Пригоди. Подорожi. Фантастика - 84 - Страница 6

Раптом Варгун побачив у дальньому кінці траншеї Романа: юнак підсковзнувся на повороті, мало не впав і, задихаючись від важкої і небезпечної дороги, зупинився, привалившись до мішків з піском… Їхні погляди зустрілись.

Січовики щільно зсунулись, закриваючи агітатора. Кремезний стрілець піднявся з ящика, пішов назустріч хорунжому, за ним рушило ще двоє солдатів.

Роман, засунувши руку в кишеню, примружився, вдивляючись у сірі, похмурі обличчя січовиків.

— За півгодини атака, — нарешті твердо мовив Роман. — Наказано провести мене до пана хорунжого.

Кремезний стрілець кашлянув у долоню і простуджено прохрипів:

— Перепрошую, пане офіцер… але… — Він не знайшовся, що сказати, знову кашлянув і поліз собі за пазуху.

Побачивши білий прапор, Роман остовпів, напружився… підскочив до стрільця, вдарив його… Рвонувшись убік, вихопив пістолет, але миттю був збитий з ніг. Солдати з силою вивернули йому руки за спину і потягли по траншеї.

Кремезний стрілець підняв над бруствером клапоть білої матерії, прив’язаний до саперної лопатки.

Біля входу в міцний бліндаж Роман зробив відчайдушну спробу вивернутися з рук солдатів, але сильний удар ногою в спину жбурнув його на тверду долівку. Юнак скрикнув від гострого болю в потилиці, конвульсивно вигнувся, втрачаючи рештки сил, розслаблено розпластався і прикрив повіки…

На тапчані, збитому з дощок, заворушився Орест. Відштовхуючись зв’язаними за спиною руками, він підсунувся до краю тапчана, сповз із нього і, впираючись у долівку каблуками чобіт, перехоплених мотузком, ривками наблизився до Романа.

В кутку бліндажа хтось натужно прохрипів і почувся вигук:

— Всі ви свині! Прокляті, брудні свині! Ви і ваші солдати! Всіх повішу! Всіх! Всіх!..

Австрійський капрал, судорожно звиваючись у путах і випльовуючи прокляття, люто крутився на підлозі, намагаючись звестись на ноги.

— Всіх повішу! Вас і всіх ваших людей! На одній гілляці. Кляті свині!..

Орест співчутливо вдивлявся у змучене, з кривавими саднами Романове обличчя. З кутка все ще лунали істеричні вигуки нестямного капрала.

— Заткніть пельку, капрале… Бридко, — роздратовано кинув Орест і тихо покликав друга: — Романе… чуєш, Романе?

Австрійцеві вдалося звестись на ноги майже на повний зріст, але, не втримавши рівноваги, він гепнувся на підлогу й завив зі страху і безсилля.

Романові повіки слабо здригнулись, юнак ледь чутно застогнав і розплющив очі.

— Романе, чуєш, Романе? — стривожено сказав Орест. — Козаки Брусилова ввійшли у Львів…

Біля Успенської церкви у Львові ланцюжком вишикувались ченці-василіани. З церкви долинув монотонний спів; потім його перекрив сильний голос митрополита Андрія.

— Анафема чужоземцям, котрі руйнують житла наші!

Відступивши за ажурну огорожу, Беркут — чоловік середніх років з тяжким поглядом з-під густих чорних брів — насторожено стежив за чоловічком у картатому пальті, який перебігав площу перед Успенською церквою.

— Анафема зрадникам, що плазують коло трону властей неправедних!.. — гримів схвильований голос владики.

Чоловічок у картатому пальті зупинив козачий роз’їзд, щось шепнув осавулі.

Беркут подав знак Диману і Войнаровичу, котрі стояли біля входу в церкву.

— Анафема убійникам єдиновірців наших! — грізно проголосив митрополит Андрій. — Анафема навіки!

Козаки за наказом осавули рушили коней і поскакали до Успенської церкви, перед ланцюжком ченців натягнули поводи.

— Анафема навіки! — впало на козаків з-за масивних різьблених дверей.

Осавула, не знаючи, на що наважитись, зняв кашкета, витер лоба.

Зненацька чернець-василіанин схопив козачого коня під вуздечку, потягнув вершника за ногу.

— Отойди, святой отец! — крикнув козак, зісковзуючи з сідла. — Да отцепись ты, отче! Отцепись! Кому я сказал!

Козак з силою відштовхнув ченця; той упав навзнак, заголосив:

— Іроди… іро-о-ди-и!..

Ченці підхопили свого собрата і в паніці кинулись під браму.

Беркут махнув рукою бойовикам. Диман і Войнарович розчинили масивні двері, і з церкви з вигуком: “Бий козаків!” вибігли люди в добротному одязі. Козаки відбивалися від них нагайками, та коли в нападників з’явилися залізні прути, в промінні призахідного сонця блиснули шаблі… Падали поранені, репетували ченці. Козаків скидали з коней, лунали постріли, стогін, хрипіння, глухі удари…

З церкви вийшли священики в парадному вбранні, завмерли обабіч різьблених дверей. З’явився митрополит Андрій. Священнослужителі з мовчазною скорботою дивились на лютий бій козаків з бойовиками.

Відбиваючись нагайкою і кулаками, до владики пробрався осавула без кашкета, з розбитими до крові губами.

— Ваше високопреосвященство…

Митрополит Андрій зупинив його владним помахом жезла.

— Пане осавуло! Ви осквернили храм. Тепер і я вже не в силі одвести від вас гнів моїх віруючих!

Роман нервово ходив по підвалу, куди ледь проникало світло з маленького заґратованого вікна під самою стелею.

— Як ти все це розумієш, Оресте? — несподівано запитав він. — Хто ми, власне, такі?

Орест, який напівлежав на соломі, розкиданій по всьому підвалу, спокійно відчеканив:

— Ми — українські офіцери.

— Під австрійським стягом.

Орест здивовано подивився на друга.

— Ти що, боїшся, друже?

— Ні, — швидко відповів Роман і опустився на солому поруч з Орестом. — Здається, що ні…

Вони були дуже різні — двоє друзів: Роман — чорночубий, рвучкий, з виразною мімікою і жестами, з великими темними очима, в яких легко прочитувався душевний стан; Орест — років на п’ять старший, неквапливий у словах і рухах, шатен, грубувате обличчя його було привабливим, незважаючи навіть на шрам на підборідді.

— Шкода тільки — мало встигли, — знову заговорив Роман. — І знаєш… знаєш за чим я буду весь час жалкувати, поки не відчую кулю в серці? Не встиг сказати твоїй сестрі… Я люблю Стефу. Люблю давно. До нестями.

Орест м’яко усміхнувся і поклав долоню на руку друга. Очі Романові наповнилися слізьми.

— Не дай боже… якщо… за тією межею… тільки морок. Я її більше ніколи не побачу.

З брязкотом відчинилися залізні двері в підвал. Згинаючись під низьким склепінням, козак з карабіном пропустив січовика в розстебнутій шинелі без пояса.

Січовик, звикаючи до темряви і обережно намацуючи східці, повільно підійшов до хорунжих, поставив перед ними солдатський казанок, подав окраєць хліба.

— Степан?.. — здушено прошепотів Роман.

Стрілець приклав палець до рота, крадькома озирнувся на козака, який сидів на східцях біля дверей у підвал.

— Мене тут приставлено до кухні, пане хорунжий. — Степан підбадьорливо кивнув офіцерам.

Пагорби величезними хвилями викочувалися з-за попелястого обрію. Возій стомлено ступав по купинах і вибоїнах, заповнених водою, притримуючи коня на крутих, заболочених узвозах.

Стефа не чула ні натужного рипіння коліс, ні важкої ходи возія. Тільки очі виказували, з яким сумом і болем відгукувалась дівчина на вистраждану сповідь Романа.

“…Вже тоді у мене виникло передчуття якоїсь страшної помилки, що її ми припустили з Орестом. Але — війна, полон… Наче страхітливий ураган, що налетів невідь звідки, пожбурив нас у безодню. Після того як Степан допоміг нам втекти з полону, нами володіло єдине: скоріше перейти, переповзти на той бік фронту… Не пощастило…”

…Тривожний світанок повільно знімав з будинків і пустельних вулиць Львова темну завісу, пробуджуючи від хисткого сну, який раз у раз переривали владні вигуки козачих патрулів і лункі постріли в нічній тиші…

Чіпляючись за чавунну огорожу, що оточувала одноповерховий особняк, Роман з останніх сил підтримував Ореста, ноги якого тяглися по землі. Біля хвіртки з металевою табличкою “Петрус В. Г., адвокат” вони завмерли в знемозі.

У дальньому кінці вулиці пролунав цокіт кінських копит, потім почувся невиразний гомін: їхав козачий роз’їзд.

Роман стиснув запечені губи, штовхнув ногою хвіртку і, завдавши на плечі напівпритомного друга, потягнув його до сходів, які вели на напівкруглу засклену веранду. На стукіт з вітальні визирнула Стефа і з тихим вигуком метнулась до дверей, підхопила брата, що сповзав на підлогу.