Право на риск - Страница 7
Я вже дізнався, що таке сподівання й зневіра, гіркота й піднесеність. Мене хвилювала доля вигаданих героїв, і я мимохіть уявляв себе на місці кожного з них. Поставали питання про справедливість і несправедливість…
Мікрофільм по мікрофільму ковтав я з невичерпного фонду Інформаційного центру, і щораз частіше повертався до історії життя мого психодвійника.
Мені робилося моторошно: в Круза було не життя, а жалюгідне існування. Казкові багатства та необмежена влада не дали йому ні світлої радості, ні величної натхненності — тільки пихате самовдоволення та жорстоку насолоду відчуття власної винятковості. Найбагатший і наймогутніший на планеті, він був, по суті, бідніший за найзлиденнішого жебрака і безсиліший за скутого раба, бо перебував у полоні примітивної, прямолінійної схеми поведінки, хоч і не усвідомлював цього.
Я все ще любив його, як можна любити самого себе, але дедалі частіше до цього почуття приєднувалися гіркота й біль, незадоволення і внутрішній протест. Адже тепер я розумів Круза краще, аніж він сам. Я знав його змалечку, пам’ятав його щирим наївним хлопчиськом, упертим, цілеспрямованим підлітком. З теплим почуттям я пригадував його дитячі мрії про ідеальний світ, де всім буде добре… і зразу ж отямлювався: ці мрії скінчилися тим, що Круз не вагаючись знищив цілу планету і три мільярди людей на ній… Як же це могло статися?.. Як?
Злочинцями не народжуються. Злочинцями стають внаслідок довжелезного ланцюга несприятливих обставин, а насамперед, через чийсь небажаний вплив. Я, психодвійник, — як і сам Круз, — не міг пригадати, відколи почався отой повільний процес перетворення щирої дитини в жорстокий автомат з хибною програмою. Згадувалися тільки окремі фрази, окремі книжки, окремі фільми… і безперервне нагадування, що ти — син найбагатшої людини планети, що тобі одному належить майбутнє…
Ну, добре, хай Круз… Але ті триста його спільників, — мужчини й жінки, які мали покласти початок новій “расі богів” на невідомій далекій планеті, — чи варті вони високого звання людини?
Я мав вичерпну інформацію про кожного з них: Круз їм не дуже довіряв, тому за кандидатами в “боги” шпигували протягом довгого часу. На думку Круза, всі вони відповідали щонайвищим вимогам. Але я тепер бачив: ні, це були напівтварини-напівмашини, і суспільство, яке вони закладуть, рано чи пізно деградує до рабовласницького… а відтак його історія почне рухатися тим же шляхом, що й на Тао…
І коли я усвідомив це, мене пронизав жах. Вже не було виправдання вбивству трьох мільярдів людей.
Усі триста на астероїді — злочинці, яким прощення немає! І був тільки один суддя — я.
Знову запала пауза, — така довга, що Кім аж не витримав:
— Ми слухаємо вас, Крузе! Слухаємо дуже уважно і… розуміємо ваше хвилювання.
— Це моя сповідь, люди Землі… — сумно сказав Круз. — І якби я міг, я кричав би зараз на цілий Всесвіт, щоб почули всі. Злочин і покарання… Злочинець загинув давним-давно, а кару несу я… Чи, може, й він теж? Замисліться: винен я чи не винен?.. В мені й досі живе частка Крузової свідомості, я успадкував його найліпші і найгірші якості, тільки й того, що вони за незміряно довгий час трансформувалися… Скажіть мені, хто я: злочинець чи не злочинець? Сотні тисяч ваших років пече мене це питання, і я не можу знайти відповіді на нього…
— Заспокойтесь, Крузе!.. — Астин голос зірвався. — Ніякий ви не злочинець! Ви… ви — без вини винуватий!.. Мені серце крає біль за вас… Говоріть, прошу!
— Гаразд… Дякую! Отож був тільки один суддя — я… Я міг би знищити їх у першу-ліпшу мить-чи всіх разом, чи поодинці, — адже в моєму розпорядженні була вся автоматика астероїда, Я міг би збудити всіх і тримати в найжорстокішій в’язниці довіку, міг би катувати кожного, висотуючи життя з тіла по краплині… Але я хотів бути справедливим суддею. І мені здається, я склав несхибно правильний вирок.
Дванадцять галактичних хвилин тому, — тобто сто десять тисяч років, як на ваш час, — я вивів астероїд на орбіту довкола вашої зорі, Сонця. Мої кібернетичні розвідники визначили з беззаперечною певністю, що придатною для життя є тільки третя планета, — тобто ваша Земля. Ніяких ознак цивілізації на ній не помітили, а виявлені людиноподібні істоти стояли на найнижчому ступені розвитку.
Це було саме те, чого я прагнув.
Я збудив від анабіотичного сну трьохсот, — усіх, крім Круза. Діючи від його імені, наказав їм перебазуватися на планету. Вивів із сховищ та налагодив усі десять зорельотів — три пасажирські й сім вантажних, вщерть наповнених найдосконалішою кібернетичною технікою. Дав старт усім одночасно. Але пасажирські скерував до Землі, а вантажні — в Космос…
Серед них, отих трьохсот, були дуже досвідчені космонавти, гострі на розум учені. Але ніхто нічого не міг подіяти, бо Круз не довіряв своїм спільникам, і керувати автоматикою зорельотів міг тільки я.
Отож я послідовно втілював свій вирок у життя. Заледве зорельоти спустилися на Землю й таотяни повиходили з них, щоб познайомитися з своєю новою батьківщиною, я ввімкнув двигуни, і в Космос, у безвість помчали навіть ті жалюгідні запаси їжі, зброї, інструментів, які можна було знайти на борту пасажирського корабля.
Мій вирок був суворий і справедливий: ви, що знищили цивілізацію на власній планеті, мусите починати все спочатку — і голіруч!
— Стривайте, стривайте, Крузе! — схвильовано урвала його Аста. — То виходить, що нинішнє людство Землі…
— Ні, ні, в ваших судинах немає ані краплини таотянської крові. Надто різні були генетичні апарати — шлюби між таотянами і землянами неможливі. Саме через це таотяни виродилися, загинули ще в ті незапам’ятні для вас часи, коли люди Землі тільки-тільки спиналися на ноги. Але дещо лишилося. З інформації, яку я одержав від вашого “Сіріуса”, я довідався, що ваші вчені досі дивуються з багатьох нез’ясованих явищ сивої давнини. Гадаю, що тепер ви розумієте: то був наслідок контактів первісних землян з таотянами…
Але не про них мова.
Збігло ще кілька галактичних секунд, — тобто кілька земних століть. Один по одному втратив я своїх кіберрозвідників, — той згорів при проходженні крізь земну атмосферу, той — зіткнувся з метеоритом, а інші вийшли з ладу через природний знос. Я вже не міг стежити за долею таотян, але пересвідчився, що вона — жалюгідна.
І тоді я збудив Круза. Розповів йому правду. Довів, що все його попереднє життя було суцільною помилкою, але виправити її ще не пізно: можна обережно опустити астероїд на Землю, використати всі невичерпні багатства наших інформаційних та енергетичних фондів для того, щоб первісні аборигени планети в десятки, а то й сотні разів швидше пішли шляхом прогресу. Таотяни, звичайно, загинуть, виродяться; про них забудуть, наче їх ніколи й не було, але людство Землі — житиме…
Круз вислухав мене уважно і дуже спокійно, — він був таки сильним чоловіком. Якийсь час сидів замислений. А потім підійшов до мене… і натиснув на кнопку “Стоп”.
Тільки він один знав, де розташована кнопка, яка вимикає майже всю мою автоматику, перетворюючи мене на паралітика. Навіть я не догадувався про її існування, бо, звичайно ж, насамперед вимкнув би цю ділянку моєї схеми. Цілком можливо, ту кнопку було прилаштовано вже після знімання психокопії з Крузового мозку, але перед тим, як мені ввімкнути пам’ять. Однак не в тому суть.
Уявіть собі мій жах: тоді я ще все бачив, чув, сприймав… і не міг зробити жодного руху.
А Круз із жорстокою методичністю почав руйнувати все, що було створено найвищим людським генієм. Насамперед він знищив фонд Інформаційного центру. Чи багато треба для цього? Тільки натиснути на кнопку гравітаційного резонатора, та ще й при найслабкішому посиленні, — і враз розпливається, деформується все довкола, перетворюючись на мертвий моноліт.
Він нищив причальні станції й обсерваторії, навігаційні центри і вузли автоматики. Мабуть, ви звернули увагу на надто гладенькі майданчики серед хаосу скель?.. Саме там були мої незліченні пристрої, за допомогою яких я міг працювати, рухатися, вивчати світ.