Пригоди. Подорожi. Фантастика - 81 - Страница 47

Изменить размер шрифта:

Глядачі-мексіканці, здебільшого бідні, низької кваліфікації робітники, які працюють на Конгломерат Харчування, голосно підбадьорюють свою команду й освистують нашу, та на мене це не впливає, — не таке доводилося чути. Величезні кулі з неймовірною швидкістю мчать по колу, роблячи зигзаги й підскакуючи над полем іноді на цілий метр. Один за одним вибувають з гри наші суперники. Нарешті двоє наших ловлять останнього ще здатного до боротьби бігуна-мексіканця і розтрощують йому ноги. Немає більше бігунів, немає кому здобувати очки. Матч скінчився. Ми виграли з рахунком 37:4.

Я все ще в чудовій формі, але це не означає, що’ мені подобаються ті нові кулі.

Дафні зайняла місце Мекі, а та віднині складатиме свої губки в подобу курячої гузки вже не для мене, а для когось іншого.

Дафні — англійка. Вона висока, страшенно любить фотографуватися, хоче безперервно мені позувати. Часом ми вдвох переглядаємо альбом з фотографіями того періоду, коли я починав грати, а вона була манекенницею.

— Глянь, які у тебе м’язи на спині! — у захваті вигукує вона, широко розкриваючи очі.

Дафні пильно вивчає фотографії, на яких мене увічнили кілька років тому на пляжі в Каліфорнії. Можна подумати, до неї тільки тепер дійшло, який я мускулястий.

Поклавши альбоми на полицю, іду трохи прогулятися полем. Колоски пшениці, що тихо шелестять під вітром, викликають у мене спогади про Елу, мою дружину, про її довге біляве волосся, яке лоскотало мені обличчя, коли вона нахилялася поцілувати мене.

Я ділюся досвідом з молодими гравцями, на яких Конгромерат Енергії робить ставку як на майбутніх майстрів ролерболу.

Починаю із застереження, що, доки самі не дістануть по хребту, вони в цій грі нічого не зрозуміють.

Цього вечора я розповідаю їм, як ухилятися від мотоциклістів.

— Є такий прийом: прийняти удар на себе, виставивши вперед плече. Якщо ви й не проб’єте захисної пластини, то це зробить сам мотоцикліст.

Усі дивляться на мене як на божевільного.

— Можете також упасти на живіт, притиснутись до треку, напружити всі м’язи й чекати, поки той костелом наскочить на вас переднім колесом і перекинеться.

Я веду далі, загинаючи пальці й ледве стримуючись, щоб не засміятися:

— Прийом третій: удаючи, ніби нападаєте, ви відскакуєте вбік і ногою б’єте мотоцикліста в обличчя. Хочу звернути вашу увагу на те, що техніка цього прийому складна, потребує тривалої практики й дуже точної координації рухів.

Вони не знають, як реагувати на мої сло. ва. Дивляться на мене тупо, але з пошаною. Ми сидимо посеред поля. Стадіон, освітлений, але трибуни порожні.

— Ще одна порада: коли мотоцикліст мчить на пивній швидкості просто на вас, дайте йому проїхати, навіть якщо він везе бігуна. Не забувайте: щоб здобути очко, бігун мусить зіскочити з мотоцикла. І якраз у ту мить, коли він поставить ногу на землю, атакуйте його. Настав час показати все це на практиці. Новачки уважно стежать за мною. Я лишаюся на полі наодинці з мотоциклістом. Коли він під’їжджає, я відхиляюся на кілька сантиметрів і хапаю його за плече. Машина проскакує далі, а мотоцикліст з усього маху летить на поле. Цей експеримент кінчається для нього вивихом плеча.

— Ах, правда, — кажу я, скидаючи шолом і підходячи до гурту учнів, — я ж зовсім забув розповісти вам про техніку цього прийому.

Минуло вже півсезону, коли я знову зустрівся з Бартоломеєм. Недавно його звільнили з посади генерального директора Конгломерату Енергії. Проте він і далі перебуває на дуже відповідальному посту, але, — як би це точніше висловитись, — його влада тепер трохи обмеженіша, ніж була досі. Скориставшись тим, що вигляд у нього якийсь замислений, я наважуюсь поговорити з ним про свій клопіт.

Ми обідаємо у вежі х’юстонського ресторану, де нам подали яловичину a la Веллінгтон з пляшкою доброго бургундського вина. Дафні сидить посередині, випростана, мов статуетка: певне, їй здається, що вона знову позує на помості.

— Наука? Дга, розумію! — каже Бартоломей. — А що саме тебе цікавить, Джонатане? Історія? Мистецтво?

— Я можу говорити з вами відверто?

— Ну, звичайно! Які можуть бути сумніви?

Він намагається надати своєму обличчю безтурботного виразу, але я відчуваю, що настрій у нього кепський.

Бартоломей не з тих, котрі люблять вислуховувати чиїсь звіряння, і в мене таке відчуття, що я роблю дурницю, проте кажу:

— Колись я починав учитися в університеті. Це було… м-м… вісімнадцять років тому. Тоді ще користувалися книжками, і я багато читав. Мріяв стати адміністратором, тож і читав.

— Ти знаєш, Джонатане, я вже здогадуюсь, що ти мені хочеш сказати. — Бартоломей зітхає, ковтає вина і лагідно дивиться на Дафні. — Віриш, мені теж шкода, що так сталося з книжками. В наш час усе записано на стрічках, однак це не те саме, що книжки, правда ж? Цими стрічками можуть користуватися тільки спеціалісти в галузі інформації. Дивовижно, але наша епоха схожа на добу середньовіччя, коли тільки ченці вміли читати латиною.

— Атож.

Я слухаю його так уважно, що забуваю про м’ясо, яке вже захололо.

— Ти хочеіц, щоб я послав тебе до якогось фахівця?

— Ні, я не це мав на думці.

— Якщо хочеш, я дістану тобі перепустку до фільмотеки. Матимеш повну свободу вибору. Художники Ренесансу, грецькі філософи — що тобі до вподоби, те і обереш. Якось я дивився там чудовий фільм про життя і творчість Платона.

— Єдине, на чому я знаюся, — помовчавши, кажу, — це ролербол.

— Так чи так, але ти, сподіваюся, не думаєш “його покинути? — підозріливо питає він.

— Ні. Звичайно, ні, — запевняю я. — Тільки хочеться… Ет! Не знаю, як вам і сказати. Хотілося б чогось більшого.

У його погляді, зверненому до мене, не блиснуло жодної іскорки. І я додаю:

— Ні. З матеріальних багатств мені нічого не треба. Це душа моя прагне чогось більшого.

Бартоломей знизує плечима, глибоко зітхає і відкидається на спинку крісла. Потім просить офіціанта знову наповнити келихи. Він розуміє. Я знаю, що він розуміє. Йому понад шістдесят, він казково багатий і все ще лишається одним з наймогутніших адміністраторів світу. В його стомлених очах я читаю глибоке, всеосяжне розуміння всього того, чим ми живемо.

— Знання наділяють людину або могутністю, або меланхолією, — каже він. — Тож чого сподіваєшся від них ти, Джонатане? Могутності? Ти вже її маєш. Твоє становище в нашому суспільстві таке помітне, що багато людей в усьому світі прагне бути на твоєму місці. З другого боку, я не думаю, щоб меланхолія і ролербол-бойовисько могли бути в злагоді. Під час матчу тіло і свідомість творять нерозривне, гармонійне ціле, хіба не так? То навіщо ти хочеш порушити цю гармонію? Чи ти волієш, щоб твоя свідомість існувала незалежно? Навряд, щоб ти бажав саме цього, правда ж?

— Я вже й сам не знаю, — вихоплюється в мене.

— Дістану я тобі цю перепустку, Джонатане. Якщо хочеш, ходитимеш дивитись відеофільми й навчишся читати стрічки.

— Іноді я думаю, чи насправді я такий могутній, як ви мене запевняєте, — кажу я, щоб не дати йому відхилитись від теми нашої розмови.

— Ну, ну, Джонатане! — він повертається до Дафні. — А що ви, люба дівчино, про це думаєте?

— Якщо ви маєте на увазі могутність, то мушу зізнатись — він таки могутній, — відказує Дафні, розпливаючись в усмішці.

Я майже не слухаю, про що вони говорять далі. Дафні, котру, як і всіх попередніх жінок, Конгломерат, напевне, підіслав шпигувати за мною, притакує Бартоломеєві. Вона в усьому погоджується з ним. А взагалі — вона чудова жінка.

За десертом ми обговорюємо матч, який має відбутись у Стокгольмі. Говоримо також про близький, кінець сезону, про побиті й непобиті рекорди, але в думках у мене — порожнеча й розчарування. А от чому — я відповіді не знаходжу.

Бартоломей навіть питає, чи зі мною все гаразд. Я відповідаю, що сідав до столу з вовчим апетитом, але, напевне, ця яловичина a la Веллінгтон не лізе мені в горло.

Надходить кінець сезону. Це видно хоча б уже з нашої поведінки в роздягальні перед кожним матчем. Між собою ми майже не розмовляємо і, немов солдати перед боєм або гладіатори перед виходом на арену, намагаємося переконати самих себе, що цього разу нам ще пощастить уникнути смерті.

Оригинальный текст книги читать онлайн бесплатно в онлайн-библиотеке Knigger.com