Пригоди. Подорожi. Фантастика - 84 - Страница 14

Варгун опустився поруч з ним.

— Чому ти раніше не прийшов до нас? — Він прислухався до вибуху, від якого в кімнаті посипалася штукатурка. — Тепер ти бачиш, скільки горя і крові коштують народу… таємниці святого Юра.

Роман відхилився від стіни.

— Я сам хотів знайти архіви. Слухай-но, Іване… Відпусти мене! Про криївку знають тільки Беркут і Диман.

— Ні, Романе. Це ж певна смерть.

— Я зможу, в мені зараз така сила! Така ненависть! — Роман щосили вдарив кулаком по стіні. — Тільки дай мені глянути на неї. Благаю. Тільки глянути!

Роман відчинив двері в темну кімнату, вікна в якій були забиті дошками. На низенькому широкому підвіконні сиділа Стефа. Вона із спокійним сумом подивилась на юнака — і відвернулась…

Австрійські солдати і бойовики піднялися з-за кущів і, невпинно стріляючи, пішли в атаку. Попереду цепу з опущеним пістолетом ішов Орест.

З вікон майстерень відкрили вогонь у відповідь.

Орест раптом зупинився, впустив пістолет, упав навколішки і повалився набік.

Стефу неначе щось підштовхнуло зсередини, вона тривожно звелась на ноги, прислухалась до шаленої стрілянини за глухо забитим вікном.

Орест поворухнувся, з хрипом спробував підвестись, чіпляючись за дерево. З останніх сил видихнув:

— Романе!..

Стефа метнулась до вікна… відчайдушно рвонула дошки…

— Романе!.. — знову долинув голос її брата.

Дошки не піддавались.

Дівчина не втрималась на підвіконні, впала… і знову кинулась до вікна.

— Оресте!

Орест привалився до дерева, стражденні очі його ковзнули по верхівках акацій, рука повільно сповзла з грудей, відкриваючи на мундирі вологі багрові розводи і рвану дірочку…

З-за афішної тумби Роман спостерігав бойовика, який, насвистуючи, ходив перед кав’ярнею “Атлас”.

Дочекавшись, коли вартовий ненадовго сховався за рогом, Роман блискавкою метнувся до кав’ярні, мить постояв — і шаснув у прочинені двері.

Вартовий зупинився, оглянув безлюдну вулицю, вхід в “Атлас”, над яким погойдувався жовтуватий ліхтар, і, заспокоївшись, насвистував собі далі.

У кав’ярні було темно й пусто. Роман, завмираючи на кожному кроці, скрадливою тінню перетнув більярдну…

З дальніх кімнат долинав невиразний гомін.

Роман зачепив у барі стілець, насторожено постояв, потім звів запобіжник пістолета і вийшов у коридор. Він не помітив, що позаду, пригнувшись за стойкою, стежив за ним Семен.

Перед входом у штаб бойовиків Роман відхилився за виступ у стіні.

В штабній кімнаті Диман сердито виговорював Зенонові:

— Сволота! Загони виїхали з сіл ще опівдні! Тобі доручили зв’язок. Куди ти їх послав?

— Друже Диман, я…

— Ми тут захлинаємось у крові, а ти!.. Вб’ю, як пса, коли вернешся без загонів!

Зенон круто розвернувся, люто кулаком розчинив двері, швидко пройшов повз Романа. Коли його кроки затихли, Роман вбіг у штаб.

— Ані руш, Диман!

Цієї миті ззаду на хорунжого накинувся Семен, викручуючи йому руки.

У більярдній Зенон різко повернув голову на здушений зойк із штабної кімнати…

Семен штовхнув обеззброєного Романа на стілець.

— Хто до нас завітав! — щиро здивувався Диман.

На стіні задзвонив телефон.

— “Атлас” слухає, -зняв трубку Диман. — Авто вже вийшло?.. Добре.

Він вернувся до столу і підняв пістолет.

— Як бачиш, друже Роман… панькатися з тобою ніколи.

Біля дверей почувся спокійний голос:

— Кидай зброю, Диман!

Диман розкрив долоню, немов пістолет раптом обпік йому пальці.

— І ти, Семене, — провадив далі спокійний голос.

Бойовики підняли руки і ошелешено вирячились на Зенона, який, тримаючи їх під прицілом, заходив до кімнати.

Першим опам’ятався Диман.

— Паскуда!.. Тепер ясно, куди ділися загони.

Зенон усміхнувся Романові. Той уже встиг заволодіти зброєю Димана і своєю власною.

— Правильно, Диман, — сказав Зенон. — Я їх відіслав назад.

Семен блискавичним рухом вихопив з рукава фінку, заніс над Зеноном… і звалився від сильного удару рукояткою пістолета.

Зенон і Роман вивели Димана з кав’ярні. Вартовий випростався і доповів:

— Все гаразд, друже Диман.

Зиркнувши на своїх супроводжуючих, які, засунувши руки в кишені, впритул ішли за ним, Диман процідив:

— Ідіот…

Вартовий ображено провів їх поглядом. На вулиці вже чекала машина, про яку Димана повідомили по телефону.

Зенон відчинив дверцята, неголосно сказав водієві:

— А ти, хлопче, давай додому. — І помітивши, що той здивовано озирнувся на Димана, який сів з Романом на заднє сидіння, поквапив: — Швидше, швидше!

Хлопець виліз з автомобіля і розгублено стояв на тротуарі, поки машина з Зеноном за кермом не зникла за поворотом.

За вікном мелькали поодинокі тьмяні ліхтарі.

В машині мовчали.

Нарешті Роман тихо промовив:

— Диман… архіви!

Бойовик, немов чекав цього запитання, навалився на дверцята, смикнув ручку. Юнак пістолетом надавив йому на горло.

— Нас цікавлять архіви! Диман обм’як і прохрипів:

— Навіть не уявляю, де їх заховали… Беркут сам готував криївку.

На кладовищі Зенон загальмував біля багатої усипальниці: за масивною огорожею, під кам’яною аркою, у величній позі лежала мармурова фігура якогось кардинала.

Зенон вийшов з автомобіля, відчинив дверцята біля Димана.

— Ану… виходь!

— Ні… Ні! — запанікував бойовик, упираючись в сидіння.

Зенон витягнув Димана, швиргонув його на огорожу. Диман відповз до усипальниці.

— Не знаю!.. Я нічого не знаю!.. Сволота! Зрадники!

Він зі страхом втиснувся спиною в темний постамент, чекаючи пострілу, судорожно випростався і зазирнув під арку, ніби шукав там порятунку. Його лице раптом перекосила гримаса жаху: просто перед його очима, зовсім близько, холодно відсвічувало мармуром обличчя високопоставленого покійника… Диман сповз з усипальниці кардинала, уткнувся головою в ріденькі кущики біля огорожі:

— Відвезіть мене звідси!

— Диман, де сховано архіви? — стомлено нагадав Роман.

— Тільки відвезіть мене…

У кав’ярні “Атлас” Семен, стогнучи, тягнувся до телефону, який безперервно дзвонив. З-під чуприни бойовика на обличчя і шию спливали струмочки крові.

Його пальці торкнулись трубки, він трохи звівся на колінах— і впав, затискаючи в руці шнур. Сів на підлогу, привалившись до стіни, підніс трубку до вуха.

— Якого біса не відповідаєте? Де Диман? — долетіло здаля.

— Його… відвезли… — прохрипів Семен запеченими губами.

— Хто відвіз? Куди? Ти що — п’яний? — загорлали з трубки.

— Хорунжий Роман… і Зенон.

— Роман?.. Хто говорить? Ти, Семене?

— Я… Друже Беркут… Вони провалили мені голову…

— І Зенон з ним? Чорт!.. Куди, куди відвезли?

— Н-не знаю… я…

— Про що вони говорили?

— Друже Беркут… я… нічого не пам’ятаю…

— Семене, вони питали Димана про архіви? Семене!

Трубка загойдалася на шнурі.

Семен знепритомнів.

У штабній кімнаті деренчливо звучало:

— Семене! Семене! Згадай, Семене!..

Роман і Зенон один за одним пробігли між колонами великого залу, освітленого місяцем…

За головним вівтарем хорунжий з ліхтарем у руці почав обстежувати підлогу.

Зенон, поклавши перед собою пістолет і капелюх, сів на східець.

Колодочкою ножа Роман обстукував плити…

У нішах залу поблискувала бронза скульптур, лики святих були незворушні й загадкові…

Одна з плит раптом відізвалась під колодочкою незвичним звуком. Юнак стукнув ще раз, потім лезом ножа провів по цементному шву…

Зенон озирнувся на різкий скрегіт.

Хорунжий трохи підняв плиту й відвалив її вбік.

— Зеноне!..

Роман нахилився над криївкою і витягнув металеву скриню з архівами його преосвященства. Знову нахилився…

Згинаючись під тягарем скринь, вони вибігли на дорогу, де стояв автомобіль. На задньому сидінні корчився зв’язаний, з кляпом у роті, Диман. Бойовик, дико застогнавши, сахнувся — йому під ноги і на сидіння Роман і Зенон скидали скрині…