, нароблять дірок, як Бородіну, або й зовсім пришиють.

Судновий лазарет містився неподалік, у кінці коридора, за поворотом, у глухому тупичку. Гаркуша нечутно відчинив двері й опинився всередині. Це вперше за кілька днів наглого полону він стрівся з кимось із своїх рибалок, якщо не брати до уваги Гуртового, з котрим стояв на вахті, та третього штурмана з його помічником, які приходили на зміну. У ранкових сутінках ще горіла настільна лампа в тісній приймальні, а за столом дрімав украй зморений судновий лікар, білявий литовець Леон Лепша. Праворуч угорі над його схиленою на руки патлатою головою у відкритому ілюмінаторі тліла ранкова зоря; важко й шумливо опадала хвиля від борту, порипувало крісло під Леоном, а в глибині приймальні на лівій перебірці чорно зяяв прямокутник розчинених дверей — там була палата для хворих.

Леон якусь хвилину знетямлено дивився на Гаркушу, потім чомусь пошепки поцікавився:

— Я сплю?

— Мабуть, спиш.

— Постривай-но, а тебе що — не стережуть?

— Потім, потім… Як тут Бородін?

— Погано, — Леон запалив горішній світильник у приймальні й зупинився з Гаркушею на порозі палати. Бородін лежав обмотаний навхрест і попід пахви бинтами, укритий до пояса тонким простирадлом. Гаркушу вразило смертельно бліде обличчя пораненого. — Сам я нічого не можу зробити, — Леон підійшов і взяв пораненого за руку, прислухаючись до биття пульсу. — Потрібна операція в стаціонарних умовах, і чим швидше, тим краще…

— У тебе якийсь інструмент є? Ніж, скальпель?

— Навіщо тобі? — скинувся Леон.

— Дивак, мені викрутка потрібна.

Леон відкрив шухляду і дістав звідти старий вищерблений скальпель.

— Я чув близький сигнал про допомогу, що це означає, Джордж?

— Не знаю.

— Я думаю — це ваша робота, Джордж, твоя і твого стернового.

— Я про це нічого не знаю.

— Сигнал близький і йде звідси, з вашого судна, а точніше — он з того коридора.

— Тобі краще знати, Паркер, ти радист.

— …І пломба на одному гвинті порушена в аварійному блоці. — Джо Паркер, хитро усміхаючись, світив очима на Гуртового: — Але я чомусь не заткнув йому пельку. Як ти гадаєш, чому?..

Сигнал SOS Паркер почув кілька годин тому, перед тим як іти спати. І ось тепер почув його знову так само чітко й голосно, як і раніше, наче посилали той поклик за милю звідси або із сусідньої каюти потужним передавачем. Паркер, уже догадуючись, у чім річ, усе-таки визирнув в ілюмінатор, щоб пересвідчитись, чи немає поблизу того здихляти, що так панічно репетує, не в змозі нічого більше пояснити з переляку.

По недовгих роздумах він поклав навушники й рушив у каюту до Крейслера.

— Просять допомогти, десь поблизу, у нашому квадраті.

Ентоні різко повернувся від прямокутного ілюмінатора, наче вирваний з глибокої задуми.

— Мене те не цікавить, Паркер. Можете йти.

Крейслера це не цікавить, тим краще. Його не цікавило й інше: живий чи вже загинув електромеханік Фредді Бердсай, який мешкав з Паркером в одній каюті, головний механік товстун Еллі, мотористи й механіки, спеціалісти бойової обслуги, десятки інших моряків, які лишилися там, на дні, у відсіках, позбавлених кисню.

— Де ми зараз, Джордж?

— В Індійському океані.

— Ти вважаєш, що вас незабаром знайдуть?

— Уже знайшли…

— Що ти маєш на увазі? — озирнувся на ілюмінатори Паркер.

— Ось глянь сюди. — Гуртовий відірвався від окуляра локатора: — 3 лівого борту і просто по курсу на нас ідуть чотири судна. Ми швидко зближаємося.

Джо Паркер закинув за плече автомат, запитав після тривалої паузи:

— Що чекає на мене й усіх тих, хто напав на ваше судно?

— Думаю, що ваш рудий орангутанг… — Гуртовий показав великим пальцем за спину, на перебірку капітанської каюти, — своє дістане. — І, відповідаючи на погляд співбесідника, додав: — Мені здається, Паркер, ти не з його компанії.

— Як справи, старина Фредді?

— Краще нікуди, Джо. Ти приніс сигарети?

— Я приніс пляшку, Фредді, а курити тобі не можна.

— Мені й пити заборонили.

— Ну й порядки у цьому госпіталі…

— А втім, трохи розігнати кров не зашкодить. Візьми ще одну скляночку поряд на столику.

— А твій сусіда від чого лікується?

— У нього прострелені груди й плече.

— Вип’ємо за тих, хто лишився в океані.

— …Поки нас розшукали й підняли, шестеро наших загинуло від асфіксії. Один повісився — Клод Марцеліні із сектора наведення. Головмех Еллі тримався до останнього. Якби не він…

— Якби не рибалки з російського траулера і їхній штурман, то не знаю, Фредді, чи й зустрілися б.

— Кажуть, сигнал SOS прийняв радянський супутник?

— Можливо. У них це гарно виходить. Згадай, як з його допомогою було врятовано екіпаж літака, що зазнав аварії в гірській ущелині.

— І розрахували курс траулера теж за його наведенням?

— Вони шукали своїх рибалок, коли ті пропали раптом ні з того ні з сього.

— Ми влипли в брудну історію, Джо.

— Інакше не скажеш, Фредді. Торпедувати цивільне судно з мирною місією?… Це була перша така угода — прецедент для наступної дії, і її намагалися торпедувати в буквальному розумінні цього слова.

— Ентоні Крейслер — негідник. Рятувати свою шкуру…

— Та вже ж — не цяця. Коли я зайшов до нього й повідомив, що довкруг нас звужується кільце чужих суден і що з борту траулера вже годин п’ять лунає SOS, він подивився на мене божевільними очима і наказав вийти. Тільки я за поріг, і зразу ж — постріл. Не витримав… Та й що йому ще лишалося? Коли я розповів хлопцям, ніхто жодного співчутливого слова не сказав, по-моєму, навіть зраділи, поскладали автомати.

— Кажуть, адмірал Менсіл подав у відставку, починається розслідування…

— Вони свині, Фредді.

— І я так думаю, Джо.

Відомий оглядач Аллан Девіс на якусь мить завмер над друкарською машинкою, міркуючи, як найкраще закінчити статтю про важке становище кольорового населення, коли раптом до нього долинув приглушений, обережний стук у двері.