Пригоди. Подорожi. Фантастика - 79 - Страница 28

Певно, моя бадьора брехня його підтримала. Він зітхнув і почав розповідати.

Виявляється, вчора вони з Ірою повторили той маршрут, яким я провів їх у червні; Там, де стародавній вал збігав у долину крутим схилом, вони збирали печериці. Грибів не треба було шукати, — вони білими вогниками сяяли у низькій траві, їх було видно навіть з протилежного схилу.

У сумці був лише один ніж на двох, а зривати з корінням досвідчена Іра не дозволяла, щоб не порушити грибниці. Вони ходили поруч, зрізаючи іграшково-гладенькі, наче гумові, гриби з рожевим пластинчатим сподом. З гори в долину збігали крислаті яблуні, жовті плоди вже горіли на них. Безсилі, осоловілі від спеки, висіли хмари. Долина, ніби наповнена незримою стоячою водою, завмерла в сонливому заціпенінні.

Саме тут Іра вперше заговорила про фізичні властивості часу, про те, що час, підкоряючись своїм таємничим законам, стає відчутною субстанцією. Хтозна, може, він справді утворює в одних місцях стоячі ставки, а в інших — мчить скаженим потоком? Турбуленція, вихори, взаємопроникні потоки, — може, десь є й зворотні течії, відбиті від якихось загат… Чому ми вважаємо час нудним безструктурним монолітом?..

— Може, взимку навколо лежить сніг, а тут так само тоїть спека і ростуть печериці, — пожартував Серж.

…Грибна лихоманка добряче затримала їх. Щоб добратися до великого городища — кінцевого пункту нашого літнього походу, — Іра і Серж бігцем спустилися через вузьке гирло долини. Там, де на струмку була загата для водопою і глинястий берег був суціль подзьобаний ратицями худоби, Іра посковзнулася, загрузла, набрала грязюки в кеди. Довелося їх мити, — ще одна затримка.

Позаду лишилося бурякове поле. Вони заблукали в довгих, переплутаних сільських вулицях, серед добротних хат під шифером і міцних хлівів, критих толем. Їм люб’язно показали дорогу. На околиці Серж витяг з криниці відро студеної, свіжої води. Напившись, скинув сорочку й попросив дружину облити його…

Так, поспішаючи, але водночас не відмовляючи собі в приємності збагачуватися враженнями, дійшли вони до крутобоких горбів. Маленький сільський цвинтар притулився на найнижчій з чудернацьких спин, а найвищу увінчувало стародавнє орлине гніздо — дитинець городища, схожий на Мономахову шапку. Цю “паску”, оперезану кільцевим валом, я вперше показав Ірі та Сержу здалеку, з гребеня долини печериць. Дитинець було видно на десятки верст. Тепер, заплилий під вагою багатьох століть, Сповнений чарів, він наче плив у передзахідному серпанку, — підніжжя хмарного града, реріхівська твердиня, здатна внести трепет у будь-яку раціональну душу.

Вони, вибравши положистий схил, досягли сідловини пагорба. Серж мимохідь глянув на годинник — початок дев’ятої.

— Ну й що? — сказала Іра. — Останній автобус, здається, о двадцять першій двадцять.

— Давай вернемося, — спиною відчуваючи небезпеку, запропонував чоловік. — У темряві тут ноги зламаєш. Крім того, навряд чи водій автобуса точно дотримується розкладу. Може й раніше поїхати.

— А може й пізніше.

— Навряд. Їхати нікому, — неділя.

Неділя… Він поліз у нагрудну кишеню гімнастерки, витяг блокнот і прочитав: “Відхід із села X. — 18.00, 19.30, 21.20. Нед. і свят, дні — ост. 19.30”. У нього відразу ослабли натруджені ноги. Сів у траву.

Звісно, вони могли спуститися і переночувати в селі. Але Іра вирішила продемонструвати, що вона здатна на швидкі й тверді рішення.

— Не дрейф, старий, нема злого, щоб на добре не вийшло! Я ще з часів будзагону не спала надворі на траві. Давай тут ночувати!

— Просто тут?

— Еге! Я страшенно стомилася. А місце ж яке, — бачиш, гвоздики!

— Саме так, я не знаю, яке це місце… Ірина сіла на землю.

— Діставай підстілку. Ну? До ранку земля буде холодна й мокра…

Ірина заснула перша, тісно пригорнувшись до чоловіка, її теплий подих, ритмічно торкаючись Сержевої щоки, поступово заворожив його…

Він прокинувся від холоду. Ірина відсунулась у сні й тепер лежала калачиком, — коліна до підборіддя, — без підстілки. Серж спробував обережно, щоб не розбудити, перетягти її на місце. І раптом почув тихе подзенькування.

Тривога, яку не розсіяв і сон, примусила його завмерти на місці. Серж звівся на коліна, потім устав.

Від невидного зараз баштану, де перед заходом сонця бавилася Іра, качаючи ногою лобаті кавуни, хтось вибирався схилом, хропучи, форкаючи і брязкаючи металом.

Тепер він виразно бачив, як піднімається на горб високий білий кінь, напружуючи м’язи лопаток і шиї; голова кивала на кожному кроці в такт руху на підйомі.

Як і всі городяни, Серж знав, як покликати собаку чи кота, але звертатися до коня не вмів. Тому він помахав рукою, свиснув і прохрипів театральним шепотом:

— Гей, ти! Іди сюди!..

На його подив, кінь зупинився і нашорошив вуха. Затим повільно повернув голову до Сержа, ніби чогось чекаючи.

— Зараз, голубчику, зараз, любий, — замурмотів він, витягаючи свою сумку з-під Іриної ноги й гарячково порпаючись у ній.

Сьогодні вдень вони з Ірою наїлися булки з варенням і тому зігнорували кульок цукрового печива. О, як до речі зараз це печиво!

Серж обійшов Іру і з кульком у руці подався назустріч гостеві, лепечучи щось заспокійливе.

Кінь був породистий і гарний. Дуже далекий від усього, що зв’язане з кіньми, Серж не міг не зрозуміти, що сільські коні-роботяги не можуть мати такого вигляду. Підвівши широколобу голову з великими ніздрями, гордовито дивився з-під оксамитових вій довгоногий місячно-білий кінь, гідний Георгія Побідоносця.

Відступати було пізно. Серж поклав на долоню печиво й простяг коневі. Ніжні прохолодні губи ковзнули по долоні. Дивною вуздечкою був загнузданий цей кінь. На морді в нього теліпалися, подзвонюючи, чудернацькі вудила, блищали фігурні бляхи… Професійне Сержеве око навіть при скупому світлі місяця зразу визначило бронзу.

Втім, у поведінці коня не було нічого незвичайного. З’ївши печиво, він почав обмацувати губами кульок, а коли Серж відвів руку, щоб дістати нову порцію, — нетерпляче тупнув ногою…

Далі Сержева оповідь стала дивною і не зовсім доладною.

Здається, був якийсь недоступний для свідомості миттєвий перехід — і ніч, сповнена урочистої тиші кінця літа, стала вогким, неяскравим березневим днем. Чвакали копита, розбризкуючи місиво брудного снігу, хвацькі вигуки вершників перекривали іржання. Сковзаючись і присідаючи, коні обережно спускалися схилом. Кучеряві довговусі воїни, вдягнуті в шкіру з грубими залізними пластинами, у круглі шоломи, з усіх сил натягали повіддя; біля сідел висіли червоні щити.

Білий жеребець гордовито гарцював перед Сержем, кіннота обходила його з двох боків. Але тепер кінь був осідланий, і на ньому, впираючись чобітками в металеві стремена, сиділа маленька вершниця.

Вона справила на мого приятеля надзвичайне враження. Він називав цю жінку царицею, хоча вона була, певно, командиром кінного загону. Юне обличчя, кругле й вилицювате; кирпатий ніс; непокрите смоляне волосся до лопаг ток. У яскравих темно-карих очах — веселе шаленство, задьористість. Вона вселяла страх і водночас вабила. Вдягнута була у безрукавку з сірого вовчого хутра поверх кольчуги; на бронзовому поясі висів меч, що звужувався Донизу.

Жінка кинула Сержеві лише одну фразу, коротку й Дзвінку, як команда. Чи тому, що слова були схожі на російські, чи через іншу, лише згодом зрозумілу причину, — але він втямив: цариця напівжартома погрожує йому своїм гнівом, якщо підведуть підкови…

Потім жінка вдарила коня закаблуками й почала спускатися разом з усіма, похитуючи тонким станом…

Опам’ятавшись після зустрічі з царицею, Серж виявив, що й він одягнутий у тісний сирицевий каптан з нагрудними пластинами поверх сірої сорочки навипуск; за поясом — сокира з довгим вузьким лезом, на пальці — бронзова каблучка з шипами; шкіряні штани заправлені у м’які чоботи.

Я запитав його:

— Які були рукава сорочки?

Він замислився на мить і відповів:

— Довгі, з червоною вишивкою — така подвійна строчка біля зап’ястя.