Пригоди. Подорожi. Фантастика - 79 - Страница 31

Під гору йдемо всі гуртом.

Батько ставить ноги твердо, пружинисто.

Дід дріботить, подався всім тілом вперед і хапливо ловить хриплими грудьми повітря.

— Ху!.. — нарешті видихає дід. — Присядьмо…

Сіли. Закурюємо.

Підношу дідові запалений сірник, кволий вогник вихоплює з сутінків дідові вуста. Дід важко втягує дим, і йому з грудей викочується крихкий кашель.

Я слухаю дідів кашель, і мені раптом спадає на думку, що дід може скоро померти. Я дивлюся на пониклі, придавлені важкими сутінками дідові плечі, і серце починає пекти, охоплене ляком.

Відганяю непрохану думку, а вона нерушно стоїть у свідомості — підступна, як тиша після блискавки.

— Діду! — кажу, аби почути серед ночі й тиші свій голос, а може, щоб перебити його кашель.

— Га! — видихає він клуб диму.

— Як ти себе почуваєш?

— Та ноги ще носять.

— У діда козацький гарт, — каже низьким голосом батько, а я бачу, як за спиною в нього вкривається зорями низьке небо.

Я думаю, що піді мною, в цій могилі, останки сотень людей. Вони були колись живі; тут навічно обірвалися їхні думи, полин випив їхню кров, і тому він так гірко пахне. Ті люди, либонь, ніколи не вірили в свою смерть і вмирали, певне, несподівано для себе, хоч і знали, що колись умруть.

— Ходімо, — полохає дід мої думки. Потім сідаємо на белебені.

Небо вже зовсім визорилоси і стоїть над нами — високе, холодне, незбагненне.

— І захотілося ж тобі тягти нас сюди серед ночі, — мовить батько, але в голосі його не чути дорікання.

— Та не забаганка ж це в нього, — роздумливо каже про мене дід.

— Їду ж завтра… І невідомо, коли знову сюди навідаюсь.

— Дивні часи настали, — це дід, — тільки з гнізда випурхне, а вже й самостійне, вже йому таке довіряють, що навіть і подумати страшно.

— Мені вже двадцять п’ять!

— І що ж ти бачив за своїх двадцять п’ять?

— Може, ще й нічого особливого, та скоро побачу чужі планети, може, побачу там розумних істот…

— Не дуже мені віриться, щоб десь були такі, як люди!

— Вам, діду, важко в таке повірити.

— Атож. Мабуть, таки важко, — згоджується, помовчавши.

— Моє покоління звичне до космічних вояжів…

— А для нас це була дивина. І ми звикали важко, та, певно, й досі не звикли. Та й не вірю я, щоб де було краще, як на Землі. Бо воно так уже заведено, що Земля для людей, а люди — для Землі.

— Стара філософія, тату, — озивається до нього батько. — Стара…

— Але людям важко відмовитись од неї.

— Одначе молоді сильніші за нас і розумніші.

— Так і повинно бути, бо так на світі заведено. Може, для того й живемо, продовжуємося в дітях, онуках…

Над могилою стоїть біла ніч. Тихо колише трави легіт.

— Ходімо вже, — прохоплюється батько. — Тобі ж завтра до світу вставати.

Йдемо вниз.

— Отак і ходимо по людях! — каже батько.

— Не по людях, а по історії, — заперечую йому.

— Історія — теж люди…

— Колись вона була як всепоглинаючий молох…

— Як би позаздрили вони нам, коли б знали, в який час живемо!

Біля підніжжя зупиняюся, дивлюсь на високу скіфську могилу, на високе, з чистим сяевом зір небо; дивлюся довго, невідривно, заздрісно, мов прагну ввібрати в себе ту вічність.

Далеко з ночі кличуть мене дід і батько.

Легкою ходою іду на поклик і невдовзі бачу діда й батька, що тягнуть за собою дві тіні. Мовчимо.

Попереду — дід. За ним — батько. Позаду — я.

Помічаю: моя тінь найдовша.

— Пригадуйте! Пригадуйте! Чим більше ви пригадаєте і чим глибше вживетеся в кожну мить згаданого, тим скоріше одужаєте. І ностальгія більше не зламає вас. Пригадуйте! Пригадуйте!..

— Я пригадую…. Але це було зі мною чи не зі мною?

— Розкажи мені казку…

— Про що? — лежачи горілиць, звільна повертаю до неї голову.

— Про любов.

— Не знаю такої.

Сонце вже вклоняється лісові. А в нім тцхо-тихо. Тільки ледь чутно десь жебонить струмок. Я дивлюся довгим поглядом у стемніле небо, а потім на неї.

— Ти можеш ще сприймати казку?

— Я згадую дитинство…

— Дитинство… Буває, слухаю друзів і мені здається, наче своїми розмовами вони тікають від мене… Якось запитав: “Хлопці, куди ж ви?” — “В дитинство”, — сміючись, відповіли одні. — “У зрілість”, — інші… А я? Куди ж подітися мені?..

— А ти зачекай. Ти якраз на межі між юністю і зрілістю. Зараз ти зовсім не схожий на себе. — І, посмутнівши: — А може б, не летів, ще ж не пізно відмовитись?

— Треба. Мушу… А чому я не схожий на себе?

— Бо повертаєшся в минуле і наче шкодуєш за ним.

— Шкодую?

— Авжеж.

— Шкодую.

— То лети. Що ти забув на тій планеті?

— Нічого не забув, а може, знайду… Себе — такого, яким не знаю, і ти не знаєш. А люди невиправні — вони завжди живуть або минулим, або майбутнім.

— Гаразд, та не тікаймо від сьогодні. Сьогодні ж ми прощаємось. На цілих п’ять років… Розкажи мені казку…

— Про що?

— Про любов.

— Розкажу. Розкажу, коли повернуся…

— Ходімо, — встала вона і з жалем оглянула галяву, до якої підступалися дерева.

— Цікаво, що говоритимуть інших двоє на цьому місці років через десять, — сказав я.

— Певне, говоритимуть те саме. Вічна тема… Сутінки поміж дерев холодніли, видовжувались і гойдливо насувались нам назустріч.

Хоч короткий, як щастя, день ще не скінчився, та ми вже виходили з нього. Виходили, щоб згодом доганяти подумки і ніколи не догнати.

Перед лісом було поле. А серед поля — дорога, що вела до міста. Взявшись за руки, ми побрели на його далекі, жовті вогні.

З темряви вихопився автобус, висвітив наші постаті.

— Дівчину пожалів би, — кинув мені водій. — Холодно ж…

— Не жаліє, — лукаво мовила вона.

Ми сіли в кінці салону. Світло в автобусі погасло, і вона знову попросила:

— Розкажи мені казку…

— Про що?

— Про любов.

— Розкажу. Розкажу, коли повернуся…

…До нього знову навідалися невеселі думки. Аж раптом увагу привернув різкий звук. Він вимкнув звукоприй-мач і рушив у лабораторію, аби не чути того звуку, що завше нервував і лякав його. Вже збираючись натиснути на кнопку дверей, нараз відчув, мовби якийсь голос сказав йому: “Зачекай!”

“Ого, — подумав, — самотність дається взнаки, вже починаються галюцинації…”

Та цю думку йому знову перебив той же голос: “Зажди!”

Він опустив руку, помітив, що вона дрібно тремтить, і став чекати, сам не знаючи нащо.

Взагалі він уже знає, як це починається. Спершу вдалині здійметься хмара піску, відтак він почує той дивний звук — наче здалеку сюди летить великий джміль, звук стає дедалі різкішим, як завивання сирени. Потім пісок упаде неподалік від лабораторії і вивершиться таким собі курганом. Коли він тільки обладнував лабораторію, тут не було жодного горбочка, а нині їх — тридцять. Щоразу, немов за чиєюсь командою, пісок падав ближче й ближче до лабораторії, оточуючи її.

Як тільки піщана хмара вивершувалась, довкруж ставало неймовірно тихо, і тоді він відчував, ніби хтось невидимий пильнує кожен його крок. За час свого перебування на цій планеті Анатолій не раз намагався докопатися суті цього незрозумілого феномену, та всі його силкування були даремні. Аби заспокоїти себе, придумав гіпотезу, що тут діє магнетизм: в якісь проміжки часу силові лінії магнітного поля планети заломлюються, здіймаючи з поверхні речовину, дуже схожу на земний пісок, і несуть її до чужого на планеті тіла — його лабораторії.

Він вигадав навіть міф про виникнення цієї мертвої планети. Припускав, що передісторія її — гарячі гази. Планета народилася внаслідок охолодження. Не виключено, що в майбутньому тут може з’явитися атмосфера на зразок земної і, звичайно ж, розумне життя… Та раптом…

Раптом він почув голос, що йшов невідомо звідки:

— Хто ти й навіщо тут? Анатолій здригнувся.

“А ти хто?” — подумалося йому, але сказати він не встиг, бо почув уже поблизу себе:

— Я — розум планети.