Пригоди. Подорожi. Фантастика - 85 - Страница 6

І ось вони на борту чужого судна, де Крейслер пішов з ним у рубку радиста й поцікавився:

— Ви знаєте, як це влаштовано, Паркер? — і показав на передавач.

Джо Паркер скептично всміхнувся:

— Нема нічого простішого.

— Будете пильнувати, щоб ніхто не міг звідси вийти на зв’язок. Відповідаєте головою. Ефір час від часу прослуховуйте й доповідайте, що робиться довкола.

В ефірі зрідка лунали переговори й виклики поблизьких суден, проте на горизонті їх не було видно, через якийсь час інтенсивно почали викликати на зв’язок великий морозильний риболовний траулер, а він не відповідав, і тоді Джо Паркер зрозумів: це викликають борт судна, яке вони так безцеремонно захопили. Минулої доби близько дев’ятої ранку неподалік заволав про допомогу транспорт з бавовною, на якому спалахнула пожежа, але вони не зійшли з курсу. А ввечері того ж дня крізь перешкоди в ефірі прорвалися позивні невідомого суховантажу, з якого на далеку материкову станцію доповідали про успішне завершення надзвичайної місії каравану Міжнародної Згоди, який ліквідував наслідки торпедного нападу, виконав завдання і ліг на зворотний курс.

— Треба побалакати, чіф… — нарешті порушує мовчанку Джо Паркер, звертаючись до Гуртового, що стояв на капітанському містку.

— Я не старпом.

— А хто ти?

— Другий помічник капітана Георгій Гуртовий.

— Джордж Гуртові? Твоє ім’я схоже на моє… Що там на курсі, Джордж?

— Як наказано: сто десять градусів на південний схід.

— Що таке караван Міжнародної Згоди, Джордж? Ви давно в морі?

Гуртовий насторожено повів оком у куток, де біля виходу на ліве крило капітанського містка, підперши спиною перебірку, сидів чужий радист. Певно ж, що радист, бо зайняв їхню радіорубку й не вилазив звідти. Синювато-смаглі губи його склалися в ледь помітну й навіть привітну усмішку, яка мала заохотити до розмови незнайомого суворо-стриманого моряка.

Паркер присів навпочіпки, поклавши автомат на коліна, певно, вже не тримався на ногах від утоми. Повільно блимаючи почервонілими очима, знизу вгору дивився на Гуртового.

— Вітю… — Гуртовий повернувся до Гаркуші, який стояв біля стерна, — ти зараз підеш у лазарет до Бородіна. Провідаєш, як він там. Я попрошу в цього типа, щоб відпустив тебе. Будь-що знайдеш спосіб…

— Про що ви балакаєте? — насторожився Паркер.

— Про караван Міжнародної Згоди, який тебе цікавить.

— То що воно таке? І взагалі, що зараз діється у світі?

— А хто ви?

— Це не має значення.

— У каравані п’ять кораблів супроводу і суховантаж з п’ятьма атомними бомбами на борту. Хтось напав на них… випустив дві торпеди, дуже пошкодили есмінець, є вбиті й поранені. Суховантаж, на щастя, зачепило лиш поверхово.

Джо Паркер поволі звівся у своєму кутку, обличчя його витягнулось.

— Що це означає? Суховантаж і атомні бомби?

— Джо, мій стерновий хоче провідати пораненого.

— Хай іде, — нетерпеливо відмахнувся охоронник.

— Хлопче… — Гуртовий говорив упівголоса, не дивлячись на Гаркушу. — Слухай мене уважно: в коридорчику біля каюти радиста, на перебірці, невелике засклене віконечко, за ним кнопка сигналу 503, який працює в автоматичному режимі…

— Я пам’ятаю, Георгію Дмитровичу.

— Треба натиснути кнопку, але так, щоб не розбивати скла. Викрутиш два шурупи, натиснеш кнопку і все поставиш на місце. Тільки… будь обережний.

— Я все зроблю, Георгію Дмитровичу.

Те, що він задумав, могло скінчитися погано — насамперед для нього й для цього хлопчини, моряка без року тиждень, що, власне, не тільки моря, життя ще не бачив, а змушений ризикувати. Але інтуїція підказувала Гуртовому: треба діяти. Невідомо, що затіяли ці новоявлені пірати і як вони поведуться далі.

Цілком очевидно поки що одне: без операції Бородін довго не протягне, не витримає подальшого переходу. І це буде перша жертва. Отже, зволікати не можна, зволікання — це смерть.

Гуртовий скосив очі на чорний автомат під руками охоронця, подумав: можна було б, звичайно, вибрати хвилину й прикласти каблук до цього довгобразого обличчя, забрати автомат. Але немає ніякої певності, що й далі все буде тихо. Їх тут іще семеро — зчиниться стрілянина. І тоді тонкі пластикові перебірки в каютах стануть мов решето, а його Ліда з дочкою Оксаною не дочекаються свого штурмана на причалі.

Він глянув на Паркера, який уже нетерпеливився, вимагав дальшої розповіді.

— Про це вже з півроку пишуть газети.

— Я не читаю газет, — байдуже відповів Джо Паркер. — Там усе брехня…

— Ну, це в яких газетах. — Гуртовий з цікавістю приглядався до охоронця, байдужість якого здавалася йому неприродною. — А про міжнародний рух про заборону ядерної зброї, знищення її запасів — ви знаєте?

— Про таке ніколи не домовляться.

— Схоже, починають домовлятися. Місяць тому сформувався караван Міжнародної Згоди. Ідея його проста: показати, що ми, люди, можемо домовитися. Для цієї мирної місії обрано цивільне судно, суховантаж, який узяв на борт п’ять ядерних зарядів, еквівалентних бомбам, скинутим на Хіросіму; не найновішого зразка, не найбільшої вбивчої сили, та головне — сам факт. Держави, що мають ядерну зброю, хоч і не всі, віддали їх для одночасного знешкодження. Суховантаж з інтернаціональною охороною військових кораблів мав доставити ці “іграшки” на безлюдний острів у високих південних широтах океану й там знешкодити їх. — Гуртовий помовчав і після паузи, вже з іншою інтонацією, у якій відбилася гіркота, проказав: — А якийсь негідник напав на них… Про дальшу долю каравану я не знаю.

— Його місія закінчилася успішно, Джордж, — мовив Паркер. — Я чув повідомлення.

Гуртовий рвучко ступив кілька кроків назустріч Паркерові, руки його здійнялись, мов для привітання, але тут же й опустились. Гуртовий лише сказав:

— Ти, здається, непоганий хлопець, Джо. Але чому ти тут?

Віктор Гаркуша піднявся на капітанський місток і стиха доповіз:

— Усе нормально, Георгію Дмитровичу.

Гуртовий зрозумів: Гаркуша зробив усе, що треба. І вже великий морозильний траулер не такий безпомічний, він дає про себе знати, тривожить ефір сигналом біди, ї його незабаром почують. Не можуть не почути й не запеленгувати.

Смажена пеламіда Ентоні не смакувала. Навіть така — з підрум’яненою картоплею, бо вона була сьогодні і на сніданок, і на обід, буде на вечерю й на ранок те ж саме. Його “шеф-кухар”, один із охоронників, на більше був неспроможний. Консервована яловичина з рибальської продовольчої комори скоро скінчилась, і Крейслер змушений був відрядити на камбуз одного із своїх підводників, аби той клопотався харчуванням. Але новопризначений кок умів тільки варити чай і смажити картоплю з пеламідою, якої було вдосталь на риболовному траулері.

Крейслер бридливо відсунув тацю із залишками обіду й крутнувся разом із стільцем до прямокутного ілюмінатора капітанської каюти. Її справжній господар сидів тепер у тісній і темній шкіперській на згорнутих сизалевих канатах і капроновому полотні, призначеному для ремонту снастей. Ентоні наказав замкнути капітана і зробив це у перші чверть години свого перебування на захопленому судні, після чого розпорядився перекласти стерно на зюйд-вест.

Радист уже доповів Крейслеру про останні події, прослухав він і повідомлення про напад у відкритому океані на суховантаж надзвичайної місії. У повідомленні скупо відтворювалася картина, що й досі стояла перед очима Ентоні чітко й наповнено.

Тепер у нього не було жодного сумніву в тому, що командуючий флотом адмірал Менсіл услід за наказом, призначеним для Ентоні, віддав інший: протичовновому кораблю знищити негайно будь-кого, хто вчинить напад на суховантаж. Отже, він, Ентоні Крейслер, мертвий. Мертвий і екіпаж “Картеля” — за всіма розрахунками, зробленими в обшитому темним деревом кабінеті морського корпусу. Інакше не могло бути, адже їх так старанно молотили глибинними зарядами, що сумніву не лишалось. Повинен був затонути й суховантаж. І кінці у воду.