Пригоди. Подорожi. Фантастика - 85 - Страница 21
Монгольські друзі щедро поділилися з нами своїми припасами, знаючи, що дорога буде довгою. Подякувавши господарям за гостинність, ми сіли на маленькі двоколісні вози, навантажені шкурами, й рушили в дорогу. Чойжил поїхав з нами.
Дерев’яні колеса голосно скрипіли й вищали. На шиях у яків висіли дзвіночки, вони ритмічно подзвонювали. Всі вози були зв’язані вірьовкою один з одним.
Перший віз, навантажений найбільше, тягнув масивний як із широкою головою і важкими рогами. Він повільно ступав короткими, але міцними ногами, обмахуючись довгим пухнастим хвостом. Два монголи-погоничі не стежили за напрямком руху. Як сам обирав дорогу. Певно, для нього це був звичайний рейс.
Валка розтягнулася на добру сотню метрів. Під розмірене погойдування і поскрипування возів солодко дрімалось. На обвітрених змарнілих обличчях моїх товаришів відбилося все пережите. Одяг теж мав не кращий вигляд: далися взнаки ночівлі біля багать, коли від холоду ми лізли мало не у вогонь.
Так минуло кілька годин, як раптом з-під гір виринув літачок-кукурузник. Помітивши нас, пілот знизився, похитав крилами, розвернувся і швидко пролетів над нашими головами, оглушливо ревучи мотором. Ми підхопилися з возів, замахали руками й шапками. Літак пролетів і знову розвернувся. На віражі з кабіни кинули вимпел. Ми відкрили його й прочитали записку: “Розшукуємо вас понад два тижні. Бачу, що всі п’ятеро живі. Раді за вас. Тримайтеся попереднього курсу, вас зустрінуть. Продовжую шукати Лепіна з машиною. Головний інженер Горський”.
За кілька кілометрів від Хатгали нас зустрів всюдихід з хлопцями, яких послав Горський. Ми відразу попали в міцні обійми товаришів. Вони на руках несли нас до машини. Тільки Лепін ще довго сидів у заметах. Добре, що у нього був повний кузов харчів та пального. Так скінчилася ця експедиція, яка мало не стала трагічною.
Відтоді минуло багато років. Вдруге я приїхав до Монгольської Народної Республіки в переддень славних ювілеїв монгольського народу, коли комуністи і всі трудящі республіки відзначали 60-річчя Народно-революційної партії і 60-річчя перемоги Народної революції. Мені пощастило бути свідком того, як країна раділа, зустрічаючи зоряних братів, учасників радянсько-монгольського космічного польоту В. Джанібекова та Ж. Гуррагчі. Побував я і на XVIII з’їзді МНРП.
Цього разу я приїхав до Монголії як викладач найбільшого вузу країни, куди направило мене Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти СРСР прочитати курс лекцій з нової у МНР спеціальності.
Улан-Батор тепер — велике промислове місто. Вся західна околиця столиці — фабрично-заводський район. Височать світлі корпуси м’ясокомбінату, елеватора, цегляного заводу, теплоелектроцентралі. Нові житлові масиви забудовано дев’яти-шістнадцятиповерховими будинками.
У центральній газеті “Утга захіол урлаг” (“Література і мистецтво”) надрукували мою статтю “Знову в Монголії”, в якій я розповів про випадок, коли в негоду нас — п’ятьох радянських топографів — врятували монголи-скотарі. На другий день до мене в університет прийшов монгол, у рисах обличчя якого я побачив щось невловимо знайоме.
— Я прочитав вашу статтю в газеті, — сказав він.
— Невже Чойжил?
Так, це був Чойжил. Ми обнялись як давні друзі.
Розповім про його долю. Після школи в Улан-Баторі хлопець закінчив торговельний технікум і дістав призначення на роботу в Хатгал. Директор бази, до якого з’явився Чойжил із направленням, зустрів юнака сухо: “Для роботи товарознавцем ти дуже молодий. Поки що попрацюєш у нас рахівником”.
Почалися трудові будні молодого фахівця. На той час середня спеціальна освіта була рідкістю, тому всі хатгальці до молодого рахівника ставилися з повагою. Розсудливий, кмітливий хлопець користувався великим авторитетом. У місцевій ревсомольській організації його теж помітили й незабаром послали на навчання до Вищої школи партійних кадрів в Улан-Баторі.
Потім закінчив факультет журналістики в Московському державному університеті і став газетярем. Працював у центральних газетах “Залучудин унен”, “Унен”, згодом йому доручили відповідальну посаду на монгольському телебаченні.
На моє запитання, який найяскравіший випадок у своєму житті він може пригадати, Чойжил, не задумуючись, відповів:
— Мені випала щаслива нагода коментувати для монгольського радіо і телебачення радянсько-монгольський політ у космос. Я тривалий час був у Радянському Союзі на Байконурі, а потім, після завершення польоту, коментував поїздку зоряних братів по радянській і монгольській землі. Всі ці дні жив піднесено, як і вся моя країна.
Із Чойжилом ми друзі. В Улан-Баторі жили по-сусідству, щодня зустрічалися. Вечірні розмови часто закінчувалися далеко за північ. Чойжил дуже любив згадувати місця і людей своєї юності. Період життя в Хатгалі він описав у ліричній повісті “Ранок над озером”. Я прочитав цей поетичний твір, і мені дуже захотілося побувати в місцях, зв’язаних з подіями нашої юності. І ось нарешті така поїздка відбулася.
З Улан-Батора ми виїхали весняним ранком. Газик швидко мчав по сірому асфальтованому шосе на північ. Степ і сопки вже заврунились, але тьмяна торішня трава ще вкривала бурими плямами степ. Над головою, синіло безкрає небо. Весна була в розпалі.
Коли газик, ревучи, піднявся на гірський перевал, водій зупинив машину біля обо — купи каміння, складеній на найвищій точці перевалу. В цих місцях досі збереглися культові спорудження на честь гірських духів.
З місця, де ми зупинилися, відкривався чудовий краєвид. Зміїлася дорога вниз. Усе довкола було в полоні світла. Далекі гори здавалися синювато-сизими, близькі — жовто-зеленими. Та досить було звідкілясь набігти хмаринці, як красота гір відразу ставала похмурою і дикою.
Через кілька годин ми побачили друге після Улан-Батора місто — Дархан. У перекладі з монгольської це слово означає “коваль”. На старих картах його не побачиш, виросло воно вже в недавні часи. Легкий шерхіт зеленого листя в цьому місті для нас був приємною несподіванкою. Монголія — країна степова, і, проживши в ній багато років, поступово відвикаєш від шелесту листя. А в Улан-Баторі дерева ще не розпустилися, столиця розташована набагато вище Дархана і вкривається зеленню пізніше. Десятки тисяч саджанців висадили в місті ревсомольці. Дерева підросли і тепер тішать око молодим мешканцям молодого міста.
У центрі міста стоїть красивий будинок — молодіжний театр. Промислові підприємства винесено далеко від житлових масивів. Про Дархан можна говорити і як про місто, де яскраво проявилася дійовість співдружності країн соціалістичного табору. З допомогою СРСР побудовано і вступили до ладу ТЕЦ, домобудівний комбінат, керамзитовий і комбікормовий заводи, елеватор, харчокомбінат. Овчинно-шубна фабрика — з допомогою Болгарії. Завод по виробництву вапна та силікатної цегли — Польщі. М’ясокомбінат — Угорщини. Цементний завод — Чехословаччини.
А за 70 кілометрів від міста зводиться селище шахтарів Шарин-Гол. Незабаром вугілля з потужного Шарин-Гольського розрізу піде на ТЕЦ та підприємства Дархана, Ерденета, Улан-Батора.
85 процентів жителів Дархана — молодь, яка майже вся вчиться. Місту потрібні кваліфіковані робітники, інженери, представники нових робітничих професій.
Багато факторів сприяли швидкому зростанню міста. Але головним дарханці вважають те, що в місті на практиці реалізується положення Комплексної програми соціалістичної економічної інтеграції, основаної на дружбі та співробітництві братніх країн.
У Дархана є молодший брат — Ерденет, місто, яке зовсім недавно виросло в степу неподалік від гори Ерденетийн-Обо, що означає “Гора скарбів”. Ім’я місту дала ця гора, життя — величезні запаси мідно-молібденової руди, а славу — гігантські масштаби соціалістичного будівництва. До міста ми приїхали пізно ввечері.
А вранці при чудовій погоді вже стояли на горі скарбів, звідки відкривалася велична панорама комбінату. Залиті ранковим сонцем красиві зеленувато-бірюзового кольору промислові корпуси гармонійно поєднувалися з навколишнім ландшафтом. На горі відкритим способом добувають і відправляють па комбінат мідно-молібденову руду. Тут ми й познайомилися з дуже цікавою людиною, Героєм Соціалістичної праці СРСР Петром Сергійовичем Іванченком. Одним з перших приїхав він сюди передавати свій великий досвід із Красноярського краю, де працював на Сорському молібденовому комбінаті.