Пригоди. Подорожi. Фантастика - 79 - Страница 49

— Ну, от і все, — чомусь сказав своїм супутникам Веллерсхоф і якомога невимушеніше підняв праву руку над головою.

— Здрастуйте, — сказала Рита, підійшовши і хустиною стираючи з обличчя попіл. — Я ж вам сказала, що маски не потрібні. Тут нема небезпечних бактерій.

— Ага, — відповів Веллерсхоф і стягнув біофільтр.

Решта зробили те саме, на обличчях залишилися червоні сліди від тугих країв маски. Почалася церемонія знайомства і рукостискань, причому Феррані неабияк збентежив дівчат, поцілувавши їм ручки, і сказав, підморгуючи більш симпатичній йому Алдоні:

— Так, тут нема бактерій, але є пряма небезпека підхопити певне серцеве захворювання…

Веллерсхоф механічно всміхнувся, запитав:

— То як, ви кажете, називається ця мила планета?

— Аурентина, — проскреготів раптом Свідерський. — Я запам’ятав. Ну, що ж, цього слід було чекати. — І зім’яв маску в кулаці так, що побіліли суглоби пальців.

— Тихіше, Яне, заради бога, вони ж не винні! — заступився Феррані. — Адже минуло понад сторіччя — сто три роки! Скажи спасибі, що дівчата залишилися такими ж красивими, як і в наш час!..

— Так, сто три. Близько до розрахунків, — знову витиснув усмішку шеф. — І ніякого розуму тут, певна річ, не виявлено?

— Ні, — винувато сказала Алдона. — Це зірка так пульсує… Схоже на радіосигнали.

— Чортова лотерея! — пирхнув Ян.

— Знаєте що, — твердо сказала Рита, — ми потім наговоримося, надокучить ще. Кличте всіх ваших у дім… ми для вас дім збудували. Скільки вас? Двадцять вісім?

— Двадцять сім, — уточнив Веллерсхоф. — Про одного загиблого Земля, очевидно, не знає. Це Сайфутдінов.

На секунду затнувшись, Рита мужньо вела далі:

— Якщо треба, наш корабель перенесе усіх хворих, поранених…

Алдона защебетала, відчуваючи незручність від усієї цієї ситуації і від більш ніж відвертих поглядів Феррані:

— Я лікар Рятувальної служби, і я забороняю вам хвилюватися. За два дні ви вже будете на Землі. А поки що відпочивайте!

Вона взяла Веллерсхофа за руки, благально подивилася знизу вгору в його ясні, розширені, як від болю, застиглі очі:

— Тут є чудові мінеральні джерела… Координаційна Рада вже вирішила будувати тут курорт!

Алдона встигла ще перехопити обурений Ритин погляд, як Свідерський, що досі мовчав, дивлячись убік і погойдуючись з носків на закаблуки, раптом загорлав хрипко:

— Курорт?! — і схопив її за плечі.

Їй ніколи не доводилося бачити обличчя, спотвореного такою люттю, і так близько від себе…

Коли їх розняли, Свідерський різко повернувся і попрямував до ракети.

— Луїджі, — багатозначно сказав шеф.

І низенький Феррані, востаннє ковзнувши поглядом по ставній фігурці переляканої Алдони, щодуху кинувся доганяти колегу.

— Ви можете простити його? — відчужено запитав Веллерсхоф.

— Безумовно, — відповіла Алдона, притискуючи долоні до скронь, щоб стримати биття крові. — Я сама винна. Не треба було так одразу…

— Вони заспокояться, — сказав шеф. — Ходімо до вас. Я перший. Можливо, у вас щось не так, як ми звикли.

Він рушив уперед, запитав на ходу:

— Ви давно нас тут чекаєте?

— Ні, — відповіла Рита. — На розрахунковому курсі вашого корабля не виявилось, а справжній знайшли тільки три дні тому. Ще трохи, і ми ловили б вас на зворотньому шляху.

— Добре, — саркастично посміхнувся Веллерсхоф. — Колумб, що приплив у Нью-Йоркську гавань просто до підніжжя статуї Свободи… Од вас можна буде викликати всіх наших людей? Втім, що за дурниця! Ясно, що можна.

І Веллерсхоф зайшов по пояс у медову, сплутану березкою, повну квітами траву Аурентини.

Рита перезирнулася з Алдоною і раптом наказала:

— Стійте.

Веллерсхоф зупинився, і вперше на його скам’янілому обличчі відбилося щось схоже на здивування. Тоді Рита підійшла до нього, впритул.

— Ви мені не подобаєтесь, Веллерсхоф. Вибачте. Я знаю цей ваш спокій. Вже краще впасти в істерику, як Свідерський, ніж отак мовчки… — Довго дивилася просто в зіниці начальника експедиції, поки в них не засвітився теплий вогник. — Ось так краще. Я все-таки бігала в навчальний клас повз пам’ятник… пам’ятник вам, Веллерсхоф. Так. Посеред площі, з рукою, піднесеною до зірок. Я ваше ім’я знаю з трьох чи чотирьох років. А трохи згодом дізналася, що ваша експедиція була найпотрібнішою в історії Землі. І найрезультативнішою. Якби не наше загальне почуття провини перед вами, ми б вас тут не змогли зустріти. Ми б просто не працювали так відчайдушно, щоб проломити простір і час. Щоб ніхто більше…. не… — Вона заплакала, і Веллерсхоф обняв дівчину. Схлипуючи, Рита договорила: — …Тому що, поки страждає хоч один, Земля не може бути щасливою!

Микола Сорока. Народився в селі Стецівці Звенигородського району на Черкащині 1935 року. Тривалий час був на комсомольській роботі. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету. Головний редактор журналу “Знання та праця”. Кандидат філологічних наук, заслужений працівник культури УРСР, автор кількох науково-популярних книжок та збірок дорожніх нарисів.

Веніамін Росін. Народився 1912 року в Києві. Тривалий час був на оперативній роботі в органах МВС. Учасник Великої Вітчизняної війни. Літературну діяльність розпочав 1950 року. Написав понад тридцять книжок для дітей та підлітків. Автор повістей для юнацтва “За два кроки — кордон”, “Спадкоємці Карацупи”, “Н-ська застава”, “Товариш старшина” та ін. Член Спілки письменників України.

Геннадій Прашкевич. Народився 1941 року в Новосибірську. Закінчив Томський державний університет, історичний факультет. Нині — редактор Західносибірського книжкового видавництва. Першу повість надрукував 1969 року в журналі “Уральский следопыт”. Друкувався в журналах “Юность”, “Наука и жизнь”, збірниках наукової фантастики.

Олександр Тесленко. Народився 1949 року в Донецьку. Закінчив Київський медичний інститут. Працював анестезіологом. Нині — редактор відділу прози журналу “Дніпро”. Друкував у газетах і часописах поезії, оповідання. У видавництві “Молодь” вийшла збірка його фантастичних оповідань “Дозвольте народитися”. Член Спілки письменників України.

Ігор Росоховатський. Народився 1929 року в місті Шполі Черкаської області. Закінчив Київський педінститут імепі О. М. Горького. Літератор і журналіст. Автор багатьох науково-популярних статей і ряду книг, зокрема збірників фантастичного жанру: “Загадка акули”, “Виток історії”, “Зустріч у часі”, “Справа командора”, “Яким ти повернешся?” та ін.

Наталя Околітенко. Народилася 1939 року в Києві. Закінчила біологічний факультет Київського державного університету. Працювала вчителем біології і хімії, нині — власний кореспондент журналу “Україна”. Друкуватися почала з 1961 року. Автор книжок “Інтеграл Піфагора”, “Велика річка”, “Сніжні ягоди”. Член Спілки письменників України.

Андрій Дмитрук. Народився 1947 року в Києві. Закінчив сценарний факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії. 1967 року видав у видавництві “Веселка” збірку фантастичних творів “Велика місія цивілізаторів”. Окремі оповідання й повісті друкував у щорічниках “Фантастика” (видавництво “Молодая гвардия”), а також у всесоюзній та республіканській періодиці.

Михайло Слабошпицький. Народився 1946 року в селі Мар’янівці Шполянського району Черкаської області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету. Завідує відділом літературно-мистецької критики газети “Літературна Україна”. Член Спілки письменників України.

Віктор Савченко. Народився 1938 року в місті Вознесенську Миколаївської області. Закінчив технологічний факультет Дніпропетровського металургійного інституту. Працює старшим інженером Дніпропетровського відділення Інституту мінеральних ресурсів. Друкував науково-фантастичні повісті та оповідання у журналах “Донбасс”, “Дніпро”, “Знання та праця”, “Наука і суспільство”.