Пригоди. Подорожi. Фантастика - 84 - Страница 42

Можливо, граючи атомними сірниками, недоумки сподіваються не обпекти себе, відсидітись у якомусь надкомфортабельному протиатомному бункері? Про мешканців подібного сховища розповів американський письменник Мордесаї Рошвалд у романі “Рівень 7” (1959).

…Світ загинув у результаті помилки. Вижили тільки мешканці надсекретного підземного ядерного центру, звідки завдається ракетний удар відплати. Все було розраховано: при першій ядерній атаці на “Рівні 7” встигають натиснути відповідні кнопки… Страхітливий щоденник безіменного офіцера (імена мешканців замінили індексами), останнього літописця, який опускається нижче й нижче, з рівня на рівень, ніхто вже на поверхні землі не прочитає: в проекті сховища не передбачені ліфти й ескалатори, які б рухалися нагору. Харчів, енергоресурсів у тих, що виживуть, на десятки або й сотні років; а от сонця ні вони, ні їхні діти ніколи не побачать.

Очевидно, важко підібрати такий же прозорий і моторошний своїм лаконізмом образ-символ (недаремно роман у свій час високо оцінили Лайнус Полінг і Бертран Рассел) для всієї постатомної фантастики. Натиснувши раз фатальну кнопку, людство вже ніколи не зможе дістатися на поверхню.

Дивовижно… Написані всі ці твори тоді, коли ніхто не говорив про доктрини обмеженої ядерної війни і коли не обговорювались достоїнства “гуманної” нейтронної бомби. Та вже тоді багатьом стало зрозуміло до болю: будь-яка ядерна війна буде обмеженою в тому розумінні, що обмежить, обведе жирною траурною рискою людську цивілізацію як таку. І “гуманізм” цієї війни полягатиме ось у чому: ті, що виживуть, позаздрять загиблим.

У червні 1982 року древній Кельн зібрав письменників з 48 країн світу. Академічно сформульований порядок денний “Інтерліта-82” — “Сучасні письменники і їх внесок у справу миру: межі та можливості” — недостатньо відбиває ті пристрасті, що кипіли під час проведення цього представницького форуму. В с і розуміли, наскільки самовбивча гонка озброєнь, як усвідомлювали й те, що письменник зараз не може відсидітись у вежі “чистого мистецтва”; але ж як по-різному все це розумілося!

Недовірливих було багато. Цифри експертів не переконували. Зате ж як часом міцно трималися вони за піввікової давності передсуди і як швидко довірялися новомодним віянням, суть яких полягала в тому, що, мовляв, обидві наддержави однаковою мірою відповідають за критичність нинішнього становища (радянські цифри — просто пропаганда).

І тоді Олександр Чаковський, процитувавши Бєлінського, що література є свідомістю народу, квітом і плодом його духовного життя, запропонував: якщо не переконують викладки й таблиці, чому б не звернутися до єдиного святого для всіх, хто тримає в руках перо, аргументу? До книги. І, порівнявши, про що пишуть письменники різних країн, про що їхні книги, знайти зокрема відповідь на давнє питання: чи хочуть війни росіяни?

Неодмінно треба зазирнути і в книжки фантастів, де, немов у збільшувальному склі, проступають не лише картини уявного майбутнього; у фокусі цієї унікальної лінзи літератури часом спалахує полум’я найболючіших проблем сучасності.

Перш ніж звернутися до творів радянської фантастики, є сенс зазирнути в один із численних світів майбутнього фантастики західної. Отам якраз воюють і воюють, а загрожують цивілізації саме росіяни…

Як відомо, один з найшаленіших стратегів “холодної війни” військовий міністр США Форрестолл у своїй ненависті до червоних схибнувся у буквальному розумінні слова: з криком “Росіяни йдуть!” він викинувся з вікна кабінету… Відтоді минуло понад чверть віку, а цей безтямний крик лунає й досі, то стихаючи відповідно до змін у політичному кліматі, то наростаючи. А оскільки реалістична проза оперує все ж реальністю, то для художнього підкріплення жахів, які ретельно роздмухує пропагандистський апарат, знову довелося вдатися до допомоги фантастики.

Вчорашню Попелюшку прийняли при дворі й обсипали ласками. Хоча, як з’ясувалося, не безкорисливо: роботу їй одразу знайшли найбруднішу…

І року не минуло після фултонської промови Черчілля, в якій британський екс-прем’єр закликав до хрестового походу проти комунізму, а в США вже з’явилася перша ластівка — хвацький сценарій якихось Л. Енгеля та Е. Піллера “Світ у вогні: російсько-американська війна 1950 року”. Автори запитували співвітчизників: чи вистачить у всього Заходу сил навіть з атомною монополією стримати натиск “червоних орд” зі Сходу? Чим не показовий приклад найсправжнісінького “соціального замовлення” (хоч як шокує буржуазних літераторів це словосполучення), та ще й так швидко виконаного?

З атомною монополією США невдовзі, однак, розпрощалися, і це лише викликало нову бурхливу хвилю фантастичних творів зразка шестидесятих років. Нью-Йорк окупований незалежними (!) радянськими військовими частинами (Г. Річардс “Два карбованці до Таймс-сквер”). Політична пасивна англійська громадськість “догралася” до встановлення… Народної Республіки (К. Фітцгіббон “Коли поцілунки скінчилися”). Іще один варіант ситуації: атомне роззброєння дало односторонню перевагу СРСР, і радянський танковий десант окупує Англію (Д. Баррон “Бомба Зілова”)…

Декорації не змінюються й через десятиріччя. Подібні книги-одноденки після запланованого разового використання, як правило, зникали в ящику для сміття, а на зміну їм з пропагандистського конвейєра йшли нові партії…

Та ось у 80-ті роки, коли старі заклинання втратили силу, а нові не придумувались, організатори шабашу вирішили виїхати на великих іменах, зробивши ставку на визнаних авторів бестселерів.

Про книги, подібні горезвісному роману Кінгслі Еміса “Російські хованки” (1981), в нашій пресі написано достатньо. Але на одному нюансі наголосимо: спочатку крик “Росіяни йдуть!” народився в устах божевільного; можна повірити і в те, що творці ранніх опусів на цю тему теж щиро вірили у власні жахи. Однак тепер, коли засукали рукави визнані корифеї бестселетристики, — про яку щирість може йти мова? Це лише професійне чуття золотошукачів, які холодно зважують, де вигідніше копати…

Літератури, певне, замало. Пропагандистська машина кидає в бій всемогутнє кіно, підпрягає телебачення — тепер уже сотні мільйонів людей годують стряпаниною, яка повинна роздувати істерію, не давати споживачу розслабитись, перепочити (а що як замислиться хоч на секунду!), а головне — ефективно протидіяти зростаючій активності прихильників роззброєння.

Типовий приклад подібної продукції: в 1981 році американська телекомпанія Ен-Бі-Сі два дні тероризує глядачів телебойовиком “Третя світова війна”. Ошелешений обиватель, завмерши, стежить за героїчними вчинками нечисленного патруля американських національних гвардійців на Алясці. Протистоять патріотам, переважаючи їх у чисельності, спеціально натреновані російські “командос”; диявольський план комуністів полягає в тому, щоб захопити і відключити стратегічно важливий нафтопровід, що призведе до нафтового шантажу Америки… Фільм завершується драматичним натисканням фатальних кнопок російським генералом і американським президентом; президент натискає, звісно ж, другим — і зі сльозами в очах…

Зроблено фільм навдивовижу грубо. Мабуть, дуже поспішали: у зв’язку з бурхливим наростанням антивоєнного руху в країнах Західної Європи питання про розміщення євроракет якраз уперше повисло в повітрі. Треба було терміново щось робити, ось тут і знадобилася така популярна фантастика.

Та годі про це.

На такому гнітючому тлі радянська наукова фантастика (принаймні та її частина, що доходить у перекладах до західного читача) — явище й справді фантастичне. Все у ній є — космос, роботи, світи майбутнього і подорожі в часі; але чому ж у цій літературі ніхто ні з ким не воює?

Це не зовсім так. Такі уявлення — теж наслідок сумної історичної традиції, яка вбачає у радянських книгах (не тільки в науковій фантастиці) лише понуро-рожеві утопічні картини, неймовірно далекі від пекучих проблем зовсім не рожевої сучасності. І це при тому, що воєнна тема інтенсивно розробляється в реалістичній радянській прозі, дуже часто й радянським фантастам доводиться повертатися думками в недалеке минуле.’