Пригоди. Подорожi. Фантастика - 85 - Страница 17

У толлевських бляшанок таке майбутнє: три надійдуть до дослідників у 1980 році, три — у 2000-му і три у 2050 році, для інших термін виймання не зазначається.

На безстрокове зберігання залишено й дві фляги із сучасними продуктами. Нащадки розпорядяться ними на свій розсуд. Останнім у яму опустили ящик з написом: “Полярна експедиція “Комсомольской правдн”. В ньому продукти, які входять у наш похідний раціон, і пам’ятна записка, що розповідає про роботу експедиції на Півночі та про відкриття складу Е. В. Толля.

У новому Депо встановлено максимальні та мінімальні термометри. За прикладом Е. В. Толля тару з продуктами ми прикрили кам’яними плитками завтовшки 2–5 сантиметрів…

Пам’ятний стовп був не тільки відновлений, а й реставрований учасниками експедиції “Комсомольской правдн”. З нього зчистили гнилизну, просочили спеціальним розчином, поставили дві міцні підпорки. Поряд із стовпом закопали широку й масивну дошку, до якої прибили мідну пластину з вибитим написом про долю толлевського депо. На цьому можна було б поставити крапку. Та сталася ще одна важлива для нас подія. Ми зібралися біля знака Толля.

“Чи хочеш досягти цієї далекої мети?” — “Раз ступити ногою — і вмерти!” Цю розмову Едуарда Васильовича з евенком Джергелі про Землю Санникова ми вже наводили. Діалог, записаний ученим, давно набув самостійного літературного життя. Його згадують, коли йдеться про вірність Арктиці, про безстрашність першопрохідців, про особливе почуття обов’язку перед Батьківщиною та обраною справою.

Толль і його хоробрі супутники були посланцями науки в суворому краї. Вони віддали науці життя. Та була у них якась особлива, заповітна мета. Справжня мрія. Адже не кожен так скаже: “Раз ступити ногою — і вмерти”, і не кожного вразять ці слова, як блискавка.

Ось рядки, написані Толлем про свого щирого друга лікаря Вальтера: “За два дні до своєї смерті він розповідав, що точно вирахував потребу в спорядженні та продовольстві для досягнення Північного полюса з острова Беннета. “Це виходить так дешево, — сказав він, — що я міг би здійснити цю подорож на свої особисті заощадження”.

…Віяв північний вітер, морозило. Стояв сонячний день арктичного літа. Салют наш був на честь героїв Півночі, патріотів Росії, на честь Едуарда Васильовича Толля…

Вертоліт прибув надвечір. Чотири години переливали льотчики бензин з привезених бочок у бляшанки. Нас чекала довга дорога назад, а заправлятися було ніде. По дорозі ми взяли на борт два загони нашої експедиції. На Діксон по толлевські продукти прибули літаки. Лише 12 годин розділяли півострів Зоря з Москвою, куди були доставлені контейнери.

У квітні — травні 1974 року експедиція “Комсомольской правды” проводила тренувальні збори на Новосибірських островах.[6]

Юрій Хмелевський, Володимир Леденьов, Ігор Марков, Сергій Яценко, Дмитро Шпаро та Олександр Шумилов пройшли на лижах через острови Котельний, Земля Бунге, Фаддеєвський і по припайній кризі вздовж північної околиці архіпелагу.

В один із днів ми зупинилися переночувати в хатині бригадира мисливців якута Ніколаєва. Гостинний господар показав нам яскраво-цеглисті пасма шерсті мамонта, які він власноручно зрізав з голови звіра, викопаної з вічної мерзлоти. Розповідь його справила сильне враження.

…Земля Бунге! Улахан-Кумах — країна великого піску. Одна з таємниць Арктики — єдина в світі арктична пустеля. Вона зовсім плоска: взимку важко побачити, де закінчується море і починається земля. На карті позначено висоти: 2 метри, 6, 11. Але є на Бунге і височина Ексекю-Булгуннях, гори тут до 45 метрів. За переказом, записаним Толлем, звив тут гніздо гігантський двоголовий птах Ексекю, кігті якого зрідка траплялися мисливцям (насправді то були роги шерстистого носорога).

Тут же Толль знаходив дивовижні круглі кулі (конкреції) стверділого мулу, всередині яких були викопні цератити. Вони, на думку Толля, засвідчували існування легендарної землі на півночі. “Коріння місцерозташування амонітів (цератитів)… знаходиться на півночі на загадковому архіпелазі — Землі Санникова!” — писав він.

На північному боці острова Фаддеєвський на зміну крутим спускам приходили каньйони, забиті сніговими заметами чудернацьких форм. Але білий колір здавався випадковим: справжній сніг був сірим і навіть чорним. Виною тому курява й пісок, які утворилися при інтенсивному вивітрюванні тутешніх гір.

15 травня наш загін посувався на захід вздовж північного берега острова Фаддеєвський. З 17-ї до 10-ї години ми бачили в морі синій купол. Було дуже гарно: срібляста крига, поміж неї на обрії, як льодовикова шапка, — голубий острів. Контур його був розмитий, і складалось дивне враження простору, ніби перед нами не півкруг, а півкуля. На ранок був запланований маршрут до острова Фігуріна, і, очевидно, саме він зараз відкрився на північному заході. Однак ось що дивувало: на карті позначено висоту острова — 12 метрів, а купол, який ми бачимо, значно вищий; відстань від берега до острова Фігуріна 8 кілометрів, до півкулі, звичайно, значно більша, і напрямок, за нашими розрахунками, на острів має бути іншим — західніше градусів на 15.

Надвечір на стрілці Анжу розкинули табір. Звіялася завірюха, купол зник.

Вранці повітря до верху нашого намету було наповнене крижаними кристалами, хоча небо було синім і сонце незвичайно яскравим.

Марков влаштував профілактику радіостанції, Шпаро крутив ручку генератора. В цей час з маршруту повернулися Леденьов, Хмелевський, Яценко і Шумилов.

— Ми зробили відкриття: острова Фігуріна немає, — гукнув здалеку Леденьов.

Розігрують чи кажуть правду?

— А купол?

— Міраж.

— Чому ж острів є на карті?

— Несерйозний аргумент, — заперечили. — Адже ти знаєш, що острови Семеновський і Василівський пішли під воду. Викопна крига розтанула. Вони теж донедавна були на карті.

— А чи добре ви шукали? Ви переконані, що його немає?

— Ми зробили все, — сказав Леденьов. — Ходили кілька годин, видиралися на тороси, довбали кригу, сподіваючись дістатися до землі. Все марно, острова немає.

Тільки в Москві ми дізналися, що нас підвела карта. Вона була видана 1957 року, і ось за ці роки острів Фігуріна, який складався із викопної криги, зник — розтанув. Він третій, а може, й п’ятий з відомих островів, який канув у воду.

Розмова на стрілці Анжу з приводу невдалих пошуків острова Фігуріна закінчилася так:

— От і довіряй картам, — з гіркотою сказав Леденьов.

А Марков у тон йому додав:

— Ось і сумнівайся після цього, що Земля Санникова насправді існувала.

Така одна з можливих розгадок таємниці легендарної землі: вона розтанула, канула у воду…

У видавництві “Мысль” 1979 року вийшла книга Іванова “Архіпелаг двох морів”. Автор її — начальник комплексної геолого-геофізичної експедиції Науково-дослідного інституту геології Арктики — пропрацював у 70-ті роки на Новосибірських островах три польових сезони. В розділі “Заповідник вимерлого звіра” Іванов викладає сучасні погляди на геологію архіпелагу.

Колись у часи середнього плейстоцену на місці Новосибірських островів лежала простора суша — північна частина Східного Сибіру. Рівень Північного Льодовитого океану був нижчий від сучасного на 100 метрів. Тривалий час на безкрайніх просторах накопичувалися озерно-проточні відкладення, підстеляла ж їх унікальна порода — прошарки викопної криги завтовшки в десять метрів. Іванов пише: “Зараз крига вважається жильним утворенням, встановлено, що формування її проходило в проміжок часу, який відповідає максимальному зледенінню Сибіру”.

Що ж відбувається тепер? “Ви підходите здалеку до прямовисної берегової кручі, сподіваючись побачити скелю, а бачите стіну заввишки з триповерховий будинок, складену з сірого, непрозорого й тому схожого на кам’яну сіль льоду. Влітку поверхня стіни “плаче”, по ній стікають струмочки брудної води. Іноді в кризі видно ніші, гроти, печери… Зверху над прошарком льоду нависає похмурий земляний чи торфовий карниз… Це розповідь Іванова, а ось що побачив майже сто років тому Бунге: “З гучним плескотом обвалюються то великі, то малі земляні маси, вони, перетворившись унизу на густий кисіль, схожий на потік лави, стікають по мерзлому грунту нижче й нарешті в море”. Читач погодиться, що обидва ці описи, нібито доповнюючи один одного, малюють чітку картину руйнування берега.