Пригоди. Подорожi. Фантастика - 85 - Страница 42

Тиждень я пробивався крізь мовний бар’єр. Та й пробившись, з’ясував небагато. Хто цей старий? Батько. Чий? Усіх. Як він робить свої чудеса? Не знаємо. Він може зробити все? Ні. Тільки річ. Яку? Будь-яку. А якщо він ніколи її не бачив? Треба, щоб бачив той, хто хоче цю річ. Старий усім робить потрібні речі? Так. Чому він не зробив вам багато грошей, золота, рушниць, віскі? Нам це не потрібно (між іншим, це було вимовлено з презирством). Звідки він узявся, Батько? Батько? Раніше був інший Батько. Потім помер. Став цей. Яким чином? Старий Батько навчив нового. Навчив?! Так. Він і мене може навчити? Ні. Чому? Ти не будеш Батьком. Ти підеш. Навіщо ж ти робиш острогу, попроси Батька — він дасть нову й кращу. Соромно лінуватися.

О! Ось він, мій шанс. Я маю змусити старого навчити мене. Він — наче дитина. Обдурити, залякати його не важко. А вже тоді… І в очах у мене затанцювали жовті злитки золота, закрутилася рулетка Монте-Карло, ліниво усміхнулася до мене Мей Лу — суперзірка екрана… Я увіткнув нігті в долоні й почав гарячково умовляти себе не поспішати.

Я місяць просидів у цьому сільці. Місяць мене жерла вся комашня сельви, а я, відповідно, жер їх — це навіть важко собі уявити, скільки всякої повзучої і літаючої нечисті попадає в горщики, в яких варять їжу!

Я місяць мився без мила і весь заріс, поки не збагнув попросити у старого все, що мені потрібно. І я одержав леза “Жіллет” і мило “Поцілунок Мерілін”. Старий сотворив би для мене й купу золота, але як я її потягну… І мені потрібна не просто купа.

Мене замучили жахливі сни. І коли я зрозумів, що божеволію, я знову пішов до старого.

Він сидів біля печери, гріючи сухі пергаментні руки над Жаринами пригаслого вогнища. Поблизу нечутно метушився юнак років вісімнадцяти — як я з’ясував у селі, майбутній наступник Батька.

Я сів навпроти, закурив довгу сигарету (теж подарунок Батька. Такі я бачив якось, коли збував одному “нафтовому шейхові” якісь дрібниці з розкопок Межиріччя). Димок довгими липкими стрічками поплив до верховіть. Він пахнув, як дорогі парфуми, і цей запах викликав у мене райдужні видива — Париж, Гаваї, Ріо… Я насилу відігнав їх. І завів довгу розмову…

Старий дратував мене своєю прямотою, відвертістю, примітивним рівнем спілкування. Невже все було так, як він каже? І хіба можна розказувати про такі речі мені, сторонній людині? Розумом я усвідомлював, що старий не обманює, і водночас… не міг повірити жодному його слову. Це треба бути бовдуром, щоб повірити!

Ось що він мені розповів. Батько був у племені завжди. Він робив усе, що просили люди. Просили ж небагато: сіль, найпростіші прикраси… Нещодавно хтось гостював у сусідньому племені й скуштував там цукру. Тепер просять і цукор. Плем’я живе відлюдно, добуває собі все необхідне, в іншому немає потреби. Батька ж просять тільки тоді, коли щось нездатні зробити самі чи коли треба дуже швидко зробити. Ось у минулому році горіла сельва… Загинули рослини, з яких робили мотузки, сіті… Тоді просили Батька. Він дав.

Я ладен був завити. Яка несправедливість — дивовижним фантастичним хистом володіють дикуни, які й розпорядитися ним не вміють!..

Я обережно перейшов до найголовнішого. І знову старий почав верзти якусь нісенітницю. Він сказав, що навчити цього неможливо. Дар можна одержати лише від попереднього Батька й самому стати Батьком. Попередній тоді вмирає. О господи! Яке мені діло до колишніх! Як одержати?! Старий притис довгим пальцем неспокійну жилку на своїй шиї:

— Треба розрізати отут… і пити. Пити кров. Поки колишній Батько не помре. З його кров’ю одержиш знання.

Оце й усе? То чому ж ти досі живий, стара личино? Стримуючи думки й дихання, я скоса глянув на майбутнього наступника — щуплого темношкірого індіянця. Чого ж ти чекаєш, хлопче?

Старий знизав плечима, вгадав невимовлену думку:

— Навіщо? Я старий, скоро я піду… Коли я буду зовсім кволий, я покличу до себе цю людину…

Людину? Дикуна, скажи краще! І він даватиме твоєму племені сіль, цукор, океанських черепашок і красиве пір’я?!

І я витяг з кишені свій вірний ніж з клеймом на руків’ї — зображенням вовка. Я сам став вовком. Я вип’ю… я вип’ю твою трикляту кров, старий, і тоді світ взнає Тишка Тома!

…Кривава цівка пролилась у мої долоні. І я почав ковтати теплий солонуватий плин, розкошуючи радістю, що межує з божевіллям. Тримайся, людство! Я йду!

…Тіло старого майже безшелесно опустилось мені до ніг. Хлопчисько-наступник забіг кудись, сховався — не знайдеш… Мене нудило, у голові калатав дзвін. Все. І я знаю, що мені не буде приходити в страхітливих снах цей старий. Я вчинив правильно! Тричі правильно! Сто тисяч разів правильно!

…А зараз мені потрібен вертоліт. Е, ні… зараз мені, здається, буде потрібен автомат… Тривожні голоси й ланцюжок вогнів котилися від села. Біжать! Я озирався, шукаючи сховища…

…Ось вони, смолоскипи! І обличчя… Обличчя тих, хто ще вчора доглядав за мною, вгадуючи кожне моє бажання… В очах я читаю короткий, нещадний вирок.

Автомат! Маленький, гарненький десантний автоматик…

…Долоні розкрилися, готуючись прийняти бажану вагу воронованого металу… Правий лікоть до стегна, ліву ногу ледь уперед…

Що?! Де?! Де цей триклятий автомат! Мої руки порожні…

…Я забув. Я нічого не можу — сам для себе… Цей хист — тільки для інших…

Де я зараз знайду людину, котра знає, який на вигляд автомат, а найголовніше — яка захоче попросити в мене цю непотрібну для неї і таку потрібну мені річ?!

Професор з одвертою цікавістю роздивлявся довкола. Психолог мовчки спостерігав. Він розумів професора. Він передбачив і його подив, коли той, фахівець із старослов’янського фольклору, одержав запрошення на консультацію в науково-дослідний інститут психофізіології, і його допитливу реакцію тут, у стінах інституту. Зрештою, зрозуміти було не важко. Ну що спільного між казками та фантастичними бувалицями сивої давнини й новітніми проблемами психодинаміки? Хоч, якщо перебрати казкові варіанти…

Професор був порівняно молодий. В усякому разі ще не ввійшов у п’яте десятиріччя. Високий, широкий у плечах, він спокійно очікував початку розмови. Опуклі блакитні очі на міцному, ніби карбованому обличчі дивилися запитально.

— Правду кажучи, — м’яко мовив Психолог, — ваше завдання, Професоре, майже безнадійне. Але вирішено: ви можете відмовитися від нього будь-якої миті. Хоч, би й одразу після нашої бесіди.

— Чим же я можу вам слугувати? — ґречно запитав Професор.

— Мова піде про одного з наших пацієнтів — ми маємо при інституті невелику дослідну клініку, — хворого, виняткового з погляду психології.

Професор сів у м’який фотель.

— Коротенько його історія така. Затримали якось серед вулиці здорованя з довбнею і в самій сорочці мало не до п’ят привезли до нас… На жаль, ота дивна зброя, як і єдиний його одяг — грубезна сорочка з білої мішковини, загубилися. Я кажу “на жаль”, бо, можливо, пізніше ці його незвичні речі викликали б у хворого якісь певні асоціації, оскільки з’ясувалося, що він повністю втратив пам’ять. Хто він? Звідки він? На ці запитання не мали жодної відповіді. А тим часом він докладно й охоче розповідав про себе. Проте оці його розповіді разом з дивом-довбенькою і довгою сорочкою відчинили для нього двері психолікарні.

— Поки що нічого не розумію, — зауважив Професор.

— Зараз зрозумієте. Річ у тім, що він назвався Добринею.

— Рідкісне нині ім’я. Надзвичайно рідкісне! В усякому разі досі у сучасників я такого не стрічав.

— Це ще не все. По батькові він — Микитович.

— Добриня Микитович?! — вразився Професор.

— Він.

— Невже?..

— Так, билинний богатир.

Професор з неприхованою іронією запитав:

— А якщо хтось з ваших клієнтів величає себе Александром Македонським, ви кличете на консультацію історика?