Пригоди. Подорожi. Фантастика - 79 - Страница 35

— Це — із заповідника, — сказав я. — Фламінго. — І, несподівано почервонівши, додав: — Він прилетів із казки. Навмисне, щоб ми з тобою подружились. Правда ж?

Хлопчик поважно й радо кивнув.

“Михай, — подумав я. — Це звучить як одиниця виміру”.

Тоді й з’явились перші позначки — від нуля праворуч на шкалі мого приладу.

Я знаю, це порівняння не кожному сподобається, але Михай справді мені здавався схожим на павучка. Маленького срібного павучка, що передбачає погоду. Михай чутливий до емоцій, як павучок до вологості: для нього дощ іде, коли для інших ще світить сонце. Щодня на цього хлопчика обрушуються зливи з градом.

— Михаю!

Тугий голос падає в тишу, як у воду, й від нього колами розходиться луна.

— Ми-хаю! Додому!

Це — мати. З першого погляду вона не злюбила мене, їй не подобається, що хлопчик годинами сидить на скелях.

Михай хапає мене за руку, пильно дивиться в очі, потім починає дертися вгору. Я знаю, що в цю мить стрілка робить різкий стрибок ліворуч.

Михай дуже любить свою матір і старається її завжди слухатись.

Цього разу жінка довго й обережно спускається до мене. Я мовчу, й вона теж стоїть мовчки, стояти їй незручно, і зрештою вона сідає поруч зі мною.

— Навіщо ви морочите хлопцеві голову?

— Чим? — питаю я.

Що сказати, жінка й сама до ладу не знає, і це ще більше її злостить. Якийсь час вона мовчить, потім запитує:

— Що ви з ним робите?

— Гуляю. Часом розповідаю йому що-небудь. Про риб або ж рослини.

— Для чого він вам потрібен? Він же хлоп’я. Чуже хлоп’я. Що між вами спільного?

— Михай не по літах розумний і розвинений.

То вона вже чула не раз, але ці слова скоріш лякають, аніж тішать її. Так, вона хоче, щоб її син був розумний і розвинений, але ще більше вона хоче дивитися в його душу й бачити в ній себе. Свої уподобання, свої думки, свої мрії. Ох, те прагнення дорослих — у дітях повторити себе!

— Але насамперед — він мій син!

Це, безперечно, сказано з любов’ю, але чому стрілка на шкалі робить стрибок ліворуч?

Поки жінка мовчить, я думаю, що людям потрібен прилад, який би вимірював любов, а точніше, відділяв любов безкорисливу від любові заради себе, любові до себе, любові себе в іншому.

Михай — єдина втіха цієї жінки. Колись вона палко й сліпо кохала капітана сейнера, та він її покинув. Стара, як світ, історія… Тепер на моєму маленькому Михаєві лежить1 велика місія: скомпенсувати розчарування матері, стати для неї джерелом радості.

— Але ж у нього є й своє життя, — виривається в мене, і я одразу відчуваю, що роблю непоправну помилку. Жінка зводиться і, тримаючись за каміння, каже:

— Я забороню йому приходити сюди.

— Чому? — все ще не здаюсь я. — Адже я вчитель. Усе життя навчав дітей і не можу їм робити лихого.

Вже рушаючи, вона кидає на мене недовірливий погляд. Учитель в її очах повинен мати свої атрибути: класний журнал, лінійку, глобус… Це мені знайоме. Експерти, які займаються моїми винаходами, теж вважають, що людина не може зробити відкриття, не маючи певних атрибутів: диплома про наукову ступінь, посади в дослідному інституті, друкованих праць… Боже мій! Таж до науки причетні всі, в кого крутиться якась думка! Експертів насторожує простота моєї апаратури, вони не вірять в існування силового поля, яке створюють людські емоції, але хто в житті не відчував його? Хто не пересвідчувався, що для радості чи гніву не треба слів…

Я знайшов кристал п’єзокварцу з природним дефектом. Ось вона, ця скринька, де стрілка на шкалі кидається то праворуч, то ліворуч. Її веде добро й зло. Вже є й одиниця виміру радості — один михай.

Одначе тепер мені пора подбати й про поділки ліворуч, визнавши максимум людського горя. Я не кваплюся це робити. Погодьтеся, нелегко порпатись у чужих ранах. Куди важче, аніж у радості.

— Я не хочу, щоб Михай приходив до вас, — каже жінка.

І все-таки він приходить. Приходить мокрий після зливи. “Може, не треба, — питаю я його, — Може, не треба гнівити маму?” Він мовчки хитає головою. Обидва ми знаємо, що — треба.

Михай завжди приносить мені яблуко, виноград чи грушу. Я знаю, це — за Тобку. Тобка — нещасний, з пошкодженим хребтом собачка, якого ми підібрали край дороги: його щеням привезли з собою дачники, потім кинули, а коли він, прив’язавшись до людей за літо, біг слідом за ними до автобуса, хазяїн копнув песика ногою… Михай аж тремтить, коли згадує про це: ударити за любов — як можна?

У селищі цінували псів злих і великих, а це був маленький безпородний собачка, нікому не потрібна жертва людської забаганки. У скелях Михай спорудив для нього затишне лігво й вранці годував, потай ховаючи від сніданку якийсь шматочок. Дбав про Тобку і я.

— Не треба нічого мені приносити, — казав я. — Я ж так само, як і ти, люблю й жалію тварин.

Але Михай благально дивиться на мене, і я мушу брати подарунок. У цього хлопчика велике чуття відповідальності: він ладен узяти на свої плечі все зло світу, аби лиш підняв його.

Тобка одужував, навіть починав ставати на лапи. Але йому потрібен був хазяїн, який захищав би його і давав притулок у холодні й сльотаві дні. Хто його візьме? Я живу в далекому місті, в мене на п’ятому поверсі тісна кімнатка.

— Тобка поправиться, стане красивим, і тоді я попрошу маму, — часто каже Михай.

— Може, краще зараз її попросити? Може, вона пожаліє хворого собачку?

Михай хитає головою. У його великих очах сідає сонце, але на мене віє вільгістю. Для мого срібного павучка йде дощ.

Облетіло листя з винограду, на голих жилавих вітах ще висять великі грона, та скоро їх зріжуть. Догоріли мальви, й краби вже не сновигають поміж камінням. Море здається глибшим і темнішим.

Я збираюсь від’їздити. Тобку ми помили, розчесали й тепер несемо до Михаєвої матері. Біля будинку мужність зраджує мене.

— Михаю, може, ти зайдеш сам?

— Сам, — каже він. — Так буде краще.

І, серйозний, напружений, відчиняє хвіртку. До його грудей тиснеться Тобка. Мати у дворі лагодить сіті. Спочатку чути приглушені голоси, потім лунає крик:

— Мамо! Прошу тебе! Мамочко!

Нараз заскавучав Тобка — тримаючи собаку за шкурку, жінка вибігає з двору й шпурляє його на скелі. За нею — Михай.

— Ма-мо!

Зупинившись, хлопчик мовчить, потім говорить тихо й повільно:

— Не-на-виджу тебе, не-на-виджу. Ти зла, зла!

У мене в руках прилад: скоріш автоматично, за звичкою, аніж свідомо, я дивлюсь на нього й бачу раптом, що стрілка шалено кидається ліворуч і тремтить, тремтить біля межі, куди раніше ніколи не сягала.

“Один михай. І тут — один михай”.

Підхопивши собаку, хлопчик біжить униз до моря, я, переляканий, гупаю черевиками слідом, затиснувши під пахвою свій прилад.

— Це ви! — чую услід крик. — Це ви йому забили голову всякими дурницями!

“Один михай, — крутиться в голові. — Максимум відчаю — один михай…”

Ми втрьох сидимо на камінні. З моря тягне холодом.

— Я не хочу додому, — сумно каже Михай.

Він не просить мене взяти його до себе — знає, що це неможливо. Він не хоче кидати матір. Як можна? Він — її єдина радість, опора в майбутньому, надія. Він просто каже, що йому холодно під зливами й градом, які нескінченно падають на нього. Ударити того, хто тебе любить, — як можна?

— Що робити? — зітхаю я.

І хлопчик луною відгукується:

— Що робити…

— Михаю, будь мужчиною.

— Буду…

Тобку я заберу з собою. Просто дивно, чому це мені не спало на думку раніш. Немає умов? Хіба потрібні умови для доброти?

За два дні я їду і, порушивши залізну заборону, Михай тікає провести мене.

Дме сильний вітер. У одній моїй руці валіза, на другій — Тобка. Крізь скло в автобусі я бачу серед випаленого, відполірованого вітрами степу тоненьку постать хлопчика…

Тобка старається лизнути мене в обличчя. Вже вкотре обіцяю відповідати на листи Михая… Автобус рушає, постать хлопчика ніби заносить вітром, вона маліє на очах і тане.