Пригоди. Подорожi. Фантастика - 79 - Страница 8

— Вибач, Олександре Денисовичу, що сів без запрошення, повір — ледве тримаюсь на ногах. Стомився за ці два дні — страх. Тепер про діло. Нарешті сьогодні вранці лікарі дозволили поговорити з Вербицькою. Нічого нового про сина вона не додала і де він не знає… Зате я дізнався деякі подробиці, невідомі Вербицькій. Виявляється, її синок з допомогою сусідського хлопчини дістав ключ від сейфа дитсадка й викрав з нього облігації трипроцентної позики на тисячу карбованців, які належали завідуючій, матері того хлопчини. Відчувши, що пахне смаленим, втік у Київ…

Карцев перевів подих, зітхнув.

— Далі, -звелів йому Ременюк. — Розповідай без пауз.

— Далі, — усміхнувся Карцев, розстебнувши блискавку на коричневій куртці, — я встановив, що у матері Вербицького є старша сестра Ганна, а у неї є син Павло — Андріїв двоюрідний брат, який живе й працює в лісництві під Києвом. А з цього випливає, що, можливо, Андрій махнув до брата й пересиджує там у лісі, поки ми сушимо собі голови, де його шукати.

— Молодець! — похвалив Ременюк Карцева. — Зачекай, я зараз доповім начальству! — І вийшов з кабінету.

Залишившись сам, Карцев відчув, що очі його злипаються. Він підсунув стілець ближче до столу, поклав голову на схрещені руки й провалився в сон.

Бралось на ранок, хоч під деревами, що росли вздовж грейдера, ще чаїлася нічна пітьма.

— Звертай праворуч, — буркнув водієві місцевий дільничний, смаглявий лейтенант, що сидів на передньому сидінні мікроавтобуса.

Машина минула молоденькі сосни поміж почорнілих трухлявих пнів і виїхала на вузьку дорогу. Гілля дерев вдаряло по лобовому склу, чіплялося за кузов, дряпало його.

— Можна вважати, приїхали, — повідомив лейтенант, ні до кого не звертаючись. — До будинку лісника метрів сто п’ятдесят, не більше.

Водій обернувся до Ременюка. Той мовчки кивнув йому головою, і водій, вимкнувши мотор і не знімаючи рук з керма, відкинувся на спинку сидіння.

…За невисокою дощаною загорожею добротний, з синіми віконницями дерев’яний будинок під черепицею. Перед будинком кущі аґрусу і смородини, фруктові дерева. Ліворуч колодязь, а далі сарай, за відчиненими дверима якого виблискував нікельованими частинами мотоцикл. За сараєм — город. На подвір’ї тиша і спокій.

— Ніде нікого не видно й не чути. Сплять, чи що? — Ременюк обережно опустив гілки куща, за яким вони засіли, й розпорядився: — Ви, лейтенанте, стежте за садибою з глухого боку а ми промацаємо з фасаду.

Поки дільничний пробирався в кінець городу, Карцев виламав палицю і, розмахуючи нею, з безтурботним виглядом пішов до будинку.

Відчинивши защепнуту зсередини хвіртку, він, не звертаючи уваги на хриплий гавкіт дворового собаки на довгому ланцюгу, поволі рушив по викладеній червоною цеглою стежці, що вела аж до ґанку зарослої диким хмелем веранди.

Карцев узявся за клямку дверей, спробував відчинити — замкнено. Постукав раз, другий. Ніхто не відгукнувся.

Карцев скочив з ґанку і заглянув у перше від нього вікно. В кімнаті не було нікого, лише посередині, на підлозі, мішки з зерном, купа помідорів, яблук.

“Нежила кімната, чи що?” — подумав Карцев і перейшов до другого, сусіднього вікна, яке було до половини завішене білою фіранкою. Постукав у раму.

— Чого треба? — неприязно обізвався за вікном чоловічий голос.

— По дерево приїхав! — весело відгукнувся Карцев. — За нарядом!

За вікном помовчали, потім той же непривітний голос відказав:

— Невчасно прибув. Лісник з дружиною в село подалися. Коли вернеться, не знаю. Там у нього дружок з жінкою розлучається, так господарство ділитимуть. А зі мною їхня мала залишилась.

— Що ж мені робити? — скрушно проказав Карцев. — Ось-ось машина під’їде…

— Не знаю, — буркнув за вікном незнайомець. — Треба було спершу домовитись, а тоді машину підгонити.

— Воно правильно… — чухаючи потилицю, погодився Карцев. — Кажуть, вік живи — вік учись. Що ж, приїду завтра. — Він повернувся, щоб іти, а потім раптом зупинився й гукнув у вікно: — Слухай, друже! Дай, коли не шкода, кілька сірничків. Сигарети є, а сірники скінчились. — Йому конче треба було побачити в обличчя незнайомця, чуття підказувало: це він, той, кого вони шукають.

Вікно ледь прочинилось, і з нього вилетіла коробочка сірників. Цієї миті для Карцева було досить, щоб побачити лице співрозмовника і впізнати його: Вербицький!

Вербицький швидко зачинив вікно й посміхнувся про себе. Дивак цей чолов’яга! Наряд у нього, бачите, на дерево! Та ти спершу домовся про день, час, а тоді вже їдь…

Сів до столу доїдати гречану кашу з молоком (саме почав снідати), як рука з ложкою мимоволі зупинилась напівдорозі до рота. Стривай, а може, це вони? На худому обличчі відбилась тривога, яка не покидала його останніми днями.

Немов підкинутий пружиною, метнувся через усю кімнату до другого вікна, яке виходило на город, виглянув із-за штори. Ніби ніде нікого. З полегкістю зітхнув — ху-ху, хай йому чорт, сам себе налякав! — і раптом: що це? За кущем у кінці городу хтось ворухнувся. Придивився пильніше й відчув, як кров шугнула в голову і на лобі виступив холодний піт. За гіллям майнула червона околичка міліцейського кашкета.

“Загнали! Загнали, як вовка, — забилась у голові думка. — І той, що приходив, з міліції. Прикидався, що по дерево приїхав, а я, дурень, вуха розвісив. Тікати! Тікати! Тікати!”

З-під матраца ліжка, на якому спало трирічне дівча, швидко дістав пістолет, загнав патрон у патронник, виглянув у вікно. Може, пощастить непомітно проскочити мимо сарая в сосняк, а там, у лісі, його не візьмуть.

Але тікати було пізно. За плотом від вулиці він побачив того, кому викинув у вікно сірники, й другого, вищого на зріст, у світлому костюмі. Той, вищий, гукнув голосно:

— Вербицький! Я капітан міліції Ременюк! Пропоную тобі здатись! Ти оточений! Даю п’ять хвилин на роздуми!

Вербицького це зачепило за живе. Брутально вилаявшись, він з такою силою розчинив вікно, що з нього посипалося скло. Крикнув у відповідь:

— Мені думати нічого. Живим я вам не дамся! Спершу вас переб’ю, а потім себе!

— Не роби дурниць і виходь! — відповів йому Ременюк і прочинив хвіртку, щоб увійти на подвір’я.

— Стій! — заревів Вербицький. — Стій, бо вб’ю!

Від його крику дівчинка на ліжку прокинулась і голосно заплакала:

— Ма-ма! Ма-ма! Де ти, дядю Андлій?

Тієї ж миті в голові Вербицького сяйнула рятівна думка. Він метнувся до дівчинки, вхопив обіруч і став з нею перед розчиненим вікном.

— Слухай мої умови, — крикнув Ременюку. — В сараї мотоцикл, дайте на ньому поїхати! Інакше… — Обличчя його стало жорстоким, очі зблиснули ненавистю. — Інакше… уб’ю її, вас і себе!

Перелякане дівча не пручалось, лише голосно плакало, кличучи маму.

Ледве стримуючи розгубленість, Ременюк зупинився, помовчав секунду і якомога спокійніше відповів:

— Одразу вирішити не можу, треба порадитись. — Так само спокійно, як зайшов на подвір’я, він вийшов за хвіртку. Там прошепотів Карцеву: — Чув, які умови поставив, негідник? Що будемо робити?

— Може, йому ще наш автобус подати? — скипів Карцев. — Ситуація…

Вербицький, немов підслухавши їхню розмову, гукнув:

— І ще ось що, начальнички! Підженіть до двору свою машину, і нехай на моїх очах шофер переднє колесо спустить! А то, чого доброго, ще гнатись надумаєте!

Майже не розтуляючи губ, Карцев прошепотів:

— Погоджуйся, Олександре Денисовичу. Біс із ним, нехай бере мотоцикл. Далеко не втече. Я одним пострілом зніму його.

Ременюк, пригладивши густий русявий чуб, заперечливо похитав головою:

— Зачекаємо з цим.

— Тоді пропоную інше, — жваво заговорив Карцев. — Спробую попасти в будинок з іншого боку…

І на цей раз Ременюк заперечливо похитав головою.

— Воно б можна, але ж із ним дівчинка. Він її від себе не відпустить і… — Затим зняв із себе піджак, повісив на огорожу, відстебнув кобуру з пістолетом, простягнув Карцеву.