Пригоди. Подорожi. Фантастика - 79 - Страница 27

А голос не давав йому спокою, викликаючи все нові спогади, пов’язані з творцями. Особливо — з першою вчителькою, яка ознайомила його з v-програмою. ПУР Сьомий згадав, що якось, коли він не міг засвоїти шостого пункту і його вже збиралися частково демонтувати, перша вчителька рішуче не погодилася з постановою шкільної ради програмістів. ПУР Сьомий випадково почув її розмову з представником ради. Вони розмовляли про… так, так, про це ж… Перша вчителька… Перша… так, розмовляли про перший пункт v-програми.

ПУР Сьомий відчув болючий укол в мозок, у те місце, де була лінія енергопостачання. Почувся голос Нового брата: “Перестань згадувати”.

ПУР Сьомий змушений був підкоритись — і кадри спогадів почали швидко згасати в свідомості.

Але тут знайомий голос пролунав знову — і ПУР виразно почув фразу. Вона була немов спалах блискавки, що зварює вогняним швом небо і землю, на якій його створили. Вона відкрила шлюзи пам’яті, бо була містком між усіма істотами — природними і штучними. Вона зрівнювала їх за єдиним принципом, нагадуючи про великий і безкорисливий дар Творців своїм творінням. Саме тому вона багато до чого зобов’язувала і нею починалося вітання патрульних: “Вимагаємо поваги до розуму”.

І він нарешті згадав зміст першого пункту: “Люди — найголовніша цінність… Захистити їх треба за всяку ціну…”

…Клацання лічильників стихло раптово. Запала незвична тиша. Ця дзвінка тиша здивувала Марію. Долаючи біль, вона розплющила очі й глянула на екрани. Вона побачила, як розладнався стрій противників, як сім з них накинулися на восьмого і миттю розшматували його, спалили, а потім взялися відновлювати Базу.

Одночасно вони самі змінювалися, набираючи форм звичних патрульних роботів — ПУРів…

Тільки тепер, коли розкопки завершено, я можу дещо сказати з приводу зникнення Сергія Івченка. Дещо, але нічого такого, що могло б згодитися для працівників міліції.

Я вже давно знав, що Сергій зник, я витримав силу-силенну телефонних дзвінків, страждання його матері, був змушений разом з Іриною безтямно гасати містом, — і все ж таки по-справжньому відчув його зникнення тільки біля райвідділу міліції, де на стенді розшуку висіла листівка “Знайти людину!” з фотографією Івченка. Напевно, я єдиний, хто здогадується, де тепер Серж. Але якщо я не помиляюсь, то повернути його до нас не легше, ніж з того світу чи з іншої галактики.

Він був моїм найближчим другом. Одинадцять років ми з ним товаришували. Їздили на пляж і по гриби, ходили в кіно й театри, гомоніли за склянкою вина. Раз чи двічі Серж робив мені протекцію у якихось службових осіб, раз чи двічі я закидав слівце за нього; було кілька випадків грошової взаємовиручки.

Серж був високий, стрункий, однак великого успіху в жінок не мав. Він часто закохувався, але без взаємності. Тому я дуже радів, коли познайомив його з Іриною. Вона розумна, ерудована, енергійна; була заміжня і розлучилася не з якоїсь тривіальної причини, як-от чоловікове пияцтво, а “через несхожість переконань”. Чекає принца, але сама настільки твереза житейськи, що розуміє: принца доведеться робити самій з когось, хто більш-менш підходить на цю роль.

Серж їй підійшов. Вони витримали щоденні зустрічі цілих півроку, а потім обміняли свої однокімнатні квартири на спільну двокімнатну.

Він — металофізик, я — археолог. Нас поєднувала пристрасть до піднесеного й абстрактного. А втім, хоч високо-вуглецеві сталі й гексанітовий абразив для мене цілком недоступні, мені все ж вдалося захопити Сержа археологією. Не стільки, власне, самою наукою, скільки духом напівказкових культур, який перетворює у священнодіяння нашу кротячу роботу.

Отже, я — непрямий винуватець зникнення приятеля. Читаю на стенді розшуку список Сергієвих прикмет. Джинси старі, гімнастерка армійська, окуляри темні, сонцезахисні, сумка синя через плече. Тепер я знаю, куди саме вирушив Серж.

Цей маршрут Сергієві та Ірині вперше я показав улітку минулого року. Від міста не дуже далеко: трохи більше години рейсовим автобусом до кінцевої зупинки — малесенького сільмагу на закуреному майдані. Далі путівцем праворуч, через греблю над ставком, де в густих очеретах сірі дикі качки дружать з білими свійськими; від греблі — звивистою лісовою дорогою.

Вийшовши з лісу, Ірина й Серж навперебій почали висловлювати своє захоплення краєвидом. Здіймаючи гострий хребет на висоту двоповерхового будинку, бурим гладким драконом лежав серед поля стародавній оборонний вал. Праворуч він зникав у сосновому лісі, а ліворуч тягся скільки сягало око над житом, що ходило хвилями. Доріжка, якою ми вийшли з лісу, ущелиною прорізувала вал. На зрізі я показав друзям чергування шарів темного дерну, білуватої твердої глини, піску і ще тоненьку чорно-сиву прокладку вугілля. Очевидно, будівники спікали глину вогнем — для більшої міцності.

Так, колись у цьому тихому, зеленому, хлібному краю йшло велике будівництво. Наші з вами предки, суворі, хазяйновиті, забобонні слов’яни, ставили бар’єр перед хижим віроломним степом. Рубали навесні смолистий сосняк, копали і носили землю, замішували на воді глину, палили вогнища, опікаючи мокрий шар; збудувавшії насип, тесали гострі кілки для огорожі, ставили сторожові вежі. І вже не страшні були напади степовиків на коротконогих кошлатих конячках, несамовиті вигуки, аркани… За глибоким ровом, за крутим драконовим боком, на який не видереться вершник, а пішого зустрінуть гартованою стрілою, — так само, як сьогодні, спокійно колосилося жито.

Ми пройшли кілометрів зо три курною дорогою вздовж насипу. Іра запропонувала відпочити і подерлася схилом, штурмуючи пахучу плутанину жовтого дроку, пижми, кашки та березки. Нагорі, де колись за бруствером виглядав нападників-степовиків гостроокий лучник, росла могутня крислата груша дичка. Умостившись у тінь під нею, ми розгорнули на траві пакунки з їжею. Я вмокав редиску в сіль, жував булку з шинкою і думав, запиваючи теплим лимонадом з пляшки: мабуть, ці хвилини, не сколочені метушнею, — найкращі в моєму житті…

Попоївши, Іра з Сержем лежали у траві й курили. Я, бажаючи якомога більше показати до настання темряви, квапив їх. Місцевість різко підвищувалась, оборонний вал поповз по діагоналі вгору. Насип став набагато нижчий, він вигинався, скоряючись рельєфові. Очевидно, майже прямовисний косогір, яким ми піднімалися, був колись природним укріпленням. Вал тільки завершував його, і тому його не зробили таким величезним, як на рівнині. Дощова вода віками точила гігантський природний ескарп. Далеко вниз спускались яри, сповнені буйної зелені.

Тоді був червень. А в кінці серпня Сергій викликав мене з інституту і привів на порожню лаву в близькому парку. Він дивився вниз, мовчав і крутив у руках прутик. Я трохи почекав, тоді поцікавився, чи не покохав часом Серж мою дружину й чи не хоче в цьому зізнатися.

Він підвів на мене безпомічні, докірливі очі, і я, помітивши темні кола під ними, зрозумів, що тут не до жартів.

— Маю до тебе прохання. По-перше, нічого не розповідай Ірі. По-друге, не перебивай мене, поки не дослухаєш до кінця. І взагалі не поспішай з висновками. Гаразд?

Серж відкинув знівечений прутик, — цей жест здався мені істеричним, — і раптом запитав тремтячим голосом, ніби від моєї відповіді залежало все його життя:

— Як ти вважаєш, тільки чесно, я здатний на рішучі вчинки?

Чесно кажучи, я вважав, що ні. Його батько й мати були людьми заслуженими і впливовими, і він зростав тепличним хлопчиком. В усякому разі за одинадцять років нашого знайомства Сержа не часто можна було назвати рішучою людиною, тим більше на рівні “пан чи пропав”…

— Не знаю. Думаю, що здатний, — сказав я. — Може, просто не випадало.