Пригоди. Подорожi. Фантастика - 81 - Страница 6

Куди я їду?

Не знаю.

Чому не змінюю маршруту?

Теж не знаю.

В пам’яті зринає обличчя з тонкими злими губами.

— Не раджу випробувати цю машину. Виграш великий, та завеликий і ризик. Усе, що ви робите, ви повинні робити з поправкою на те… — Очі його прицілилися, глянули просто в мої, вкололи гострим поглядом, тонкі губи вигнулися, завершили удар: — з поправкою на те, що ви невдаха.

Ну що ж, це я знаю без його підказки. Занадто добре знаю. В інших випробувачів є хоч перерви, є нормальне людське життя. У мене його немає. Щодня одне й те саме. Збагатитися я міг би вже давно. Та зупинити цю несамовиту гонку чомусь не можу.

Якась невблаганна сила з шаленою швидкістю жене мене вперед.

Нарешті знову виїжджаю на асфальт. Збільшую швидкість. Крутий поворот — і вмить тверднуть подушки сидіння. З правого боку на мене летить будинок, Одночасно в голову лізуть слова: “З поправкою на те…”

Господи, тільки б прогнати із свідомості цю фразу — розпечену скалку! Або хоча б не продовжувати її. Пам’ять, стій!

Вивертаю кермо — будинок промайнув мимо.

Ліворуч дерево — кидаю машину в другий бік.

“З поправкою на те, що…” Далі не згадувати!

Зненацька попереду виростає стовп — ковток повітря каменем застрягає в горлі. Невже й цього разу врятуюсь? Якби ж не ця проклята фраза, яку загнали в мій мозок. Загнали, мов отруєний кинджал.

“…з поправкою на те, що ви…” Так знищують конкурентів.

Неймовірним зусиллям волі примушую себе думати про інше — про матір, яка чекає на моє повернення. Якщо мене не стане, життя втратить для неї будь-який сенс. Із чотирьох її дітей живим лишився тільки я. Єдина надія. Хоча б заради матері я повинен жити.

Ще один стовп виринає мов з-під землі. Удар. Кермо вгрузає в груди, роздираючи куртку і шкіру. Дзенькіт скла. Це останнє, що вловлює моя свідомість, огортаючись густим мороком…

…Ніч. Світло фар. Назустріч, неначе танцюючи, біжать білі берізки. Промайнули і зникли. А мечі світла вже вихоплюють спуск до мосту.

З мовчазним докором хитнулася назустріч обпален; верхівка дерева. Чорний клубочок важко злітає з не: То ворона, злякавшись світла, шугнула в ніч.

Навіщо я знову мчу назустріч власній загибелі? Зараз загальмую, вимкну запалювання.

Та зринають спогади про наречену. Про ніжність, що світиться в прозорих мочках її вух, про тонку, ніби на мармурі, блакитну жилку на скроні. Якщо я впораюсь із завданням, то одержу винагороду і ми зможемо нарешті одружитись, поїдемо до теплого моря, до пальм. Будемо лежати поруч на гарячому піску, лежати нерухомо, в жагучій млості. Нерухомість — ось про що я мрію! Вона необхідна мені хоча б на деякий час, щоб стерти з пам’яті мигтіння стовпів і будинків.

Іноді я заздрю самому собі — такому, яким був двадцять чотири роки тому. Тоді моє життя тільки починалося, мені було тепло й затишно у материнському лоні. Я був захищений від цього світу ураганів і шалених швидкостей, від заздрісників, недоброзичливців, від ворогів і друзів, від усіх, хто мені щось наказує і примушує щось робити. І коли я нарешті оженюся, коли народиться мій син, йому спочатку буде так само тепло й затишно.

Та все це тільки мрії. Щоб вони здійснилися, треба мчати крізь злякану ніч, розрізаючи її на нерівні частини ножицями променів. Треба витискати з двигуна, із шасі, з передач усі їхні резерви, треба випробувати не лише конструкцію, але й сам метал на міцність.

Я не просто гонщик-спортсмен, а водій-випробувач. Перевіряю дослідні зразки автомобіля в різних режимах, щоб конструктор міг внести необхідні зміни в модель.

Ніч, неначе кажан, безшумно летить просто на мене, розправивши чорні крила. Вона намагається заколисати і приспати мене, приглушити тривогу, а разом з нею і готовність приймати миттєві рішення.

Колона машин мчить назустріч. Фари засліплюють. Вмикаю і вимикаю світло. Встигаю помітити, що міст раптово закінчується, обривається, неначе зрізаний ножем. Попереду — безодня. Лечу в неї разом з машиною. Удар. Пітьма…

…На екрані моєї пам’яті, десь у самісінькому куточку, світиться блакитне віконце, всередині якого миготять, тіні. Невиразні, розпливчасті… Та все ж я згадую десятки своїх смертей, біль, що їх супроводжує, такий пекучий, для якого й назви годі придумати.

…Машина виїхала на галявину. Двигун чмихнув, завив, знову чмихнув і захлинувся. Доводиться вилізати.

Сморід трупів, що переповнили траншеї. Величезна спина з випнутими лопатками, нерухомі клуби м’язів. Немов обвуглена гілка, з купи тіл стирчить рука. Не до речі згадую дівчину з вологими від полуниць устами, із запахом тієї духмяної ягоди, з тонкою, як на мармурі, жилкою на скроні…

Вона казала: “Я дуже хочу прийти до тебе сьогодні, та от невдача — саме сьогодні в подруги день народження”. Вона думала — дурненька! — що я вірю їй. Та я вже був не настільки юний і недосвідчений, щоб не знати банальної життєвої істини: якщо дуже хочеш прийти — прийдеш. І я здогадувався, що в неї є хтось інший і вона піде на побачення до нього. Здогадувався і — сумнівався, гнав здогади подалі від себе.

І знову ж не тому, що недосвідчений, а тому, що засвоїв істину: щоб життя не стало мукою, треба вміти вірити — вірити в майбутнє, в чиюсь вірність і чесність, хоча б у те, що кохана чекає й жити без тебе не може. А щоб вірити, треба не помічати, коли кажуть неправду ті, кого любиш…

Коли це було? Навколо — чорні вирви, смердючі траншеї, уламки кісток. Сірі, мов хмари, цинкові домовини, сірі домовини на зеленому тлі оббивки кабіни.

Дублер квапить мене, пострілює праворуч, ліворуч, хоч довкола не видно жодної живої душі. Все одно лишатися поза машиною небезпечно. Щосекунди ризик зростає. Небезпека — не тільки у ворожій кулі. Саме повітря тут небезпечне. Бактеріологічні бомби зробили його Н-середовищем, поміж собою ми називали його надбіологічним. Одного разу через аварію я був змушений вийти з машини і пробув на повітрі більше п’яти хвилин. Мені вивертало всі нутрощі, лихоманило. Всередині нестерпно пекло, доки організм чинив ще опір.

Потім стало легше.

Невже легше? Смерть — полегкість? Та чи вмер я тоді? А може, минула криза і я одужав? Одужав для нових боїв і мук?

Помер я згодом. Був убитий прямим влучанням снаряда. Цього разу мені пощастило — болю не відчув. Згорів в одну мить, спалахнувши сліпучим полум’ям.

Ніхто по мені не побивався. Як виявилось, я неодружений, жебрак, злидар. І до війська мене взяли замість когось іншого, щасливішого. Й загинув я замість дублера, якого послав усунути пошкодження.

…Виходить, я маю сина. Незаконного. Позашлюбного. Примха молодички, чоловік якої — в далекому плаванні. Син — єдина моя втіха, світло у віконці. І ось я вже не хочу помирати замість дублера. Посилаю його усувати пошкодження, а відтак маю клопіт з хворим товаришем. Боюся заразитись, та сумління не дозволяє викинути його з машини. О, дублерові невтямки, яку роль у його житті зіграв мій син, а син нічого не знає ні про дублера, ні про мої сумніви.

І все-таки я заразився. Коли нестерпний жар розтоплює мій мозок, я встигаю подумати, що майже нічого не Виграв для товариша й так багато втратив для самого себе й для свого сина. І ще я подумав: у майбутньому, в наступному житті треба бути трохи розумнішим…

Уже тоді я був чомусь певен, що знову оживу в новій іпостасі. Ота вневненість була пов’язана з віконцем моєї пам’яті, витікала з нього, мов річка з озера. Відтоді я почав дещо підозрювати й поволі вів пошуки. Якось побачив товстий прозорий дріт, що невідомо де взявся. Він ішов просто в скелю.

Я намагався розпитати своїх товаришів по училищу, по батальйону. Але ніхто з них не міг сказати нічого суттєвого, бо жодного разу ніхто з таким явищем не зустрічався, нікому з них не доводилось відроджуватися після своєї смерті, в усякому разі, жоден не пам’ятав колишнього життя. Не раз мені спадало на думку: чи не з’їхав я з глузду? Це стало б найпростішим і правдоподібним тлумаченням моїх перетворень. Роздвоєна свідомість і таке інше. Але. ж божевільний не вважає себе за божевільного…