Пригоди. Подорожi. Фантастика - 81 - Страница 39

— Всім покинути тайгу. Я лишаюся на зимівлю.

— Це явне самогубство, — заперечив Ситін. — Одному тут не вижити.

— Іншого виходу немає, — стояв на своєму начальник експедиції. — Ти, Вікторе, дістанешся до Ленінграда, попросиш у Вернадського організувати нову експедицію і повернешся сюди по зібрану колекцію…

Всі мовчали. Кожен знав: коли Кулик щось вирішиз, його не похитнути.

Через місяць у десятому номері журналу “Всемирный следопыт” з’явилося повідомлення: “Враховуючи виняткові труднощі, котрі постануть на шляху рятувальної експедиції, що вирушає за шукачем метеориту Куликом, редакція “Всемирного следопыта” визнала за необхідне відрядити на виручку Кулика і на допомог Ситіну свого працівника — мисливця-географа, досвідченого журналіста А. Смирнова, який терміново приїхав для цього з Туапсе до Москви і вже виїхав у Тайшет, де він наздожене Ситіна. Будемо сподіватися, що експедиція виконає своє важке, відповідальне завдання і знайде самовідданого вченого живим і здоровим”.

“Будемо сподіватися, — вже вкотре повторював Смирнов, їдучи в купе кур’єрського поїзда Москва — Владивосток. — Живим і здоровим… Дай бог, щоб усе так і було…”

На одному з глухих полустанків, десь біля Новосибірська, до купе зайшов новий пасажир. Це був один із тутешніх промисловців. Познайомилися.

— До речі, — пожвавішав, довідавшись, куди їде Смирноз, пасажир, — у мене для вас є приголомшлива новина. Ось читайте, — і він подав журналісту свіжий номер “Советской Сибири”.

Журналіст, професійним поглядом уп’явся в газетні рядки. “Завідуючий крайлісвідділом Собакін, — читав він, — який розвідував район Підкам’яної Тунгуски, передав, що бачив у тайзі Куликового працівника. Той через гнітючу обстановку пішов од ученого. Кулик залишився сам” у своїй хатині. Йому загрожують бандити. Вони гадають, що вчений знайшов золото, і розпитують евенків, як пробратися до оселі Кулика. У тайзі може розігратися моторошна драма”.

Смирнов кілька хвилин мовчав. Бувалий мандрівник, він знав ціну цієї інформації.

— Ось вам і будемо сподіватися, — гірко мовив він. — Тунгуска — той же Клондайк. Там теж усі марять золотом. Але до чого тут Кулик? Він шукає інше золото…

…Кулик лишився у володіннях бога Огди не сам. Коли всі члени експедиції покинули Ванавару, до Великого болота з факторії прибув мисливець Китян.

— Тільки не подумай, Лексійовичу, — сказав він, — що я полюватиму твого небесного звіра. Моя справа — бити земного — м’ясного і хутряного.

— І за це спасибі, — відповів учений. — Найстрашніше в тайзі — самотність.

Отак і зимували вони: Кулик щодня промацував усе довкіл магнітометром, Китян ішов у тайгу полювати.

…Того дня Китян з першим променем сонця вирушив у тайгу. Вийшов на узлісся. Зненацька поблизу пролунав постріл. Мисливець миттю впав на землю, сховався за деревом. Прогриміло ще кілька пострілів. Над головою просвистіли кулі. Хтось явно важив на його життя.

Китян лежав, аж поки не вщухла стрілянина. Потім відпозз у тайгову хащу. “Тільки б на Лексійовича не напали, — подумав з острахом. — Він же беззбройний зранку на болоті”.

Зачувши постріли, Кулик уже поспішав до зимовища.

— По кому це ти вчинив таку пальбу? — спитав у Китяна.

— Не я по комусь, а хтось по мені, — розгублено відказав мисливець. — Ти, Лексійовичу, мало не осиротів, Цей “хтось” полює на нас, хоче нашої смерті, а точніше, я думаю, твого золота. Вся округа говорить про це.

— От оказія, — сумовито усміхнувся вчений. — Скільки живу, скільки длубаюся в землі — жодного разу не зустрічав отого клятого металу, в очі його не бачив.

— Може таке трапитися, що взагалі його ніколи не побачимо, — недвозначно мовив Китян, щільно зачиняючи за собою двері збитої з колод оселі.

…Настала тривожна ніч. Глухо шуміла тайга. Не спали. Чистили зброю, перевіряли набої. Кожної миті тайгові головорізи могли вчинити напад. Та, певне, присутність досвідченого мисливця їх стримувала.

Вдосвіта обережно прочинили двері. Сипав густий сніг. Потріскували на морозі соснові гілки. Знімалася заметіль.

— Не знаю, що нам найбільше загрожує — зима чи бандити, — невдоволено буркнув Китян і раптом прислухався: за оселею почулися людські голоси.

— Мерщій до хати! — скомандував Кулик.

— Чи є тут хто живий? — пролунало з-за дерев. Кулик упізнав знайомий голос.

— Наші! — вигукнув він.

Справді, це був загін Ситіна і Смирнова.

Ленінград урочисто зустрічав Кулика. Його ім’я стало відоме всій країні. Про мужнього дослідника писала столична преса. Перший номер журналу “Молодая гвардия” у 1929 році відкрився віршем Едуарда Багрицького “Дослідник”, в якому були рядки, присвячені Кулику.

Про дослідження радянського мінеролога, які вперше пролили світло на загадкові сигнали, зареєстровані у багатьох кінцях земної кулі того пам’ятного 30 червня 1908 року, з’явилися повідомлення і в зарубіжній пресі.

— Є путівка до санаторію, — сказав під час зустрічі Вернадський. — Тобі треба відпочити після виснажливої подорожі.

— Відпочити? — перепитав Кулик, нерозуміюче дивлячись на академіка. — Мій санаторій — Підкам’яна Тунгуска.

Так розпочалася третя експедиція. Знову мчав на схід спеціальний поїзд, знову десятки підвод потяглися в тайгу. Коли основна валка прибула до Ванавари, невтомний начальник експедиції вже був на Великому болоті. Він квапився сам і квапив інших.

— Копати й копати! — чулася незмінна команда.

Та дослідники й без цього розуміли свого начальника, бо щодня він першим уганяв у промерзлу землю лопату й останнім залишав болото. Минав час. Викопали безліч ям, з багатьох баюр спустили воду, але не знайшли жодної скалки.

З кожним днем Леонід Олексійович ставав дедалі похмурішим і мовчазнішим. Він тяжко катувався з того, що його розрахунки не справджувалися. Кринов із співчуттям дивився на свого вчителя. Вже вкотре він радив залишити Велике болото і перейти на сусіднє — Південне, де він виявив давно обгорілі залишки евенківської халупи. Та Кулик стояв на своєму:

— Я не піду звідси, поки не обстежу всі вирви. Наука не приймає абияких, якщо хочете, галопних досліджень. Завтра візьмемось за бур. А потім…

…Натужно вгвинчується у вічну мерзлоту вістря бура. Його крутять не бензин і не електрика, а людські руки, втомлені й знесилені, всі в мозолях і шрамах, руки Кулика, Кринова, Оптовцева, Старовського, Афонського… За добу вдавалося пройти п’ять-шість сантиметрів.

— Ні, обухом топорища не переб’єш, — не витримав нарешті Кринов. — Ручний бур — це не метод…

— Зрозумій, Євгенію, — блиснув окулярами Кулик, — Велике болото — це не забаганка моя. Ми маємо дослідити всі місця, де тільки є сліди падіння небесного тіла. Дослідити глибоко, досконало, щоб не було соромно перед наступними поколіннями дослідників. Поспіх — поганий супутник слідопита.

Кринов мовчав. Було видно, що слова начальника експедиції не доходять до нього. Розійшлися, так ні про що й не домовившись. Через кілька днів Кринов рушив у Кежму по харчі. Дорогою вдарив сильний мороз. Мокрий одяг обледенів. До самої Ванавари Євгеній не міг зігрітися. Знесилений організм не витримав переохолодження, і молодий учений зліг. Всю зиму пролежав у ліжку. Ранньої весни повернувся до Кулика. Той ні на день не полишав роботи на Великому болоті. Поглянувши на свого ослаблого, змарнілого помічника, Леонід Олексійович зворушено обійняв його:

— Милий мій відкривачу, їдь додому — до Ленінграда. Тобі треба підлікуватись…

— Якщо він не відпочине, — говорив Кринов, сидячи в кабінеті Вернадського, — Тунгуска його зведе в моги лу.

Володимир Іванович уважно слухав Куликового помічника. Він не запитував про результати експедиції. Його непокоїло інше.

— Так, Кулика треба негайно відкликати назад. Його життя дорожче від будь-яких метеоритів, — академік на мить задумався. — Є одна ідея. А що коли послати па Тунгуску літак, скажімо, Чухновського, того самого, котрий рятував у Арктиці експедицію Нобіле?