Пригоди. Подорожi. Фантастика - 79 - Страница 7

Швидко вмився, зібрався в місто, щоб реалізувати свій задум, але, вийшовши на балкон тернути щіткою запилені черевики, обімлів. Біля дитячого садка, який було видно з п’ятого поверху, мов на долоні, побачив міліцейську машину.

За хвилину прибіг Костя, блідий, розгублений. Він теж побачив машину.

— Що робити? — прошепотів збілілими від страху губами.

— Спокійно, без паніки! — гримнув на нього Андрій, хоч у самого всередині все тремтіло. — Ти не маленький, візьми себе в руки. Будуть допитувати — від усього відмовляйся. Ключа від сейфа не бачив і не брав… А десятку давай сюди. Щоб ніяких доказів! Зрозумів? І ще зарубай на носі: ти мене не знаєш і я тебе теж. Повір мені: потягають, потягають і відчепляться. Ти неповнолітній, нічого тобі не буде.

Костя пішов, пообіцявши робити все як він порадив, але страх в Андрія не минав. Подумав: “Слабак. Притиснуть — і розколеться. Треба рвати кігті”.

Непомітно вислизнув з будинку, поспішив до матері в кінотеатр.

— Ти тільки не хвилюйся, ма, — сказав, викликавши її з каси. — Я зараз же негайно їду. На БАМ. Розумієш, прийшли дружки, на кражу запрошують. А я не хочу. Хочу чесно жити. Ось і поїду. Попрацюю, грошей зароблю, а вони тим часом забудуть про мене. Зрозуміла? Тільки одне тебе попрошу: всім, хто б не питав про мене, кажи, що я поїхав учора вранці. Добре? Учора вранці.

Мати завжди лишається матір’ю. Хоч, мабуть, і відчула вона щось недобре, догадалася, що неспроста виїжджає Андрій так раптово, однак погодилась.

“Все влаштується, все втрясеться, — заспокоював себе Андрій. — Паспорт і трудова книжка при мені…”

Його думки раптом порушив чийсь голос за кущами неподалік:

— Іди потихеньку, я дожену!

Андрій здригнувся, випростався на лаві. Кого це в таку нору чорти тут носять?

Похмурий, невеселий ішов сержант Зінчук поруч зі своїм напарником. Його гризло сумління — мимо своєї волі підвів дівчину. Призначив побачення, а тут непередбачене чергування. Товариш, який мав чергувати, раптом захворів, і начальство звеліло підмінити його. Хотів був заперечити, сказати, що за графіком він вихідний, але не посмів. Скажуть: без року тиждень у міліції, а вже за графік чіпляється. Та й незручно перед товаришем, адже не винен він, що захворів. З кожним таке може трапитись. Але як це розцінить Оля, чекаючи його, Зінчука, біля поштамту? Що подумає про нього, не діждавшись? Напевне образиться. І Зінчук, ідучи поруч напарника, обдумував, як буде пояснювати.їй, чому не прийшов.

— Та ти мене зовсім не слухаєш, — штовхнув його плечем старшина Петров. — Я до тебе звертаюсь, а ти наче оглух.

Зінчук здригнувся, ніби його раптово розбудили.

— Слухаю, товаришу старшина! Уважно слухаю.

Петров розсміявся.

— Бачу, як уважно. Про свою дівчину задумався… Нічого, поясниш їй, в чім річ, і, коли любить, не образиться. Пройдись по цій алеї, а я телефонну будку пошукаю, додому подзвоню. Дочка моя, Наталка, сьогодні вперше в театрі виступала, кортить дізнатись, як воно там…

— Гаразд, — кивнув головою Зінчук.

— Іди потихеньку, я дожену! — сказав Петров і зник за поворотом доріжки.

…Кроки наближались, і Вербицький, придивившись, обімлів. Алеєю йшов міліціонер. Тікати пізно — дожене. Вирішив сидіти, може, все обійдеться.

— Громадянине, ви що тут робите? — суворо запитав Зінчук, зупинившись перед Вербицьким і намагаючись увімкнути ліхтарик, який чомусь не хотів засвічуватись.

Вербицький, удаючи сонного, здригнувся, випростався на лаві, роблено позіхнув і провів долонями по обличчю, немов зганяючи сон.

— Та ось… маю халепу, — відказав ліниво, розтягуючи слова. — Приїхав у гості до брата, а дома нікого… Сусіди сказали, на другій зміні обоє… Вони з дружиною на одному заводі разом працюють… Ось і вирішив у парку почекати, поки прийдуть. А воно з дороги стомився і… задрімав. Спасибі, що розбудили… Зараз уже брат, певне, дома, — глянув на світний циферблат годинника й підвівся з лави.

Але Зінчук не повірив йому. Відчув — бреше.

— Прошу ваші документи.

Вербицький промовчав, гарячково обдумуючи, як відповісти, щоб відкараскатись од цього настирливого служаки.

А той уже наполягав:

— Я прошу вас показати документи. Сподіваюсь, вони у вас є?

— Звичайно… аякже, — тремтячим голосом відповів Вербицький, готуючись до найгіршого.

— Ходімте до світла, — холодно запропонував Зінчук і рушив перший.

Середнього зросту, міцно збитий, у новій формі, яка гарно сиділа на ньому, він ішов не поспішаючи, впевнений, що затриманий покірно йде за ним. Ще не було випадку в його хай і недовгій службі, щоб хто посмів не послухатись працівника міліції.

Вербицький справді неохоче рушив за ним, човгаючи ногами, немов на них були причеплені гирі, і думав: ну от і все, кінець. Тобто початок кінця. Адже цей вискочка-сержант тут, у парку, не сам. Мабуть, з ним в старший, досвідчений міліцейський вовк, той, що казав йому: “Іди потихеньку, я дожену…” Він одразу розкусить його, Андрія, не повірить легенді про брата і вчепиться мертвою хваткою. Потягнуть у райвідділ, обшукають, знайдуть облігації, побачать на руках наколки, і закрутиться карусель. А ще як той шмаркач Костя розколеться, — пиши пропало. І раптом блискавкою думка: а що як викинути облігації? Отут, у кущі? Міліціонер же йде попереду! Не побачить! Бо вони — важливий доказ. А без них він чистий! Спробуй доведи! Викинути негайно!

Поліз рукою в кишеню, затис пачку в долоні, але викидати не посмів. А може, не треба поспішати? Може, все обійдеться? Погортають паспорт, і на цьому все скінчиться… А облігацій можна потім не знайти. Це ж тисяча карбованців! Тисяча!

Вербицький вагався. Викидати чи не викидати? Викинути — шкода, а коли знайдуть — знову суд, знову конвой і тяжка праця.

Зціпивши зуби, він з ненавистю дивився в потилицю міліціонерові, що впевнено йшов за два-три кроки попереду нього. Попутав, гад, і радіє, мабуть.

У кишені плаща булькала недопита пляшка вина, і Вербицький мимоволі вхопився за неї: а що, коли…

Переповнений страхом за своє майбутнє, засліплений злобою на міліціонера, він вихопив пляшку з кишені, за два стрибки наздогнав сержанта і щосили вдарив його ззаду по голові. Той, не зронивши й звуку, важко впав ниць на асфальтову алею.

Кілька секунд Вербицький тупо дивився на непорушне тіло сержанта, потім глянув на рештки пляшки, затиснутої в руці, і пожбурив її далеко за кущ, наче вона пекла йому пальці. “Тікати, — майнуло в голові. — Мерщій тікати!”

— Зінчук, де ти там? — почувся знайомий голос.

Вербицький кинувся від убитого, але тут-таки вернувся назад, блискавично витяг у сержанта з кобури пістолет і легкими стрибками побіг у темряву парку.

Капітан Ременюк хвилювався. Навіть більше — був роздратований. Минуло вже два дні напружених пошуків злочинця, який вчинив замах на серяіанта Зінчука й забрав у нього пістолет, а наслідків ніяких. Жодного, найменшого сліду. А з міністерства через кожні дві години телефонують, цікавляться, бо справа ця у них на контролі. Непокояться там недаремно, адже злочинець заволодів зброєю і не сьогодні-завтра може застосувати її, будуть нові людські жертви. Ременюк це й сам добре розуміє, вживає всіх заходів, але поки що безрезультатно.

Злочинця вони встановили швидко по відбитках пальців на знайденій шийці винної пляшки, яку знайшли в кущах. Ним виявився Андрій Вербицький, двадцяти трьох років, що відбував покарання за бійку із застосуванням ножа. З його справи взяли фото, адреси дружків, домашню адресу, та Вербицького не знайшли. Десь він надійно заховався. Але де? Невже знайшов нових дружків, про’яких міліція не знає? І від матері його нічого не дізналися, бо вона несподівало лягла на операцію жовчного міхура, яку перенесла тяжко, й лікарі не дозволили з нею говорити. До кабінету ввійшов лейтенант Карцев. Його квадратне лице із запалими щоками & коротким кирпатим носом було сірим від утоми. Привітавшись, лейтенант одразу ж сів на стілець біля столу й звернувся до Ременюка: