Пригоди. Подорожi. Фантастика - 81 - Страница 16

— Ми спитали, та Вельковський глянув на годинник. — “Я б залюбки все пояснив, але, на жаль, не маю часу. Повідомлю з борта корабля”. До речі, чуєте?

Над тундрою пролунав низький гул. Сліпучий малиновий язичок полум’я поповз угору, зникаючи в хмарах.

— Оце й усе!

— Але ж він повинен був якось мотивувати… — розгублено сказав Борис.

— Хіба ти не знаєш Вельковського? Він пояснить, але спочатку примусить тебе донесхочу помучитися.

Вони помовчали.

— Душно чогось, — завважила Оля. — Знаєте що, я вийду.

Вона відхилила пластиковий ліхтар і стрибнула вниз.

— Маску не забудь, обморозишся! — крикнув їй услід Віктор.

Вони перезирнулися з Борисом і теж стрибнули. За ними, невдоволено бурмочучи, поліз Клочков.

— Не полечу я звідси, — раптом спокійно сказав він, з видимим задоволенням розминаючи ноги і руки. — Не полечу, і край!

— Не будь дитиною.

— Нехай і вони не будуть дітьми. Я тут не для себе старався. Дивно! Іти — не йти, невже вам однаково? Ось тобі, наприклад.

— Мені? — здивувався Борис. — Ні, мені, звичайно, неоднаково. Просто нас ще на тому тижні обіцяли, перевести на Фаустину. Дивна планета, кажуть, там перші дослідники трохи не загинули. Галюцинація чи, щось схоже на це.

Клочков пирхнув і відвернувся. Вони втрьох поволі плентали слідом за Олею.

— Звичайно, так не можна, — наче виправдуючись, сказав Борис. — Це навіть якось несерйозно. Директор Інституту Позаземних культур, чудовий фахівець…

— А по-моєму, він має слушність, — голос Віктора звучав несподівано весело: — Бачили ми всі одне й те саме, проте зробив висновок він, а не ми. Він просто дає нам шанс помізкувати. Та ми повинні йому ще спасибі сказати!

— Спасибі! — сказав Клочков. — А що тепер?

— А тепер можна подумати. Є завдання, є сліди високорозвиненої цивілізації, яка зникла триста тисяч років тому; є дві станції невідомого походження — одна на планеті, друга в космосі, ще є “омолоджене” сонце.

— Лишається тільки почитати Конан Дойла і спробувати думати логічно.

— Що ж, спробуємо. Олю, Вельковський нічого більше не говорив?

— Здається, нічого… Так, сказав ще, що не для того вони тут прибирали, щоб ми поганили. Але гадаю, що це не стосується…

— Зрозуміло. Отже, він теж вважає, що вони спеціально замели сліди.

— Та це було зрозуміло й без нього, — нетерпляче мовив Клочков. — Якщо прийняти гіпотезу, що тут взагалі була якась цивілізація. Уявіть собі, що ми пішли з Землі Навіть через півмільйона років там знайшли б купу наших творінь. Не так як тут.

— Ви уявляєте, скільки це праці? — вперше Віктор бачив, що Борис не всміхається. — Все знищити. Це ж на сто років!

— Знайшли тему для розмови! — Було схоже, що Оля серйозно розсердилася. — Кинути Землю, замести сліди. Отже, і Парфенон замести, і Софійський собор? Так?

— Ну, Олю, це ж теоретична суперечка.

— Дурна теорія, — відрізала Оля.

— Ну гаразд, гаразд. Спробуймо з іншого боку, — Віктор зітхнув. — От, наприклад, сонце ЄС-22. Воно на мільярд років молодше системи, його оновили штучно. Ми поки що таке не робимо, хоча теорія про це є. Вони ж навіщось це зробили.

— Чим би дитина не тішилась, — пробубонів Клочков.

— Мені здається, Віктор має слушність, — сказав Борис. — Розум тим добрий, що він розумний. ЄС-22 зістарилося, почало згасати, і це, мабуть, їх не влаштовувало. Просто так нічого не робиться. Сонце мало комусь світити.

— Індрикодонтам, — усміхнувся Клочков. — Або сціллам. І станції теж заради них будували, щоб можна було милуватися, коли заманеться.

— Придумай щось краще.

— А по-моєму, правильно. — Оля нахилилася над яскраво-гарячою семикутною зіркою з бузковими прожилками і простягла до неї руку в рукавиці.

Сцілла занепокоєно відповзла, вона не. любила тепла.

— Подивіться, яка красуня!.Все життя б нею милувалася.

— Діждалися! — сумно промовив Клочков. Він не сприймав цю суперечку серйозно. — Змарнувати стільки сил, щоб сонце ще мільярд років могло світити оцим… Чудова теорія, тільки сенсу не дуже…

— Та ну тебе! — розсердилась Оля. — Раціоналіст… Замести сліди… От через мільйон років вона стане на свої щупальця і спитає тебе про сенс життя. Чи, може, ти теж заметеш за собою сліди?

— Друзі, у мене ідея, — сказав Віктор. Він щасливо всміхався, заплющивши очі. — Точніше, не в мене, а у Олі.

Троє обернулися до нього.

— А я й не помітила!

— На Валентині перший випадок телепатії, — констатував Клочков.

— До чого просто! — Віктор засміявся. — А що коли вони і справді будували станції заради цих самих сцілл! У нас з ними просто різні методи. — Віктор помовчав, розмірковуючи. — Ну, звичайно, різні! Мета у нас одна — контакт. Ми просто прагнемо космічного контакту. Для цього ми вже забрели хто знає куди у всесвіт, витрачаємо на це величезні кошти. А ще зовсім недавно ми не знали, чи є ще де-небудь життя, окрім Землі. Багато хто вважає, що життя, не кажучи вже про розум, — унікальна річ. То чи логічно рватися в космос, нехтуючи своєю “колискою”. Земля вже дала світові людей. А коли б ми дозволили еволюції йти далі, то чи не подарувала б вона нам наших братів по розуму? Мабуть, це логічніше, ніж шукати їх у космосі.

— Зажди, зажди, — розгубився Панченко. — Значить, ти вважаєш, що якби еволюція продовжувалася, вона привела б до виникнення нового виду розумних істот?

— А чому б і ні? Адже одного разу вже так було. Може, істинний сенс будь-якого життя і полягає в тому, щоб породжувати розум?

— Тобто, вони пішли звідси, щоб не заважати еволюції?

— Це тільки гіпотеза. Можете мені не вірити, але, мабуть, саме так було. Вони знищили все, що могло вплинути на природний процес, якщо взагалі було що знищувати, і пішли. При цьому вони не забули й про енергетичні ресурси. ЄС-22 зістарилося, вони його підновили, щоб якнайдовше вистачило. Ну, а станції зовсім не кинули. Певно, вони прилітають сюди раз на тисячу років — глянути на наслідки?

Борис пирхнув і похитав головою. Він уже хвилин п’ять пирхав і хитав головою.

— Все одно я не погодилася б кинути Землю, — сказала Оля. — Навіть якби напевне знала, що колись на ній з’являться розумні… собаки чи восьминоги, чи ще хтось… Невже не можна як-небудь жити всім разом?

— Річ навіть не в тому, щоб кинути Землю. — Борис нарешті вирішив щось сказати. — Уявлення про дім змінюється. Колись домом була печера, потім країна, потім уся Земля. Тепер навіть важко сказати, де наш дім. Мабуть, скрізь, де ми вже пройшли. Я думаю про інше. Не розумію я наших дорогих “братів”. Поки шляхом еволюції який-небудь вид стане розумним, мине добрих півтора мільйона років. За цей час їхня цивілізація досягне такого рівня, що навряд чи їх цікавитимуть “брати”, які тільки-но починають ходити. Адже відстань між ними весь час збільшуватиметься, не забувай про геометричну прогресію…

— Яка справедлива поки що тільки для технічної цивілізації. — Віктор усміхнувся. — Та не дивіться так на мене! Я не пропонував кинути Землю. А вони… Зрештою, це їхнє діло. У них і спитайте!

Я стою, тримаючись за шорсткий і теплий поручень ескалатора метро. Ледь пахне розпареною гумою, але не настирливо. Все забиває запах натовпу. Він настільки розмаїтий, що здається, наче його немає зовсім. Це ніби кольори спектру, які у суміші дають один, білий. Ось метро для мене має саме білий запах. І універмаги. Вокзали пахнуть коричневим, автобуси — зеленим, а книжкові крамниці — блакитним.

Проте час, мабуть, розплющити очі. Ліворуч за кілька метрів від мене суне вгору нескінченний, багатоликий людський потік. Люди заклякли на сходинках, мов сновиди, заворожені відчуттям тимчасовості цього руху. Якийсь механічний карнавал. Можна відверто розглядати тих, хто їде назустріч, але неввічливо озиратись. Я з робленою втомою знімаю з плеча етюдник і ставлю позад себе на ребристу сходинку ескалатора. І, поволі підіймаючи голову, бачу: