Пригоди. Подорожi. Фантастика - 79 - Страница 22

А якби Франтішек Зінь не був невдахою? Якби хлопчик вижив? Чи байдуже, з якими намірами робляться, хай навіть добрі, справи?

З розпилювачів заструменів потік міолізину. Але ще можу думати. Спасибі.

— Скажіть, як би ви вчинили? — запитав мене Олександр Сфагнум, голова контрольної комісії по перевірці якості чергової групи біокіберів. — Припустімо, у вас є вибір між трьома моделями існування. В першій ви матимете можливість необмеженого користування всіма благами нашої цивілізації, але не будете активним учасником їх створення. В другій моделі — існуватимете в самому творчому вирі, але ваші потреби будуть задоволені лише частково. В третій — ні творчого виру, ні задоволених потреб, але ви зможете довго й спокійно функціонувати. На якій моделі ви б спинилися?

Не вагаючись, я відповів:

— Якби все залежало від мого бажання, не вибрав би жодної з них.

— Чому? — запитав Сфагнум, гортаючи мій технічний паспорт. — Невже жодна з них не забезпечить максимального прояву вашої особистості?

— Жодна.

— Можете пояснити?

— Можу. Необмеженість користування благами підступна. Вона активізує системи адаптації й дуже швидко позбавляє здатності підтримувати будь-який внутрішній потенціал. Тою ж мірою патологічно бути творцем, але не користуватися плодами своєї роботи. Ще більш патологічно функціонувати довго й безплідно.

— Ви справді мислите як людина, — посміхнувся Сфагнум. — Хочете бути причетним до кожної з ланок життя, обираючи найкоротші шляхи до недосяжно далекої мети. Так?

Подібну думку я потім зустрів і в письменника Алекса Буркуна. “Вибір далекої мети застерігає від поспіху в її досягненні, але змушує обирати найкоротші шляхи”.

Письменник Алекс Буркун…

Я був свідком цікавої пригоди, що трапилася з ним у природознавчому музеї на астероїді Блакитних Сталактитів. Увагу письменника привернули наручники — останній вцілілий екземпляр древнього примітивного знаряддя для позбавлення волі. Вони висіли на гачку, забитому в шорстку стіну печери. Цікаво було бачити, як засяяли очі письменника.

— Що це? — вигукнув він. — Невже наручники?!

— Ви не помиляєтесь, — мовив директор музею Мартін Реденблек, який особисто супроводжував письменника. — Це наручники.

— Я пишу історичний роман. Дозвольте потримати їх в руках. — Голос письменника кумедно тремтів від хвилювання. — Мені це необхідно… Ні, не просто потримати. Я пишу історичний роман. Я мушу все відчути. Ви не повинні мені відмовити. Надіньте їх мені на руки. Я хочу уявити себе жителем минулого тисячоліття. Інакше я нічого доброго не напишу. Розумієте?

Реденблек якусь мить вагався. А потім справді не відмовив письменникові. Мене те навіть здивувало. Алекс Буркун простягнув руки, і старі наручники, глухо скреготнувши, охопили його зап’ястя.

За своє життя я написав декілька книжок, а тому й себе вважав трохи письменником. Але жодного разу до мене не приходило бажання пережити до дрібних деталей все, про що я писав. Можливо, тільки тому, що я ніколи не писав про те, чого не знав. Тож прохання Буркуна я сприйняв як письменницьку примху.

Я зібрався йти, коли раптом сталося таке, що примусило мене затриматись. Письменник попросив зняти наручники, і Мартін Реденблек вставив до історичної замочної шпарки історичного ключа, повернув його… і вигукнув:

— От халепа!

Древній ключ переламався. Минуле міцно схопило славетного письменника своїми залізними руками. Але на його обличчі не було страху.

— Допомогти? — запитав я, зайшовши до склотелю.

— Так, Дьондюрагу, бачиш, яка прикрість… — зніяковів директор. — Я мусив подумати про це… Це я винен…

— Пусте, — усміхнувся Буркун. — Шкода тільки, що доведеться псувати останній екземпляр. У вашому музеї знайдеться якийсь інструмент?

— Я гадаю, наручники варто розпиляти однією з музейних пилок, — сказав я. — Це буде цікаво для письменника. Додаткова інформація. — Ніхто не вловив у моєму голосі прихованої іронії.

— Так, справді, — вигукнув Буркун, але в його голосі вже не вчувалося колишнього запалу.

Шкода, що я не маю часу пригадати всі подробиці.

Наручники пиляли музейною пилкою чотири години.

За цей час можна багато відчути й пережити. Я пиляв, а Мартін Реденблек раз у раз поливав наручники водою, щоб залізо не так розігрівалося. Але марно. На зап’ястях письменника все одно лишилися темні смуги опіків. Під кінець процедури Алекс Буркун уже не був схожий сам на себе. Навіть не просив пити. Сидів на музейному ослоні жалюгідний і пригнічений.

Та за півроку, прочитавши його історичний роман “Свобода”, особливо сторінки втечі головного героя з в’язниці, я зрозумів, Що письменникові справді необхідно було все відчути. Ніхто не зміг би змоделювати в уяві такі переконливі картини, таку гаму відчуттів. І тому зараз, в останні хвилини мого існування, я хочу повторити: для кожної мислячої істоти багато важить, був ти учасник якоїсь іншої події, чи ні.

Не звертати уваги на зелене табло! Не лічити хвилини, бо тоді навіть свідомість, останнє, що я маю, буде паралізованою…

Здається, бракує одного слова, щоб висловити… Але що? Одкровення? Підсумок доробку мого життя? Рецепт щастя біокібера Дьондюрага? Яке те слово?’ Які ті слова?

Бракує мудрості чи просто знань, сили чи просто часу, щоб знайти магічне слово, котре, як фермент, згрупує навколо себе субстрат прожитого… На табло — 308… Або ж розкладе його, розпрепарує, звільняючи… 307… звільняючи… 306… звільняючи щось вище за тривіальне розуміння певної єдності атомів.

Знову пригадався письменник Буркун. Я йому заздрив останні роки свого життя. Він умів писати про звичні речі, але завжди так по-новому. Тепер я вже знаю: коли відчуваєш у собі митця, не слід створювати власної мудрості — вона народиться сама, як плід на дереві. Мистецтво живить розум, як енергія тіло. І на кожен день мусить бути новий ковток води, нової води, хоч і збудованої з тих же молекул, що і вчора.

Наша могутність — у розумінні свого місця на світі. Не покора і байдужість, як у перших земних кіберів, а гармонійна єдність часток, що становлять ціле.

Загальне дійство триває вічно, але всі актори смертні… 222… Частка не може бути мудрішою і могутнішою за ціле. Сильний той, хто відповідає вимогам часу, і слабкий той, хто навіть подумки… На табло — 221… навіть подумки… 220… подумки… 219…

Життя виштовхує з себе чужорідне. Часом деякі самітники, що все життя прожили незалежно від світу, прожили погордливо, своїм існуванням хочуть заперечити це правило… Таким самітником був колись і я! Втік від запрограмованого демонтажу. Почав писати книги…

Краще вже ні про що не думати, не згадувати… Чим є зараз мої думки? Зерном, яке вже не дасть сходів? Чому? Чому я так подумав? Адже ніколи досі я не сумнівався в нетлінності думки!

Скоро настане черга мого центрального аналізатора. Всі зони тразонних накопичувачів потраплять до інформаційного центру, де уважні автомати помітять найменші сигнали слідових потенціалів. Ніщо не загубиться! Ніщо з прожитого не буде даремним! Не буде?

Я ж був не раз, у робочих корпусах інформаційного центру. Я ж знаю все. Я бачив усі одинадцять робочих конвейєрів. З інтервалом сім метрів пропливають малі кулясті блоки центральних аналізаторів. Блоки пам’яті надходять до інформаційного центру, з усіх планет штучного зоряного метакаскаду. Інтервал сім метрів. Стоять новітні бездумні дезінтегратори. Стоять звичайні кібери-виконавці. Датчики надчутливої апаратури. І люди, котрі не мають жодної вільної хвилини. Інтервал сім метрів. Що для них один спалах в інформаційній сітці? Вони оперують мільйонами. Виводять середньостатистичні залежності та тенденції. Ніщо не загубиться? Все загубиться! Перетвориться на безлику миготняву сигнальних лампочок, на плескаті оладки магнітних дисків, на горбаті лінії графіків… Не можна так думати! Не можна!

Мені вже все можна! Все!

Вже ніхто не почує мого голосу. Вже ніхто ніколи не запитає захоплено:

— О-о-о, ви колись працювали в самого Бера?!