Пригоди. Подорожi. Фантастика - 79 - Страница 17

Запахи спалахнули з новою силою, і серед них з’явилося багато незбагненних, таємничих, яких я ніколи ще не чув. Були й неприємні, їх я відкидав. І ще такі, які лякали і водночас викликали захоплення, тому що в кожному ховалося щось напівзабуте, з чим я, виявляється, ніколи не розлучався… І під їхнім тиском моя зчерствіла жорстока душа зм’якшувалася, як сухар, ошпарений окропом.

І ще ці запахи були якось пов’язані з мерехтінням перевертня.

— Ти коли-небудь чув таке, Усташ? — запитав капрал.

Він сидів у траві, підібгавши під себе ноги, і, якби не захисного кольору сорочка і не татуювання на руках, його можна було б прийняти за провінціала на заміській прогулянці.

— Ти кажеш про запахи?

— Які запахи, Усташ? Звуки! — В капраловому голосі чулося мало не торжество, але він встиг і поскаржитися: — Правда, не всі звуки приємні… Ти не відчуваєш цього?

Я вирішив, що капрал п’яний. Хоч як напружував слух, але нічого, крім дзвону цикад, я не чув. Колір і запах — ось що визначало мій світ. І я так і сказав! І додав:

— Цикади — це на дощ…

Адже ні капрал, пі Ящик зовсім не знали, що само так кажуть у Хорватії…

— Цикади! — обурився капрал. — Цикади тільки заважають… Ти прислухайся… Ось шелест — сів на гілку птах… Він чистить дзьобом пір’я… Озирається… Йому не хочеться летіти… А ось звук небезпеки… О чорт! — вилаявся він і затулив пальцями вуха: — Знову кажан!.. Ящик, подай автомат!

— Не треба стріляти, — сказав Ящик по-французьки.

По-французьки!

В зеленувато-багряних спалахах я побачив приплюснуті щоки Ящика, і по запаху його тіла, по важкому, нездоровому запаху відразу встановив — він чимось хворий, і ще — він найстарший серед нас! І Ящик тут-таки ствердив:

— Так. Я — француз. Я із Нанта.

І я не здивувався… Просто увімкнув своє вміння керувати запахами, і щось надзвичайно ніжне, чого я раніше ніколи не знаходив, зійшло раптово на мене із серця джунглів. Я спробував визначити що, але капрал перешкодив:

— Усташ, ти надто галасуєш!

— Я мовчу, — заперечив я.

— Ти сам по собі галасливий! У тебе думки галасливі! Ти галасуєш дужче за перевертня, а він дзижчить, як аварійний трансформатор!

— Капрал каже правду, — відповів Ящик.

Саме відповів, тому що я хотів спитати його саме про це, але не встиг, не спитав. Ящик випередив мене.

— Авжеж, — пояснив він. — І я не знаю, не можу сказати, як це все виходить… Та я просто відчуваю, що саме ви хочете сказати. Ні, я не читаю твоїх думок, Усташ, але за секунду до почутого розумію суть ще не сказаного запитання… А ти?

— У мене запахи.

— Не дивуйся… Нічому не дивуйся… Йема нічого дивного у нашому світі… Навіть цикади знаходять одна одну по запаху, хоча й перебувають надто далеко від місця майбутньої зустрічі. Лососі, підіймаючись з океану, також тільки по запаху знаходять гирла рідних річок. Вугрі, перетинаючи океан, за сотні миль вловлюють запахи саргассових водоростей.

— Звідки ти це все знаєш, Ящик?

— Колись я був учителем географії.

— Учителем?

— А ти хіба ніким не був?

Людина, що володіє кулеметом, як власним мозком! І — учитель географії! Сто чортів! Професійний кіллер, убивця, і — навчав дітей!.. Історії? Літературі?..

— Географії, — повторив Ящик.

“Що з нами? — подумав Ящик. І здивувався: — Вперше за багато років я так подумав — з нами… Вперше за багато років! З того далекого 1953 року, коли мене мобілізували й послали захищати французьку колонію В’єтнам… Захищати від в’єтнамців… Уже тоді я розумів деяку двозначність ролі захисника, але світ, що відкрився переді мною, був приголомшливо незвичайний! Незвичайний до того дня, коли французький головнокомандуючий генерал Навар наказав звести всі розсіяні частини на рівнині Бакбо… На щастя, я туди не потрапив. Я прикривав тоді Верхній Лаос і міг тільки в уяві побачити тисячі вантажних велосипедів і підвід, які йшли з того боку… П’ятдесят п’ять днів і ночей я пробув у оточенні, і хлопці знали мене тоді як Анрі Лепер’є — веселого, часом навіть легковажного солдата…

Але веселощі минули, веселощі завжди минають. Вони, веселощі, минули того дня, коли мене включили в число виконавців акції “Гретхен”. Не знаю, чому її закодували саме цим іменем. Може, тому, що в’єтнамські жінки своєю первісною беззахисністю і справді скидалися на всіх Гретхен Землі…

Був просторий шкільний двір. По один його бік ми примусили лягти чоловіків, по другий — дітей і жінок, Наказ був чітким: знищити всіх, бо ті, хто лишився б жити, могли б про все це розбазікати. І я вбивав. І з Анрі Лепер’є перетворювався в Ящика.

А втім, ні. Ящиком я став не на тій війні. Ту війну називали війною слона і трав’яного коника. Франція, певна річ, була слоном. А я, Анрі Лепер’є? Ким я був? Ногою слона? Іклом слона?.. Та хіба в цьому справа? Якщо я був навіть мікроскопічною частинкою цього оскаженілого слона, я все одно топтав коників…

Ящиком я став згодом, коли мене відрядили до американської спецчастини, яка охороняла запаси йодистого срібла. Цей непоказний, зовсім безневинний на вигляд порошок мав чудову назву — Зевсова зброя. Від лейтенанта Кроу я, Анрі Лепер’є, дізнався, що досить кристаликам йодистого срібла влучити в скупчення хмар, як усі ці хмари негайно випадуть на землю у вигляді дощу, граду чи снігу.

Та спецчастина, до якої мене відрядили, була наче б праматір’ю тих частин, котрі згодом, 1962 року, провели в Лаосі операцію “Поп-1”.

Кілька десятків грамів йодистого срібла — і на в’єтнамців ринула невпинна крижана злива!..

Як говорив Кроу?.. А-а-а… “Анрі, ви, французи, працюєте вручну! Часи ваших допотопних методів минули! Беріть приклад з нас! Зброя Зевса — ось що нам потрібно! І зброя Зевса ще далеко не все! Скоро у нас будуть реактиви, здатні викликати окисляючі дощі. Дощі, які виводитимуть з ладу і танки, й автомашини, і радіолокатори… І, зваж, від дощу не сховаєшся! Ми відкриємо в небі таку діромаху, що при потребі з неї виллється вся атмосферна волога! І це ще не все: ми почнемо епоху геофізичних війн! Навчимося нагрівати й охолоджувати цілі континенти, за бажанням збільшувати рівень радіації, нарешті, викликати штучні землетруси!..”

Він був оптимістом, цей Кроу, і, як усі оптимісти, а також і в’єтнамці, що опинилися в районі Лай, потонув, коли американці проткнули все-таки атмосферу… А я, Анрі Левер’є, не потонув… Я виплив, щоб… перетворитися просто в Ящика!..

Що з нами? — подумав Ящик… — Побачивши тоді розверзнуте небо, я зрозумів, що залишився у світі сам. Що ніхто не хоче, щоб я був з ними. Що всі, навпаки, хочуть утопити мене в кислотних дощах, витруїти мене отрутами, випалити напалмом. Я тоді перестав думати про всіх. Я вирішив рятувати себе. Жити тваринним, рослинним, яким завгодно життям!.. І я, правда, почав рятувати себе. Моє життя перетворилося в пошуки виходу. Я ніколи вже не воював ні за жовтих, ні за чорних, ні за білих. Я воював тільки за себе. Я рятував себе і зневажав усіх інших. Одних — за невміння постояти за себе і за близьких, інших — за нездатність бути справедливими. Я рятував себе й ніколи вже не думав ні про зло, ні про добро, тому що проти всього цього були самі люди, які навчилися підвищувати рівень радіації, викликати штучні землетруси, нарешті, витруювати цілі країни… Я рятував лише себе, маленького, нікчемного, жалюгідного. Рятував від зброї Зевса, від стріл сімбу, від кулеметів і гармат, і від усього того, що поки що зберігається в секретних сейфах, але рано чи пізно все одно звалиться на мене…”

Ящик зітхнув і глянув на перевертня:

“Навіщо він влаштував нам цю ілюмінацію?.. І цей Усташ!.. Як йому хочеться покопатися в моїй біографії! Хоч як дивно, але я розумію цього хлопця… Адже я теж опинявся інколи на грані відкриття — заради чого я себе рятую?.. Та досить було торкнутися суті — свідомість моя пробуксовувала, і я знову й знову бачив перед собою тільки залиті дощами сопки і білу пару, що підіймалася над затопленими селами…”