Пригоди. Подорожi. Фантастика - 85 - Страница 5

Можливо, в нього ще буде час розібратись у всьому цьому, а зараз треба виконувати наказ. Ентоні скомандував пуск.

Те, що сталося потім, протягом кількох секунд від сплеску торпеди й появи пінистої доріжки за нею, вразило Ентоні. Один з есмінців різко порушив стрій і підставив борт торпеді. Перед такою мужністю треба було схилитися, але сентименти потім, друга торпеда мусить будь-що влучити в ціль. І вона влучила: форштевень суховантажу схитнувся од вибуху, вгору здійнявся стовп вогню і води. Більшого Ентоні не встиг зробити: ані помилуватися картиною, ані поставити крапку ще одним точним влучанням — загородивши суховантаж, просто на нього фарватером останньої торпеди мчав протичовновий корабель під прапором вітчизняного військово-морського флоту. Крейслер, може, вперше за багато років служби розгубився.

Протичовновий корабель з таким самим прапором, як і у Крейслера, дійшов до місця виходу торпеди й, не зупиняючись, густо сипонув глибинними бомбами. Ентоні нарахував з десяток вибухів і після кожного, зціпивши зуби, чекав наступного. І ось тепер він сидить безпомічно за своїм столом у тьмавому світлі від аварійних акумуляторів.

Чому свій протичовновик атакував його?

Що було на суховантажі?

Чому на ньому прапори різних держав, серед яких і той, що його піднімають на супермисливці, коли він спливає на поверхню, входячи в свої територіальні води?

Чи знає про це адмірал?

Що все це має означати?

У примарному світлі аварійних плафонів перед згаслим пультом управління Ентоні Крейслер шукав відповіді на ці запитання й не знаходив їх.

У задушливому кубрику, поскидавши сорочки, лежали матроси. Вони часто й хрипко дихали, намагаючись не розмовляти, щоб хоч трохи зекономити кисень.

Мовчали, ковтнувши океанської води, й ті, хто залишився у зруйнованому й затопленому машинному залі — вахтовий механік, два мотористи, черговий електрик…

Нараз у каюті радиста-навігатора Джо Паркера й електромеханіка Фредді Бердсея прозвучав слабкий сигнал.

— Джо Паркер прибув, пане командир.

— Як почуваєтесь?

— Тримаюся. Дозвольте запитати… Чому ми не даємо сигналу SOS, пане Ентоні?

— То не ваш клопіт, Паркер.

— Тоді… чого ми не рятуємось?

— Для цього я вас і покликав. Ви мені потрібні. Підете з нами. Візьміть автомат. Збір за три хвилини у шлюзовому відсіку.

Це нагадувало з’яву привида: поблизу напружених, мов струни, двох тросів-ваєрів на гладеньку поверхню океану випірнула сфероподібна примара.

Судно, зачепившись тралом за якусь невидиму підводну перепону, тремтіло від натуги.

Уже вісім годин підряд траулер шарпався то вперед, то назад, намагаючись звільнитися, проте всі спроби були марні. Першим побачив дивний, схожий на батискаф апарат з трьома ілюмінаторами на куполі капітан траулера Іван Михайлович Черевко.

Разом з ним на капітанському містку стояли Бородін і Гуртовий. Вони повернулись у той бік, куди дивився капітан, і завмерли. Апарат швидко наблизився впритул до борту в районі шлюпкової палуби, його сферичний купол розкрився, і з люка висунувся якийсь здоровань у сіро-блакитному комбінезоні й чорній пілотці. Не звертаючи уваги на моряків, він кинув гаки мотузяного трапа на борт риболовного траулера.

— Ну це вже свинство! — обурився капітан.

Бородін зрозумів ці слова як команду. З’їжджаючи з містка вниз по поручнях, він, мабуть, обдер долоні, але вже наступної миті чужий штормтрап полетів у воду. І тут з відкритого люка сфероподібного апарата пролунала коротка автоматна черга.

— Усім від борту! — крикнув Черевко, але ця його команда запізнилася.

Бородіна кинуло на палубу, палючим вогнем обпекло груди. Той вогонь далі не повз, і, хоч боліло нестерпно, Бородін сів, приголомшено дивлячись на криваву пляму, що швидко розповзалась на сорочці. На палубі тим часом уже застигли дві сіро-блакитні тіні, виставивши вперед стволи коротких автоматів. А по штормтрапу один по одному мовчки піднімалися люди в таких же сіро-блакитних комбінезонах, так само озброєні, з байдужими масками на обличчях. Прибульці мовби й не дивилися на рибалок, проте нікого не випускали з поля зору, тримаючи зброю напоготові.

Лише один із них, рудий кремезний чоловік, був без зброї, в правій руці тримав валізу-дипломат. Він з цікавістю розглядав рибалок, що вибігли на палубу, нарешті його погляд заспокоївся на непоказному Черевкові, який опинився в центрі подій разом із пораненим стерновим.

Черевко повернувся до рудого спиною і коротко кивнув двом рибалкам, ті підхопили пораненого Бородіна й понесли до лікаря.

Капітан зрозумів: цей зухвалий напад на його траулер— не що інше, як піратство; таке траплялося іноді і в наш цивілізований вік. Не міг він збагнути тільки, що могло бути цікавого на риболовному траулері для цих з автоматами? Хіба що триста тонн мороженої риби в трюмі? Злочинці захоплювали літаки цивільної авіації, тероризуючи членів екіпажу, змушували змінювати курс. Там ясно. А яка користь може бути тут?

Рудий з валізою, не зводячи очей з Черевка, голосно промовив:

— Хто з вас розмовляє англійською, іспанською або італійською?

— Я… — озвався до рудого англійською мовою Гуртовий.

Другий штурман як стояв на крилі капітанського містка, так і лишився там, тільки перейшов ближче до трапа.

— Скажіть своїм, — задер голову рудий, — усі повинні розійтися по каютах і…

— Михайловичу, — звернувся Гуртовий до капітана, — цей тип хоче, щоб усі розійшлися по каютах, сиділи тихо й не виходили в коридор, інакше вони стрілятимуть, а ще він наказує… — перекладав далі другий штурман, — стравити ваєри в море й кинути їх. Судно піде туди, куди він скаже.

— Розійдіться по каютах… — наказав Черевко. — Головному механікові з вахтою — в машину.

— Михайловичу, а стернового?..

— Візьміть когось, з ким ви стояли на переході.

За кілька хвилин ваєри були змотані з барабанів тралової лебідки, на промисловій палубі, у порожніх коридорах верхньої й головної палуб лишилося стовбичити по автоматнику в сіро-блакитному.

Коли траулер, поминувши тропіки й екватор, прийшов на місце промислу, Гаркуша ще перебував у полоні феєрії переходу, але безтурботне життя скінчилось, починалися важкі трудові будні. Його не поставили за рибоділ, де мав відкритися, як грозився Бородін, такий пейзаж, що й мамі не снився, — вказали місце за пакувальним столом. Але й тут робота була така, що під кінець вахти сил вистачало лише на те, щоб скинути комбінезон.

Йшла пеламіда.

До Гаркуші на стіл вона потрапляла після морозильної камери льодяним бруском, і він кидав і кидав ті бруски, кожні три спаковуючи разом у тридцятикілограмові ящики, поки від утоми не починало мерехтіти перед очима.

Того ранку після вахти Гаркуша тільки встиг вилізти з комбінезона і вмитися, коли почув автоматну чергу. Разом з усіма кинувся на відкриту палубу й побачив те, що побачили всі. Він допоміг віднести пораненого Бородіна в судновий лазарет, а потім його покликав Гуртовий.

Радист Джо Паркер дрімав у кутку стернової рубки біля виходу на палубу, скидаючись при найменшому сторонньому звуку. І який дурень це придумав — наглядати за цими людьми, що роблять свою буденну роботу і, судячи з усього, не збираються чинити опір.

Ні, це ідіотизм — вісьмом підводникам “найнятися” в охоронники й година за годиною пильнувати чужих рибалок на чужому судні.

Зовні між прибульцями і господарями було спокійно, вісім автоматних цівок — аргумент неабиякий, але спробуй-но відгадай, як оті рибалки поведуться наступної хвилини. Тому Джо Паркер, тримаючи автомат напоготові, будь-що старався не заснути, насилу роздираючи повіки, що раз по раз злипалися.

Що надумав Ентоні Крейслер? І чи довго вони так протримаються? Тиждень, два? Куди він прямує? Усе це якась дивовижа, схожа на авантюру, а найбільше — на злочин. Він зібрав їх, вісьмох чоловік, і сказав ще там, під водою, у шлюзовій камері пошкодженого супермисливця, що має наказ не розкривати приналежності й місцеперебування човна, але мусить за всяку ціну дістатися до якого-небудь міжнародного аеропорту. Трапився випадок: за них зачепився незнайомий риболовний траулер, отже, вони й скористаються ним та аварійним батискафом.