Пригоди. Подорожi. Фантастика - 79 - Страница 46

Можна було б ще багато говорити про хронопробки, ремені безпеки, зникнення іскри, забруднення навколишнього середовища відпрацьованим часом, паскудні звички працівників хроносервісу, однак задовольнімося компактною фразою: хрономобіль міцно ввійшов у життя ваших праправнуків.

…Увійти він увійшов, однак вищезгаданий камінь — звичайнісінький камінь спотикання — раз по раз викочується на хронопутівці, шосейки, а то й на хроностради. У хроногонщиків і звичайних мандрівників у часі трапляються (так само як у ваших автомобілістів) аварії чи просто поломки. Іскри нема, задній міст полетів, пальне скінчилося, колесо спустило дух — та мало що там!.. В результаті — що робити? Голосувати? Добре, припустімо, зупиниться хтось, зглянеться, віддасть запасну свічку, вцідить пального, підсобить своїм домкратом… А якщо й справді задній міст або коробка передач? Тим більше, зважте, що багато хто почав мандрувати на своїх хронотаратайках ще на зорі хрономобілізму, і їхні вибоїсті пустельні шляхи проходять вдалині від пізніших цивілізованих маршрутів.

Варто зауважити: в майбутнє мандрувати — це цілком просто, там вам усе й завжди полагодять. А от у минуле, де не мають навіть уявлення про двигуни внутрішнього телехронопатування? Ага! Ото ж бо й воно. А спробуйте скажіть комусь там, що ви прибули з 2179 року і попросіть на якусь годинку хрономонтировку, спектрограф чи хоча б лазер!

Так от, уявіть собі, що трапилася хроноаварія. Як повернутись у свій час?

Ось тут ми й підійшли до головного… Є один спосіб: шлях по крижинах.

Незважаючи на суворо наукову обґрунтованість цього способу пересування в часі, донині багатьом він здається романтично-напівреальним, хистким і навіть дурним, як і скакання по справжніх крижинах через розбурхану весняною повінню річку.

Так що ж це за шлях по крижинах? Тут слід сказати насамперед про два найдревніші винаходи людини. Виявляється, що задовго до винаходу звичайного колеса людство вже винайшло хроногальма і хроноакселератор (або в просторіччі — хроногаз). Цим винаходам випала доля жити, поки існує сама людина. Їх назва — Зло і Добро.

Образно кажучи, з моменту свого народження людство щасливо приречене безвихідно сидіти в машині часу — безплотній і невидимій оку метафізика і вагомогрубозримій для власника діалектичного розуму, улюбленця долі, котрий відчуває під ногами обидві вищеназвані педалі.

Одним з наших головних завдань доля визначила цей рух — проростання в майбутє. Логічно, що інтенсивність руху перебуває в прямій залежності від того, як і на яку педаль тисне людство. Іншими словами, добро наближає майбутнє, зло ж, навпаки, затримує поступ.

Зрозуміло, що уявлення про добро і зло у різних людей можуть бути різними, як різні вони, скажімо, у вівці і вовка. Позбавити людину життя — величезне зло. А коли ця людина — огидний злочинець? Отож за законом руху в майбутнє добром вважається все те, що сприяє вияву і розвиткові істинної сутності людини, подоланню в ній звіриного, тваринного начала.

Цей закон і використали винахідники XXI століття, змайструвавши (подібно до того, як було створено парашут для авіаторів) гаммаходи для хрономобілістів.

Така взуванка дає змогу тим, хто зазнав хроноаварії, “пішки” повернутись у свої дні. Людині, взутій у гаммаходи, достатньо бути присутньою при будь-якому акті торжества добра, і її ніби всмоктує в майбутнє на глибину року, двох, трьох, навіть цілого десятиріччя в залежності від масштабів добра, яке твориться на очах хрономандрівника.

У середньому бранцеві минулого доводиться відвідати від трьох до чотирьох, а то й більше десятків таких актів. Сам же він ні на які вчинки права не має, оскільки вони будуть вторгненням і можуть призвести до непередбаченних наслідків у майбутньому.

Ось так загалом ті, хто зазнав хроноаварії, і переправляються у свій пласт часу. На свій берег річки. Перескакуючи з крижини на крижину, з крижини на крижину…

Саме так. О великий льодохід людського добра!

Повернення в майбутнє виглядає як поступове розтанення людей, взутих у гаммаходи. А тому й може вийти так, як сказав один поет початку третього тисячоліття:

Погодьтеся, що люди більше схильні здійснювати добропорядні вчинки публічно (в тому числі й у присутності хрономобіліста, який ще не встиг розтанути), ніж на самотині або в присутності майже непомітної примари. Через те той, хто вже майже цілком розчинився, змушений, бува, добряче зчовгикати підошви гаммаходів, перш ніж настане край його поневірянням у нетрях чужого часу.

Друже мій, я певен, що ти, читаючи цю книгу, з перших рядків здогадався, який заклик криється в оцьому моєму зверненні. Якщо ні, то дозволь висловити його простими, без зайвих витребеньок словами: твори добрі діла, адже від твоїх вчинків залежить доля нащадків! І ще запам’ятай: тут особливо небезпечні лицемірство і лукавство— це пастка для хрономандрівників, бо, кваплячись побути при акті добра, вони натрапляють на зло, а воно відкидає їх назад.

Кораловий пісок, блискучий, білий і тонкий, як алмазний пил, пісок, що спадав з краю неозорих пляжів у жовтаво-блакитну, майже зовсім невидиму глибину води; піна прибою, що танула з ніжним шипінням, і покриті фестонами розквітлих мохів урвища; буйний, пронизаний сонцем ліс в ущелинах, крижані потічки, що грають прозорою галькою, — такою зустрічала гостей Аурентина.

Коли легкий рожевий “Ельф” — рятувальний катер П-7655 — спустився на воду і став на три опорні підошви, на кораловому дні, горбкуватому і спіненому, паче цукровий сироп, що застиг у кипінні, заметушилися багатоніжки, злякано звихрюючи пишну дихальну бахрому. І кожен капіляр тієї бахроми був виразно видний з катера, хоч глибина тут сягала не менше десяти людських зростів.

Рита першою стрибнула на берег, подала руку Алдоні. Та зупинилася, захоплено озираючись на всі боки, але Рита схопила її за руку, засміялася, потягла. Бігли, грузнучи в піску, — він усмоктував ноги, характерно повискував, — не переводячи подиху, видряпалися по хистких багряних брилах осипу. Обидві дівчини — пілот і лікар Рятувальної служби — були дужі і прекрасно треновані, та й тяжіння Аурентини поступалося перед земним. Тому навіть Усагр — Універсальний Синтезуючий Агрегат, змонтований на базі гравіхода, наздогнав їх досить далеко від берега, в духмяному блакитно-зеленому степу з оксамитовими плямами-тінями дерев на розкішній соковитій траві і шапках квітів. Одержавши сигнал, Усатр ліг на черево і почав роботу…

Під сріблястим зонтичним деревом Алдона привітала Риту з точним спуском “Ельфа”. Морський вітерець ворушив на хвилях степу, надимав пухирями легке полотнище парашута. Обплутана стропами, в гущавину соковитих стебел зарилася тьмяна броньована куля. Дівчата присіли навпочіпки, уважно розглядаючи грубий панцир радіомаяка: їх зачаровувала гола, необлагороджена сталь, звична людям минулих століть, але зовсім чужа епосі Рити і Алдони. Було в цій кулі щось від музейних рицарських обладунків, од реліктових паровозів чи танків — словом, од виробів тієї доби, коли міцність корпусу ще залежала від товщини стінок…

— Невже справді сто два роки? — запитала Алдона, любовно торкаючись до поверхні кулі.

— Майже сто три — старт був у січні.

— Ти знаєш, я зовсім не уявляю, як ми підійдемо до них, як почнемо розмову…

— Я теж не уявляю, але знаю, що підійдемо і почнемо.

— Але вони ще не говорили інтерлінгом?

— Дарма, — заспокоїла Рита. — Тоді були міжнародні мови, хоча й не всесвітні: російська, англійська… Якось порозуміємось.

Алдона все ще похитувала головою, прикусивши губу і розширеними прозоро-сірими очима дивлячись на радіомаяк. Рита підвелася, стомившись сидіти навпочіпки. За гаєм зонтикових, наче величезний працьовитий бегемот, вовтузився вимащений грязюкою Усатр, вивергав пінисту будівельну масу і прикочував її у вигляді гладенької підлоги. Швидко скінчивши цю роботу, змінив програму і поставив на підлогу щойно створене пругке ліжко…