Пригоди. Подорожi. Фантастика - 81 - Страница 37

— Я знала, що вони не простять мені за Макса, чекала щодня, щогодини. Боялася і вас, і їх…

Полковник дивився на Лілі. Немолода сива жінка, зморшки на обличчі, згорблена спина, згаслий погляд… Людина, яка прожила страшне життя, сама собі обравши такий шлях, шлях зради, підлості, підступу. Не прожила, а проіснувала — у вічному страху, ненависті, облуді.

— Хто такий Макс? — Соколов дивився у вічі Шмагіній.

— Макс? — перепитала вона. — Макс є Макс. Такі, як я — колишні. Він — сьогоднішній. Ми — в тиражі. Він — грає.

Повідомлення про приїзд до міністра представника Радянського посольства не стривожило радника Рапке: черговий діловий візит, не більше. Він широкою усмішкою зустрів радянського дипломата. Той сухо відповів на привітання. Рапке це насторожило.

— Мене уповноважено, — почав дипломат, — передати вам ноту про притягнення до відповідальності військових злочинців, карателів з числа гітлерівських спецслужб, а також про видачу для віддання до суду колишніх громадян нашої країни, які, зрадивши Батьківщину, стали на службу фашизму, викриті у злочинах проти радянського народу і зараз проживають у вашій країні. -Дипломат передав Рапке великий конверт і папку. — Тут повідомлення радянської преси і їх переклади, а також інші матеріали. Зокрема, судових процесів, які нещодавно відбулись і які повністю підтверджують обгрунтованість нашої ноти.

Рапке пересмикнуло.

— Я доповім міністрові й уряду, — витиснув він.

Не встигли за радянським дипломатом причинитися двері, як’ Рапке кинувся до телефону, набрав номер телефону шефа служби безпеки.

— Слухаю, — почулось у трубці.

— Доки? — загорлав Рапке. — Доки це триватиме] Коли ви, нарешті, навчитеся ховати своїх людеіі так щоб ми не одержували ляпасів? Приїздіть сюди і ознайомтеся з черговим “гостинцем”, який підсунули нам росіяни. Знову ваших агентів там судять, а тут викривають нових. Підготуйте інформацію. Термін — одна доба! — Рапке кинув трубку.

Клея і Мольтке негайно викликав шеф. Першим зайшов Клей.

— Там прибув і Мольтке, — сказав Клей.

— У мій кабінет він більше не зайде, — просичав шеф. — Робіть з ним що завгодно. Ось! — він тицьнув пальцем на папку. — Ось яку свиню ви нам підклали своєю нікчемною діяльністю. Мольтке і вас росіяни вимагають судити, а ще видати з десяток ваших “кадрів”, які в минулій війні тільки й знали, що розстрілювали та вішали. Що вони ще вміють? Що? — шеф кричав несамовито. — Мольтке не зайде в мій кабінет, але й не повернеться назад. Робіть з ним що завгодно.

— Але… — спробував вставити слово Клей.

— Мовчіть!.. — грюкнув по столу кулаком шеф. — Ось матеріали судового процесу Турчака. Це ваш Клаус, здається?

— Су… су… судового процесу? — почав заїкатися Клей.

— Так, пане Клейст, судового процесу!

Клей здригнувся, почувши своє прізвище сорокових років.

— Тут цей Турчак такого про вашого Мольтке наговорив, що не судити його не можна. Ви думаєте, наші комуністи мовчатимуть? Ви думаєте, їхня преса та й писаки опозиції не піднімуть лемент на всю країну? А в державній раді хіба не знайдеться депутата, який звинуватить уряд в покриванні вбивць? Цього допустити не можна. Мольтке мусить зникнути. Тим більше, що це він підсунув нам Клауса.

— Я намагався спрямувати операцію…

— Мовчіть! — нетямився шеф. — Доспрямувалися. Клаус не тільки не вбив Лілі, а й сам попався.

— Невелика втрата, — махнув рукою Клей. — Він про Макса нічого не знав. Його розстріляли?

— А ви як думали? — підвів брови шеф. — За вбивство жінок і дітей по голівці не погладять. І це ще не все. На столі в мене лежать матеріали ще одного судового процесу. І знаєте, кого вони судили?

Клей здвигнув плечима.

— Вашу Лілі, — прошепотів шеф. — Ту Лілі, по душу якої ви посилали Клауса. І вона була дуже відверта на процесі. Особливо яскраво звучала її розповідь про дії Клейста. Ви такого не знали? — В голосі шефа прозвучали глузливі нотки. — Ах, знали? Що нам тепер з ним робити? Він живе тут, служить у розвідці і звати його тепер Клей… Лілі правду сказала, пане Бур?

Клей засовався на стільці, хотів підвестись, але шеф стояв надто близько, нависаючи над ним.

— От з Клеєм ми щось зробимо, — зловісно вів далі шеф. — Легально ви — звичайний комерсант. Отож комерсанта Клея ми й кинемо як шматок дохлятини так званій прогресивній громадськості. До суду справа, можливо, й не дійде, але поскубуть вас добре.

— Я працював… — почав Клей.

— Погано! — перебив його шеф і відійшов до столу. — Вкрай погано! Такі, як ви, нездари нам непотрібні. І з Мольтке не здумайте зволікати…

— Операцією з Максом я доведу, шефе, — нарешті підхопився Клей, — що ваш висновок…

Спалахнув сигнал урядового телефону. Шеф ухопив трубку.

Клей не знав, що йому робити. Хоч як неприємно йому було стояти перед шефом, мусив терпіти — його справа ще не закінчилася. Бути ж свідком розмови шефа після того, що йому сказано, теж не годилося. Клей поглянув на шефа. І злякався його вигляду. Той стояв блідий, кліпав очима, важко дихав. Обличчя почало синіти. Шеф повільно сповз у крісло.

— Слухаюсь, — прохрипів він і поклав трубку.

Довго дивився на телефон, потім повернув голову до Клея. Побачивши налиті кров’ю очі, синє від натуги обличчя, розкритий рот, Клей позадкував до дверей. Раптом шеф вистрибнув з-за столу, вмить опинившись біля Клея. Схопив його за вилоги піджака і притяг до себе:

— Ви — тварюка! — сичав шеф. — Дзвонив Рапке. Мене можуть погнати слідом за вами. — І він штовхнув Клея на стілець. — Мало нам ваших Клаусів та Лілі! Мало нам вашого П’ятого! Геть з очей, дурню!

Таким свого шефа він ніколи не бачив.

— Що сталося, шефе? — благально вимовив.

Шеф повільно стиснув кулаки.

— Що сталося, питаєш? — з притиском перепитав він. — Дрібничка, йолопе. Дрібничка! Вашого Макса чекісти взяли на гарячому, коли він намагався передати матеріали про секретні дослідження працівникові нашого посольства, який “випадково” проїздив через Червонознаменське. Макс у них, а дипломата вони випроторили. Тепер про це піднімуть лемент на весь світ. Наш лідер криком кричить, що ні про що, крім миру й дружби, ми не думаємо, а ви із своїм Максом підносите йому здоровенну дулю. Геть! — закричав шеф. — Геть!

Клей приголомшено мовчав і не рухався. І йому, і його шефові, і шефам його шефа було абсолютно ясно; гра програна.

Потужний спалах, обагривши предковічну тайгу, відбився від земної тверді, осяяв півнеба, вийшов за межі планети і полинув міріадами світлових променів у різні кінці Галактики, несучи близьким і далеким світам оповістку про гігантську катастрофу у системі жовтої зірки…

Спливли десятиліття. Планета, на якій стався колосальний вибух, більше сімдесяти разів облетіла навколо жовтої зірки, несучи на собі сліди страхітливого удару, завданого з небесної високості. Що то був за удар? Ось уже багато років кращі мужі науки б’ються над його розгадкою…

Ця людина все своє життя ручкалася з кам’яними вістунами всесвіту, що прилинули на Землю з незглибимих безодень космосу. Двадцять років поспіль вона досліджувала найзагадковіше диво віку — падіння Тунгуського метеориту. Чотири рази очолювані нею експедиції проникали у тайгові нетрі Сибіру й чотири рази поверталися назад, щоразу дедалі більше піднімаючи запону над таємницею гігантського катаклізму, що стався на зорі XX століття у тайговому безкраї.

…Ранок 30 червня 1908 року видався напрдчуд погідним. Сонце, викотившись із-за обрію, розбудило мешканців Хатанги. Пронизливо засвистів бурундук, у верховітті дерев застрибали меткі вивірки. Чуйно стрижучи вухами, лосиха привела малят на водопій. Вийшов на полювання ведмідь. Тайга остаточно прокинулася… І раптом у небі з’явилася сліпуча вогняна куля. Яскравіша від сонця, вона розжарила атмосферу, пронеслася над Сибірською залізницею, промайнула над Ангарою і вибухнула у басейні річки Підкам’яна Тунгуска, неподалік селища — Ванавара.