Пригоди. Подорожi. Фантастика - 84 - Страница 16

І другий важкий зореліт був атакований і наполовину зруйнований і лише через два роки дістався Трансплутону на малому планетарному ході. Живими лишилися тільки троє.

Тоді й народилася назва — Небезпечний Об’єкт, тоді й мобілізували всіх, хто мав підготовку пілотів, у патруль. Ми прочісували космос, розшукуючи Об’єкт, який не відповідає на запити, зухвало маневрує, раптово атакує і потім безслідно зникає.

За півтора десятиріччя зробили багато чого. Нарешті занесли до лоцій усі метеоритні й пилові потоки, виловили тисячі мертвих безпілотних зондів, знайшли навіть три чужих автомати — вчені й досі сперечаються, з якої системи вони залетіли.

А Об’єкт був невловимий. Проте, судячи з усього, ми скоро доберемось і до нього. Те, що відбувається зараз, схоліє на полювання: звіра облягли. Кільце патрулів стягувалося довкола Вугільного Мішка.

Ймовірність перебування Небезпечного Об’єкта саме тут була така велика, що майже весь розвідувальний флот і весь патруль кинули на облаву, йому не вислизнути.

— Гаразд, Володю, піду-но я спати.

— Йди, — не обертаючись, озвався Паттег, — виспись про запас.

Щось у його тоні змусило мене насторожитись. Я подивився на скам’янілу, напружену спину Паттега, який раптом рвучко подався до одного з екранів і завмер. Кілька неяскравих зелених зірок висвітилось і зникло в матовій чорноті оптики…

— Все спокійно? І справді можна спати?

— Навіть треба. Ти… ти, мабуть, незабаром будеш потрібен мені.

— Щось бачиш?

Паттег мовчки кивнув. І повторив з притиском:

— Іди виспись добряче.

— Здрастуйтеярадий, — в одне слово сказав Тханг, коли я увійшов до рубки.

Майже нічого не змінилося за ті дев’ять годин, поки я спав і обслуговував механізми. Тільки в другому пілотському кріслі поруч з Паттегом сидів дуже серйозний товариш Тханг, світилося табло ескадри і на темному екрані локатора палала маленька цяточка.

— Привіт. А ти чому не спиш? — запитав я у Володі.

Паттег тільки хмикнув. А товариш Тханг люб’язно пояснив:

— Він уже відпочивав дві години. Більше не хоче. Всі патрульні вже на вахті.

— Скоро він нас помітить, — сказав Паттег.

— Чому скоро? А зараз?

— У нас нові локатори. Таких ще ні в кого не було, — озвався Тханг.

— А якщо це чужий?

— Добре, якщо чужий. Але я не певен, що ця штука — Паттег кивнув на пульт управління локаторами, — їх взагалі бачить.

Про це ми ніколи не говорили. Ні, чужі — не заборонена тема, регулярно йдуть диспути і публікації, особливо про палеоконтакти, неодноразово фіксувалися сліди розумної діяльності навіть у Системі, але вважати, що наші локатори не бачать чужих — дуже дивно. Наша техніка…

— Мабуть, у них інші принципи. Не на тих полях…

— Ти хотів сказати — частотах?

— Товариш Паттег сказав: полях. І не обмовився. Полях, зв’язках. Дивно, що їх взагалі ось бачив. Якийсь побічний ефект, мабуть.

Ну, Паттег, ну, мислитель! Всю еру Гагаріна людство шукає чужих! А їх, виявляється, навіть побачити не можна.

— Я гадаю, — старанно будував фразу Тханг, — я вважаю, що нам дуже пощастило б, якби це був чужий.

Якщо це Об’єкт, нам теж дуже пощастило. Пощастило тому, що нас тут — ескадра, і все це кораблі розвідки, спеціально підготовлені до будь-яких сюрпризів, тому що ми засікли його раніше, вистежили нарешті. Я відчув азарт.

Об’ємний дисплей штурманської машини показував наші маневри. Кораблі перебудувались, утворивши немовби піраміду, у вершині якої — Об’єкт і наш “Вайгач”. Нас виводять на атаку? Потім кораблі розійшлись, охоплюючи Об’єкт з флангів, але протистояння Об’єкт — “Вайгач” збереглося.

— Почув, — прошепотів Паттег і поклав руки на штурвал.

Цяточка на екрані лишилася нерухомою, а поряд побіг стовпчик цифр: зміна курсу Об’єкта і відносна швидкість. Прискорення… Ого! Сім “же”!

Ще кілька хвилин ми стежили за показаннями телеметрії. Нарешті Паттег сказав:

— А він і не думає тікати.

Задоволення, та що там — торжество прозвучало в його репліці. Мисливець вистежив дичину? Воїн рветься до бою?

Я часто думав про те, хто й чого йде в патруль, у цю останню організацію землян, створену спеціально для того, щоб вистежувати і знищувати ворога. Трошки хлопчачого самозамилування помічав я в тому, як чепуристо носили вони свою гарну сріблясту форму, тренували витривалість і спостережливість, вигострювали специфічний жаргон.

Проте, навряд чи можна вважати хлоп’яцтвом те, що заяви і навіть вимоги про зарахування до патруля надійшли від чверті землян відповідного віку. Півмільярда заяв на двадцять тисяч штатних місць. Справляє враження. І ще: з патруля не йдуть. Не було ще такого випадку, хоч здебільшого вахти патруля — це досить-таки нудна робота. І тільки тепер я зрозумів, яку хвилину виношують у душі патрульні.

— Це, часом, не наш корабель?

— Ні. Автовідповідач не реагує, та й нема в цьому секторі наших бортів, — сказав Тханг.

— А може, все-таки чужі? Ти що, Володю, не віриш у чужих?

Тханг обережно зауважив:

— Товариш Паттег ніколи не казав, що чужих немає. Ще б він це казав! Від кого ж, як не від патрульних, ідуть всі ці казочки про Срібних Дівчат, Риб і Чайок, яких бачили і в відкритому космосі, й біля Трансплутону, і навіть у Системі!

— Чужі, звичайно, є. Але контакту немає.

— Поки що немає.

— Це “поки що” — надовго.

Засвітився ще один екран — почала працювати ближня електромагнітна локація. “Вайгач” зближався з Об’єктом…

Крісла затремтіли, зітхнули амортизатори: Паттег починав маневр. Я не встиг запитати, що ж далі. Потрійне, а потім навіть не знаю яке перевантаження втиснуло мене в крісло… Струшуючи все тіло корабля, надривалися в божевільному реві двигуни. Це тривало довго і скінчилось якось одразу. Я глянув на дисплей: загальний стрій кораблів не порушено, Об’єкт, як і раніше, в центрі піраміди, тільки “Вайгач” уже не мчить назустріч, а висить нерухомо (у відносних координатах), на незмінній і порівняно невеликій відстані.

Паттег вийшов на зв’язок:

— Я — “Вайгач”. Зазнав ракетної атаки з боку невідомого об’єкта. Ракета класу “корабель — корабель”, площа відбиття 0,6, швидкість 18, самонаведення.

— Який заряд? Які пошкодження? — ожили переговорні пристрої.

— Пошкоджень немає. Маневром спалив ракету в струмені маршового двигуна. Заряд, як видно, плутоній, — Паттег кинув короткий погляд на екран експрес-спектрографа.

Тханг витер кров із закушеної губи і твердо сказав:

— Це Небезпечний Об’єкт. Слід негайно знищити.

Знищити, ясна річ, що ж іще з ним робити? Але гразери в такому пилу малоефективні, і взагалі малоефективні, якщо там немає нічого живого. Якщо немає.

Я ввімкнув оптичну систему. Кілька секунд, поки машина відшукувала Об’єкт і виставляла максимальне збільшення, нічого не було видно. Та ось у перехресті координатної сітки застигла маленька смужка, що ледве вирізнялася на фоні матової чорноти Вугільного Мішка. Спробуй розбери, чи це наш старий земний бойовий корабель “Ангел”, чи щось зовсім інше.

— Гразери? Протиметеоритні гармати? — запитував інтерком Володя.

Ні, так не можна. Вони вже все вирішили — знищити, спалити, стерти на радіоактивний пил…

І тут я подумки накинувся на себе. Альтруїст! Тебе щойно мало не пристрелили. І півтора десятка літ цей уламок минулого чинить розбої в просторі. Та й взагалі, що ти знаєш про все це? Ти — рекрут у патрулі. Твоє діло — служити і мовчати. Там не один десяток розумних голів розбирався. І я сказав:

— Ні, так не можна.

Не можна — інакше навіщо посилати в патруль нас, людей? Послати автомати чистити космос, наштампувати сотні тисяч космічних двірників — нехай прочісують простір, знищують і розпилюють усе, що не відповідає на пароль.

Паттег різко відвернувся від пульта і з цікавістю втупив очі в мене. І я зрозумів, що він усю вахту підсвідомо чекав від мене сюрпризів. Паттег тихо спитав: