Пригоди. Подорожi. Фантастика - 81 - Страница 19

— Маргарет! Я роблю це заради твого ж спокою. До того ж я капітан, і за інструкцією маю право вдаватись до таких заходів. Ентоні може стати небезпечним,

— Що ж, тим цікавіше буде для мене й для тебе. Принаймні якась розвага на цій пустельній планеті…

— Досить! Сьогодні ж зробиш те, що я сказав! — Капітан різко махнув рукою, наче щось відрубав.

— Гаразд, гаразд, — якось аж надто хутко згодилася Маргарет. — Я все зроблю. Заспокойся, Джоні!

Однак поспішність, з якою погодилася дружина, капітанові не сподобалась.

— Тільки не спробуй мене обдурити! Це наказ. У корабельному журналі буде зроблено відповідний запис.

— Не турбуйся: виконаю твій наказ. Іди спати! — вже роздратовано відповіла Маргарет і демонстративно заглибилась в альбом.

Виходячи з каюти, капітан мимохіть зупинив погляд на фотографії, що висіла на стіні. “Безперечно, я програю Ентоні”, — подумки розкритикував він себе, дарма що на нього дивився ще зовсім молодий Джон Фейр у парадній формі астронавта.

Сьогодні вони з Ентоні весь день добували уран. Роботи вистачало: видовбати ніші, закласти вибухівку, зібрати й відтранспортувати руду. Акробат працював мовчки, але капітанові здавалося, що той уже не такий похмурий, як учора. Мабуть, лід потроху тане, втішав себе Джон Фейр і з насолодою пригадував ту невимушену атмосферу, в якій він жив під час попередніх рейсів з друзями.

А зовсім змінився Ентоні вже після повернення на корабель. Став на диво чемним, уголос захоплювався капітановими знаннями, його діловитістю. “Певне, і дружини моєї соромиться, — думав Джон Фейр, — не хоче постати в її очах примітивним заздрісником… Хоч, звісно, тут не обійшлось без ліків Маргарет. Ну що ж, працюй тепер на згоду, на мир.

Нарешті запаси паливного матеріалу було поповнено. Задоволені своєю роботою, чоловіки мирно відпочивали в затінку корабля. От тільки Маргарет була не в настрої. Виждавши якийсь час, вона рішуче виклала свою кривду:

— Ви все ходите обидва. А мені знай сиди на одному місці. Джоні, ти ж обіцяв…

— Зачекай, люба. Ось лишень оглянемо “яму”, і тоді… Одне слово, незабаром ти фотографуватимеш своїх ссавців скільки заманеться.

Яма, про яку згадав капітан, зяяла майже в центрі вузької западини і скидалася на глибокий штучний кар’єр. Для геолога знахідка: матеріал аж проситься в руки.

Джон Фейр узявся настроювати датчик. Потім начепив на себе геологічну сумку, узяв торбу для проб і підійшов до краю прірви. Кинув туди камінця — прислухався:

— Ого! Метрів п’ятдесят! Не менше! Ну, Ентоні, лаштуй линву! — І, вже підв’язаний, нараз зупинився, глянув на небо: який контраст із цією чорною безоднею!

— Капітане! Може, полізу я?.. Все-таки акробат?! “Вирішив, що вагаюсь”, — подумав капітан і відповів:

— Воно-то так, голубе, та акробатів чомусь не вчать геології. — І промовисто ляснув по сумці. — Ну, поїхали!..

Все глибше й глибше спускав Ентоні капітана. Обережно і точно за командою. А тому знай мало: хоч і котив градом піт, не переставав фотографувати, клацати датчиком і брати проби. З цією справою треба закінчити сьогодні: завтрашній день належить Маргарет.

Нарешті дно. Шнур відразу ж ослаб — кільцем ліг до ніг. Джон Фейр ще раз увімкнув датчик: еге, тут близько вода!

— Уже дно, капітане?

— Уже! Але спочатку витягнеш торбу з пробами. — Джон Фейр звільнився від шнура і надійно обв’язав ним торбу. — Віра-а-а!

Торба хутко поповзла догори. І раптом капітаном оволодів якийсь неспокій. Що за чортівня?! Ага, то йому пригадалася давня казка, в якій усі скарби витягли нагору, а того, хто їх добув., залишили в підземеллі… Ну-ну, цього ще бракувало! Як тобі не соромно, капітане?!

І зненацька голос:

— Капітане! Залишайся там, унизу! — і після паузи: — Ти непоганий чолов’яга, але я теж хочу мати трохи щастя. Без Маргарет мені нема життя.

— Кинь дурні жарти, Ентоні! — Джон Фейр витер піт з чола.

— По-моєму, нам обом зараз не до жартів. Ти вже доволі нею натішився, тепер віддай іншому… Завтра вона все одно стала б моєю.

— Ентоні! Візьми себе в руки. Ти ж мужчина! Тебе совість загризе.

— Не загризе! Не вперше… Уїл був добрим повітряним акробатом і мав більше шансів заволодіти рукою Мері. Хазяїнової доньки. Та я на півсекунди пізніше кинув йому перекладину… Публіка бачила: він сам упав на манеж.

— Ти без мене нікуди не долетиш.

— Долечу! Маргарет і автопілот допоможуть.

— Маргарет ніколи не буде твоєю. Вона тебе зненавидить.

— Ти погано знаєш жінок, Джоні. Вона так само жива людина… Я вже їй трохи подобаюсь. А ти ж сам впав у провалля!.. Повір: я тяжко сумуватиму за тобою, старий. Так тяжко, що їй навіть стане жаль мене… І носитиму я її на руках ще краще, ніж ти! Зі мною вона заживе другою молодістю.

Капітан схопився за голову й тихо застогнав.

— І гроші твої, Джоні, тепер належатимуть їй, а отже, мені.

Джон Фейр скорчився від спазмів у шлунку, його сильно занудило. Проте переміг хвилинну млість, і невдовзі з прірви глухо долинуло:

— Гаразд, Свояче!.. Тепер слухай моє останнє бажання: загорни в скафандр пістолет і кинь сюди.

— Навіщо?

— Я не збираюсь тут довго мучитись, йолопе! А скафандр — найкращий саван для астронавта.

— Ти мужня людина, капітане. Але через твоє щастя нещасливий Ентоні… Лови і прощай!

Джон Фейр втомлено сповз на дно ями і ліг горілиць. Зі своєї глибокої могили він дивився вгору. На блакитну цятку неба. Дивився і боявся заплющити очі. Далеко. Все далеко: небо, Земля, друзі і… Маргарет, яка не виконала наказу. Пожаліла хлопця? Чи не схотіла відмовитись од маленької жіночої втіхи? Швидше і те й друге… Коли ж вона захоче побачити мою могилу, Ентоні поведе її до першої-ліпшої прірви. Ех, пізнувато пригадалась казка про підземелля!

За якусь чверть години Джон Фейр, похитуючись, звівся на ноги. Тремтячими руками взяв у руки зубило й молоток. Спробував бити каміння. Там, де вода. Марно. Тоді він розгорнув скафандр — свій легкий робочий костюм. Повільно одягся, залишивши відкритим тільки обличчя. Оглянув пістолет: жаль, на зубилі його лазерної енергії не заощадиш… Відклав зброю і взяв датчик — старанно вибрав потрібне йому місце. Тепер можна… Тримаючи обіруч пістолет, майже впритул підніс його до кам’яної тверді. Натис на спуск і тут же відпустив. Подивився на глибину отвору, тоді знову взяв зубило й молоток. Орудуючи ними, трохи збільшив кільце отвору. Знову вставив зброю в заглибину. Цього разу надовще… Аж поки не почув шипіння… Вода! Джон Фейр гарячково висмикнув пістолет. Тонкий, але сильний струмінь води вистрелив у яму. Капітан ще раз глянув на стрілку датчика і тепер уже без вагань спрямував пістолет на кам’яну стіну.

Так виникли ще чотири отвори, які разом з першим — вершиною — тепер утворювали майже рівнобедрений трикутник. Вони не дістали води, та капітан цього, власне, і не домагався. Здавалося, зовсім спокійно застромив пальці в одну з кишеньок похідної торби і видобув звідти дюжину тонких жовтих паличок. Тут же позасовував їх у вибиті лазером дірочки. Ще з іншої кишеньки дістав тюбик і, відкрутивши ковпачок, густою рідиною навхрест сполучив усі отвори.

Вода вже сягала колін, але в’язень терпляче ждав. У руці він тримав маленьку блискучу запальничку… І тільки тоді, коли вода піднялась вище пояса, Джон Фейр натиснув кнопку запальнички й підніс вогник до точки перетину двох ліній. Затим набрав у легені повітря і пірнув під воду.

Капітан тремтів. Але тепер — від холоду… І тільки-но дістав руками країв ями, як спритно, мов кішка, викинув своє тіло на волю. Швидко скинув скафандр і побіг у напрямку до зорельота. Він біг, не розбираючи дороги, не помічаючи, як день переходить у ніч, оповиваючи сутінками горби, яруги і чагарники. Всі найважливіші центри його, всі нерви вібрували й гули від щойно пережитого, від подиху смерті. Але він живий, живий! А що було б, якби не ота свята вода? Якби не вода… Він убив би себе. Убив би!.. Бо тільки так, разом із собою, він зумів би знищити оту жовтаво-млосну безвихідь, оту нудотну каламуть. І страх… страх заплющити очі… Ні, ні! Не треба більше думати про це, не треба! З нього вже досить… Він навіть не хоче уявляти собі того, що попереду. У свідомості — тільки контроль за напрямком руху. І все.