Пригоди. Подорожi. Фантастика - 85 - Страница 26

А Сергій таким чином дістав нагоду поступово долати часовий бар’єр, що віддаляв його від віку минулого. Він читав художню й популярну літературу, дивився телепередачі й кінофільми, накидався на свіжі газети й журнали. Проте, всупереч своїм же сподіванням, відчував, що вся та інформація не викликала в ньому ні бурхливого захоплення, ні гордощів за людство, яке завдяки повному миру й злагоді зробило нечуваний крок уперед, ні бажання разом з усіма землянами сповна спізнати всі блага сучасної цивілізації. Десь на денці його душі дедалі відчутніше зав’язувався клубочок осмути, гіркоти, туги, пекучого жалю за тим, що відійшло разом з віком минулим безповоротно, назавжди, навічно й чого ніколи не вернути.

А втім, чому ніколи? Якщо нинішня цивілізація досягла такого розвитку науки й техніки, що вже може, наприклад, матеріалізувати думку, то чи не вдалося людству винайти і створити давно омріювану машину часу? І тоді все вирішується надзвичайно просто: він ще побуде в цьому столітті, прислужиться, наскільки зможе, науці, а тоді його па машині часу відвезуть (чи доставлять, яка різниця) у вік двадцятий, і він прийде додому, у свою квартиру, де на столі лежить і чекає на нього Софійчин подарунок — його щастя і його доля.

Від цієї думки Сергієві подих перехопило, він заходив по кімнаті, щось треба було робити, і то негайно, зараз же, цієї ж миті, й він, геть забувши про відеотелефон, стрімголов помчав до Марії в головне пультове приміщення, щоб розказати їй, яке геніальне рішення спало йому на думку.

— То де ви його влаштували? — спитав академік.

— У п’ятому корпусі. Я вам доповідала, яку обстановку передбачала там створити.

— Ну? — примружив очі академік. — Хотілось би поглянути на його кубельце.

— Будь ласка. Можемо подивитися хоч зараз. Тим більше що Коваля немає вдома. Пішов, мабуть, десь прогулятися.

— Ви мене вражаєте, Маріє! Що значить — “пішов десь прогулятися”? Та як ви можете випускати його з-під контролю? Зрештою, це не тільки ваш підопічний, це — об’єкт усієї нашої науки. А він у вас прогулюється хтозна-де…

— Ви перебільшуєте, слово честі. Він уже досить освоївся в нашому часі — принаймні настільки, щоб розгадати, як ми здійснюємо над ним контроль. Нещодавно я спробувала відвернути його увагу телепередачею про мамонта, якого оживили, то він тут же й вимкнув телевізор, здогадавшись про мій намір. До речі, прилади контролю показують, що нічого нерозумного вчинити він не збирається.

— Ви, як завжди, холодна розсудом і…

— Ходімте, — урвала академіка Марія, знаючи, що саме він хотів сказати. — Дозвольте мені по дорозі на кілька хвилин зазирнути до фонотеки.

Академік зітхнув і мовчки рушив за Марією.

Сергій ступив у півтемряву пультового приміщення, й тієї ж миті воно освітилося. Він здригнувся, хоч уже й звик до несподіванок на кожному кроці.

В пультовому приміщенні не було нікого. Сергій вирішив почекати, доки прийде Марія. І коли почувся її голос, він весь напружився, міркуючи, як саме почне розмову про машину часу. Голос чувся десь поруч, а проте й далі в пультовому приміщенні, окрім Сергія, нікого не було. Він роззирнувся й побачив, що на пульті світиться екран. Підійшовши ближче, він упізнав на екрані своє житло, в якому зараз порядкували Марія й академік.

“Отже, вони вже не вдовольняються тим, що тут, на пульті, бачать кожен мій крок, — відзначив Сергій. — Уже зайнялися моїм житлом. Що ж, тепер постежимо ми”.

Він напружено втупився в екран.,

— Інтер’єр можна було б витримати й більш по-сучасному, — походжаючи, мовив академік.

— До цього ми дійдемо поступово. Адже йому належить за якихось десять місяців надолужити велику відстань — сто років. Відверто кажучи, мені його жаль.

— Ви перестаєте бути науковцем, Маріє!

— Нехай навіть так. А мені шкода, що він постаріє так швидко. Так само, як і тих, на чиє пробудження ми чекаємо в найближчі дні.

— Але ж ви взялися якомога довше розтягти процес старіння організму після виходу з анабіозу. Ви — їхня рятівниця, добра фея. Я вас правильно зрозумів?

— Правильно. І все ж тут ми ще не всесильні.

— Нічого! Зате ви будете головним режисером на запланованій вами виставі, коли влаштуєте очну ставку представникам різних епох. Уявляєте, який галас здіймуть засоби масової інформації? Ви — в центрі уваги світової громадськості, науковців, просто людей, на жаль, усе ще охочих до сенсацій.

— Чому на жаль? До того ж, бачу, вам не дають спокою чужі лаври?

— Ну що ви, Маріє! Я про вас такої гарної думки… А ревнощі мені просто невідомі. Тим більше що мені немає до кого вас ревнувати, хіба що до самого себе — у сні…

Екран уже згас, не чулися голоси, а Сергій усе ще сидів біля пульта — ошелешений, розплюснутий почутим і побаченим. Отже, у нього скоро з’являться брати по спільній участі в експерименті. Він почав пригадувати перші кроки після виходу з анабіозної камери: довгий коридор, уздовж якого виднілися віконця, схожі на ілюмінатори. Анабіозні камери! Так, це за тими віконцями лежать ті, про кого щойно говорили академік з Марією. І їх усіх хочуть звести докупи. Задля чого? Щоб посміятися, втішитися власною вищістю? Які люди! Анітрохи не втратили пихи, пустої амбітності…

Раптом інша думка шпигонула Сергія. Марія сказала, що він за десять місяців проживе решту евого життя. Через десять місяців він буде глибоким дідом, а може, вже й помре! І проживе він на білому світі всього лише двадцять п’ять років і десять місяців, хоч і житиме у двох століттях. Яка нерозумна, гірка доля випала йопіу! Власне, доля лишилася там, у минулому, і він сам проміняв її на долю теперішню. А ще кажуть — від долі не втечеш. Він же от утік?! Та ще від якої долі!

І враз дивовижний, химерний задум виник у нього в голові.

Марія останнім часом щодня навідувалась до анабіозних камер. Зазирала у віконця-ілюмінатори, додаючи в камери освітлення, дивилась на показники приладів, раз на місяць змінювала шифри замків. Шифри трималися в таємниці, їх знали тільки Марія, академік, та ще зберігався запис, який можна було прочитати лише в тому разі, якби з Марією та академіком щось сталось. У запрограмований день і час шифри перестануть діяти, й тоді об’єкт вільно вийде з камери, як вийшов Сергій. А до того тільки двоє людей могли відчинити камери, якби така необхідність виникла.

Сьогодні Марія була дещо схвильована. Чи розмовою зі Строкачем, чи тим, що один з об’єктів мав позавтра прокинутися. Тому до анабіозних камер вона навідалася раніше ніж звично. Зайшла в коридор, над нею освітився квадрат стелі. Завернувши за ріг, вона стала мов укопана: у глибині коридору сяяв ще один квадрат, висвітлюючи Сергія, який стояв біля дверей. Він так зосереджено пробував розгадати таємницю шифру, що ні Маріїних кроків не почув, ні світла над нею не побачив. Марія спантеличено озирнулася, не знаючи, що має робити, — чи гукнути Сергія, чи шукати собі підмоги, бо хто ж знає, що надумав собі її підопічний. Вона була певна, що таємницю шифру Сергій не розгадає. Але її вразило одне те, що йому спала така дика, така жахлива думка — відкрити передчасно анабіозну камеру. Навіщо? З якою метою?

Марія відступила на крок, розвернулася й тихо, але швидко рушила назад.

Сергій сидів, обхопивши голову руками, спертими на колінах. Марія сіла в кріслі навпроти й намагалася самотужки, без приладів, здогадатися, що в нього на думці, що робиться в нього на душі. Чи картає себе, мов школяр, який розбив шибку? Чи, може, закипає злістю на них — на Марію й академіка, що не дали йому відчинити бодай одну з камер? Чи вигадує причину свого нерозважливого вчинку?

Проте Сергій не думав ні так, ні інак. Йому було зараз до всього байдуже. Не було ні докорів совісті, ні жалю, ні виправдань, ні вирувань злості. Він почував себе приреченим з єдиним бажанням: аби все швидше скінчилося.

Академік нервово походжав сюди-туди і вже вкотре запитував: