Пригоди. Подорожi. Фантастика - 85 - Страница 30

Отже, після багаторічних досліджень Ломейко вважав майже доведеним, що мурашина сім’я — це єдиний високоорганізований і якщо не мислячий, то принаймні здатний до планування тіломозок. “Тіломозок” — термін, винайдений Павлом. Адже в мурашнику немає поділу на керуючу й виконуючу частки. Той самий набір відносно автономних “клітин”-комах і приймає рішення, і здійснює його. Та, намагаючись встановити наявність загальносімейної психіки, Павло одночасно шукав її матеріальну основу. Тобто, бувши кібернетиком, намагався розшифрувати “внутрішню мову” мурашника, код, що об’єднує сім’ю. І досягнув таких успіхів, що я знову, незважаючи на всі біди, назву його щасливцем…

Річ у тому, що в мурашнику постійно відбувається загальний обмін речовин — трофолаксис. Жоден фуражир не з’їдає всю принесену їжу. Більшу частину віддає робітникам, ті несуть личинкам чи тим, кого опікають. Та навіть з’їдену їжу мураха не може повністю зужити сама. Корисні речовини, які добуваються з їжі, виділяються потім через спеціальні залози. Разом з цим “понадочищеним” харчуванням залози виробляють особливі секрети — феромонн. Феромони несуть інформацію, вони можуть означати голод чи страх, повідомляти, скажімо, про клімат у тій чи іншій половині мурашника. Мурахи весь час облизують один одного — значить, з їжею одержують хімічні сигнали. Все це було відоме й раніше. Але Павло виявив, що хімічна передача може бути дуже об’ємною, нести величезний набір відомостей…

Звичайно, мурашник має в своєму розпорядженні й інші засоби, з більшою дальністю дій. Та все-таки найбільш розвинутим, універсальним, цементуючим єдність тіломозку Ломейко вважає нюхово-смаковий код. Мурахи безперервно доторкаються одна до одної язичками і вусиками. План будь-яких робіт “викреслюється” суцільною сіткою феромонів. Вусики (органи нюху) Павло уподібнює до синапсів — місць, де дотикаються клітини мозку, передаючи збудження. У структурі великого мурашника він виявив частини, що подібні до мозкових часток і навіть півкуль; у внутрішньому конусі гнізда, там, де відбувається найінтенсивніший трофолаксис, Ломейко вбачає центр координування… Можливо, саме там у сім’ї виникає відчуття власного “я”…”

СЛІДЧИЙ. Отже, ви не припускаєте, що мурашник може бути несвідомим знаряддям у руках Ломейка?

МАНОХІН. Категорично не припускаю…

СЛІДЧИЙ. По-вашому, форміка для цього занадто розумна й самостійна?

МАНОХІН. Де в чому вона навіть перевершує людину.

СЛІДЧИЙ. Ну це вже ви…

МАНОХІН. Я не перебільшую.

СЛІДЧИЙ. Виходить, можна припустити злочинний намір… з боку самої форміки?! Припустімо, вона вважає людину менш досконалою, якоюсь своєрідною перешкодою, і…

МАНОХІН. Ні… Це саме той випадок, коли слідство може піти хибним шляхом. Бунт велетенських мурашників неможливий. Перевага над нами — лише в здатності до самоорганізації. Структура сім’ї — не така застигла, як мозкова. Ось ми з вами не можемо створювати додаткові ділянки кори, вирощувати їх з кількох нейронів. А сім’я робить це досить спокійно — з допомогою тих самих відгалужень. Для нас неможливо злити кілька мозкових систем в одну, а мурахи мають колонії й федерації…

СЛІДЧИЙ. Ну гаразд. Цю тему ми зняли. Спробуємо підійти з іншого боку. Я зрозумів так: форміка розумніша від звичайного лісового мурашника, можливо, разів у тисячу. Правильно?

МАНОХІН. Ну… різниця приблизно така, як між людиною і кицькою.

СЛІДЧИЙ. І в цьому заслуга Ломейка?

МАНОХІН. Виключно його. Він вивів тіломозок із зачарованого кола, в яке загнала його природа: здобування їжі, захист від стихійного лиха, ворогів, виродження. Вивчивши код феромонів, зумів хімічними сигналами мобілізувати мурашник на нетрадиційну діяльність, навчити, розвинути інтелект форміки…

СЛІДЧИЙ. Значить, у Ломейка були найкращі наміри?

МАНОХІН. Найкращі і найгуманніші. Можу поручитися за це усно чи письмово.

СЛІДЧИЙ. Але чому Форпіка вчинила вбивство?

МАНОХІН. Ви не стрічали батьків, які засмучуються над своєю дитиною? Ми, мовляв, його вирощували, годували, вчили тільки добра, а він виріс хуліганом… чи там шахраєм?

СЛІДЧИЙ. Стрічав. Але я не розумію, який зв’язок…

МАНОХІН. Більше ніж безпосередній. Очевидно, що поряд із розумом надійшла свобода волі. Ага… І форміка опинилася перед довічною й найгострішою проблемою людства. Проблемою вибору між добром і злом.

СЛІДЧИЙ. Таж за яким… чому вона обрала зло?! Ось до чого я хочу врешті докопатися!

МАНОХІН. Мабуть, на чашу зла було підкинуто додаткову вагу.

ЛОМЕЙКО. Я розумію, ви мене осуджуєте. Не згодні, значить, що сина мого вона обкрутити хотіла. То що ж вона хотіла, по-вашому?

СЛІДЧИЙ. А вам не спадало на думку, що, може, нічого?

ЛОМЕЙКО. Як вас розуміти?

СЛІДЧИЙ. Дуже просто. Нічого, і все. Кохала вона його, зрозуміло? Самі ж казали — дитбудинківська. Ні рідних, ні близьких. Перший чоловік — нікчема, п’яничка… У дев’ятнадцять років лишилася сама з немовлям. Беззахисна, чарівна, всього потребувала… Уявляєте, які траплялися “доброзичливці”?

ЛОМЕЙКО. Авжеж. Дісталося дівчинці…

СЛІДЧИЙ. А ви не поспішайте з вироком. “Дісталося”… Так, дісталося! Обізлилася, звичайно, з людьми вжитися не могла. Через це й роботу міняла часто… Потім із другим чоловіком осічка. Ніби й непоганий чоловік, серйозний, але виявився домашнім тираном. Ревнивий, сварливий, брутальний… А їй кохати хотілося! Кохати і бути коханою. Віддати себе до краплі. І тут з’являється Павло. Розумний, делікатний, ніжний… Здавалося б — ось воно, щастя! Простягни руку й бери. Та йому це непотрібне. В нього на першому плані мурашники. Стомився від дослідів — подзвонив до Віки, погрався в кохання. Може, раз на два тижні. Чи раз на місяць. Не від доброго життя вона йому освідчилась. Ой, не від доброго… Ниточкою, хоча б тоненькою ниточкою сподівалася прив’язати коханого…

ЛОМЕЙКО. Отже, вона свята все-таки? А ми з Павлусем — негідники. Цікаво у вас виходить! Так що ж я йому повинна була сказати? Благословляю, синку, одружуйся?

СЛІДЧИЙ. Не знаю я. Не знаю… І осуджувати вас формально не маю права… Але відчуваю: не так ви вчинили, не так…

(З листа колгоспниці В. С. Улетової до Верховного суду республіки).

“Скажу Вам від імені всього нашого колгоспу. Мурашник тов. Ломейка П. Г. для нас був корисний. Ми теж спочатку боялися, голова сільради навіть ставив питання, щоб відкупити в нього будинок. А тут совка почала будівельний ліс бити. Гусені — страх скільки! І тов. Ломейко прийшов на колгоспні збори і сказав, що мурахи в нього слухняні й можуть совку знищити. Посміялись люди, подумали, жартує. А вранці діти пішли по гриби й повертаються з плачем. Мовляв, повен ліс мурах. Надвечір вирішили жінки подивитися — ані мурах, ані гусені. І оголосили ми тов. Ломейку П. Г. подяку. І голова сільради вибачення просив, що раніше не зрозумів, як наука це робить. А що мурахи ту громадянку на смерть заїли, то, може, вона сама й винна. Полізла не туди чи роздратувала. Ось молотарка — річ потрібна, ніхто проти нічого не скаже. А встроми в неї руку — відірве геть. І попелицю мурахи обібрали з гороху. Ви мені можете не повірити, але я вам правду скажу. Мурахи тов. Ломейка П. Г. навіть у комбайні маслопровід прочистили, про це в “Сільгосптехніці” документ є. А якщо хтось через свою необережність постраждав, то добру людину карати не треба. Думаю, що тов. Ломейко П. Г. ще багато добра країні зробити може…”

(Із свідчень П. Г.Ломейка, доктора біологічних наук, завідуючого спеціальною лабораторією біокібернетики).

“…Нікого в житті я не кохав так, як її. Ні до кого не відчував таких нападів ненависті. Вона приходила до мене — і йшла, коли їй заманеться. Можливо, зустрічалася з кимось іншим, потім полишала…

Миритися — ось що їй подобалося! Знову переживати хвилюючі дні близькості. Я реагував із завидною постійністю. Спочатку ставав у позу; був стриманий, холодний. Це її тільки більше заводило. Вона пускала в хід усі свої чари. І я, ясна річ, складав зброю.