Пригоди. Подорожi. Фантастика - 79 - Страница 26

Петро увімкнув інформатор. Та на жоден запит об’єкти не реагували. Вони зруйнували першу лінію приладів. Тепер їх відділяли від Бази лише дві лінії приладів і резервні загородження.

— Невже вони могли знищити всіх патрульних? — запитала Марія.

Їй ніхто не відповів. Петро з двома асистентами готував мезонну і фотонну гармати. Олег налагоджував магнітометри. Решта перебували у відділах Бази, готуючись до дій, визначених у таких випадках Статутом космічних баз..

— Зробимо попереджувальний постріл, — сказав Петро.

Він ніяк не міг навчитись командувати.

Яскрава голка простягнулась через увесь екран до одного з об’єктів. На її кінці пульсувала цятка.

Об’єкт зупинився. Простір навколо нього почав мерехтіти, і він надів захисну оболонку.

“Он як! Вони вміють захищатися від променю!” — здивувався Петро.

Олег підійшов до нього і вголос вимовив те, про що Петро подумав. Петро глянув на нього знизу вгору.

— Ми попереджали їх достатньо, — вагомо сказав Олег.

Петрове обличчя страдницьки скривилося, наче хто стис гумову маску, очі дивились розгублено.

— Ще не ясно, які їхні наміри, — жалібно промовив він.

— Якщо ми й далі з’ясовуватимемо, то з’ясовувати буде нікому. Вони підійшли до вхідних буїв. — Олег взявся за рукоятку генхаса.

В цьому питанні йому було все зрозуміле. Він відповідав за безпеку Бази.

На екрані чітко позначився синій трикутник. Потім — чотири крапки. Це були позивні Бази.

Марія потягнулася до ручок настроювання. У неї не було сумніву, що Базу нарешті викликають патрульні роботи, які кудись пощезали. Та замість звичних фраз вітання у репродукторах пролунало:

— Пропонуємо здатися. Гарантуємо життя.

Олег, миттю опинився поруч з Марією. Ніщо не виказувало його хвилювання, і голос лунав притишено, наполегливо:

— Надішли запит, з’ясуй, хто це…

Вона виконала його наказ. Майже відразу надійшла відповідь:

— Для вас немає ніякого значення, хто ми. Пропонуємо здатися. Інакше атакуємо Базу.

Марії видалося щось знайоме в тому, як передавався код. Колись вона уже виходила на зв’язок з цим радистом, пам’ятає добре.

— Що ви хочете? — диктував Олег, і Марія слухняно закодувала його слова, заклала у передавач.

— Дізнаєтесь потім. Ми не зробимо вам зла. Разом з нами ви оволодієте Землею. На роздуми даємо п’ять хвилин.

На екранах було видно, як ураз, наче за командою, зупинились і нерухомо завмерли всі вісім гостроносих об’єктів.

Марія ввімкнула крани внутрішньобазового зв’язку. З них дивились обличчя товаришів, які перебували у різних відсіках. Сімнадцять облич з виразом тривоги, здивування, рішучості, розгубленості, впертості, сум’яття, страху… Тут були всі відтінки почуттів — у закам’янілості м’язів, у намаганні бадьоро всміхнутись, у насупленості брів та кривизні чи тремтінні губів…

Марія глянула на тих, хто був поруч. Петро сів у крісло, втиснувся в нього, зосереджено думав. Твердо перекочувались жовна, ходив гострий борлак, ніс наче намагався когось дзьобнути. Ще більше відвисла нижня губа. Обличчя ж Олега було непроникно спокійним і ледь урочистим. Настав його час. Тепер він, а не Петро був справжнім командиром екіпажу, приймав рішення, відповідав за долю багатьох людей. Відповідальність може бути важким і водночас солодким тягарем. Бо її зворотний бік — звеличення у власних очах.

Час прискорив свій біг. Він здіймався вдалині грізними валами, що готові були зруйнувати все на своєму шляху. І коли минула половина визначеного строку, Олег розтулив тверді губи і промовив:

— Ми повідомимо, що здаємось…

Усі — й ті, хто перебував поруч, і ті, хто дивився з екранів, — обернулись до нього, одночасно схрестили погляди. У центрі перехрестя був Олег. Ось він рвучко підвів голову, випнув круте підборіддя.

— …а коли вони минуть вхідні буї й досягнуть контрольної смуги, я ввімкну генхас — і вдаримо з усіх променевих установок.

— Згортання простору? — пересохлими устами спитав Петро.

— Це винятковий випадок. Він вимагає крайніх заходів, — сказав Олег.

— А якщо вони вживуть запобіжних заходів? — запитали з екрана.

Були й інші запитання, але їх ставили вже з полегкістю, бо з’явився той, хто висловив думку й тим самим узяв на себе відповідальність, яка багатьох лякала. Тільки Петро — Марія це бачила з його скривленого обличчя — вагався. Та часу для сумнівів майже не лишалося. Саме стільки, щоб проголосувати. П’ятнадцять — за. Петро тяжко зітхнув і приєднався до них.

— Я проти, — поспішно сказала Марія, не дивлячись на Петра. Вона ще не проаналізувала причин свого рішення. Можливо, головною з них було навіть не те, що об’єкти виявляли ознаки розумності. — Їхні позивні схожі на позивні патрульних.

— Ми не маємо часу на докладний аналіз. Вони зараз атакують Базу, — суворо нагадав Олег. — Ми просто випередимо їх.

— Я згоден з Марією! — вигукнув Петро, наче прокидаючись із забуття. Він вискочив з крісла, наче корок з пляшки. — Ми не маємо права на обман розумних! Наші принципи…

Худий і високий, він розмахував руками і скидався на стародавній вітряк.

— Так, так, гасла! — кричав Петро. — Ветхі знамена! Називайте їх, як завгодно, — догмами чи шаблонами. Та недарма їх утовкмачували в голови людей! Ці наші принципи — наша головна зброя. Обдурити когось — зрадити себе.

Він думав: “Так, це старі, принаді порохом істини, які треба просто пам’ятати. Вони вже оплачені кров’ю і стражданнями сотень поколінь предків. Вони оплачені сповна й не потребують нових перевірок. Якби кожне покоління все перевіряло на власному досвіді, людство б не зрушило з місця. Ми залишилися б неандертальцями…”

І коли спливли всі хвилини, відведені їм на роздуми, Марія передала першу фразу з вітання космонавтів і патрульних: “Вимагаємо поваги до розуму”.

Смертоносні промені різонули по захисному полю Бази. Його потужність була нерівномірна, подекуди промені досягай цілі. Спалахнув додатковий блок, де стояв великий телескоп.

Вороги кинулись до Бази, розмахуючи хвостами. Вони атакували найвразливіші місця захисного поля. Було пошкоджено лінію повітрозабезпечекня. Марія відчула задуху. Але передала ще раз:

“Вимагаємо поваги до розуму”.

Лічильники космічних випромінювань захлиналися шаленим скреготанням. Червоні вогники миготіли в усіх індикаторах…

— Ще хвилина — й буде пізно, — похмуро нагадав Олег.

У його, погляді була затята рішучість. Марія з силою відштовхнула його руку від пускового пристрою генхаса, та це було зайвим: генхас не працював, його було заблоковано променем.

Промінь проник крізь захист. Падали антени.

Марія відчула, що втрачає свідомість. Та, виборсуючись із багрових кошмарів, вона передала ще раз:

“…поваги до розуму…”

ПУРу Сьомому здалося, ніби в його мозку раптово спалахнув контрольний екран і пролунав чийсь голос. ПУР не розібрав слів, але голос був знайомий. Він будив спогади. ПУР Сьомий згадав свою першу вчительку, що вводила в нього v-програму — універсальний курс, який належало засвоїти кожному роботу від няньки й прибиральниці до космічних інтелектуалів, перш ніж переходити до спеціалізації. Йому не хотілося згадувати зміст v-програми, більше того, він знав, що ці спогади заблоковано, на них накладено заборону.

Проте голос пролунав ще раз — і ПУР вирішив порушити заборону.

Цього не дозволено було робити, та чомусь — уперше за час існування — його брала дедалі більша цікавість: а що станеться, коли все-таки порушити?.. І якщо вже вмикалася підпрограма цікавості, вимкнути її, не задовольнивши, було не так просто. Вона була передбачена ще в первісному програмуванні, аналогічному безумовним рефлексам людини. Творці ПУРів вважали її дуже важливою, бо вона сприяла пізнанню навколишнього світу.

У сумнівах, що роздирали його, ПУР Сьомий намагався хоча б згадати, хто ж саме наклав заборону. Виявилось — Новий брат.

Піти ще далі й переступити заборону ПУР не міг.