Позичене обличчя - Страница 26

– Ідентичність цих останків з Гайлен буде встановлено.

— Ліззі Брентон була сирота, трохи недоумкувата, але жила вона не на місяці, — сказав О'Брайн з підкресленою серйозністю. — Роздивляючись труп, я дещо знайшов. Для певності загляну ще до зубного лікаря. Ця дівчина була, мабуть, така ж ледача, як я. Зуби… У неї майже не залишилось зубів. І це в дев'ятнадцять років! А Гайлен має чудові зуби! Але скажіть мені, де ви сховали Гайлен?

— У тітки, в Коннемарі.

— Так я й думав, — вигукнув О'Брайн. — Але поговоримо потім. Не треба, щоб Вестрік одразу про все дізнався!

Коли близько одинадцятої Девітт з'явився в бюро, черговий полісмен повідомив йому, що інспектор О'Брайн хотів би поговорити з ним у себе вдома.

Місіс О'Брайн відчинила Девіттові й провела його до вітальні.

О'Брайн був не сам. Біля столу сидів чоловік приблизно його віку, але в сутані.

Обидва товстуни мали кумедний вигляд: ніби за командою, обидва складали руки на животах і крутили пальцями. Впадала також у вічі схожість фізіономій. Маленькі масні очиці гостро поблискували. Побачивши Девітта, вони одразу замовкли.

— Добре, що ви нарешті прийшли, — перервав інспектор коротку мовчанку. — Я вже давно чекаю на вас.

Він одрекомендував Девітта священикові, його превелебності патерові Томасу.

— Радий познайомитися з вами. — Патер простягнув м'яку руку й усміхнувся, хоч було видно, що ніякої радості не відчуває.

Девітт озирнувся. Все дихало затишком: глибокі крісла, килими, багато подушок на канапі, на стінах дешеві олеографії. На одній зображено альтанку із закоханою парою у саду, на іншій — млин біля зарослого ставу. На столі між О'Брайном і патером на аркуші паперу лежала чорна перлина, знайдена Девіттом на дні скрині. Поряд стояла скляна банка, напхана погризеними зеленувато-голубими папірцями.

— Я справді дуже радий, — повторив священик. — Я стільки чув про вас, що мені вже не терпілося побачити вас на власні очі.

Він знову покрутив пальцями і сказав м'яким, але наполегливим тоном:

— Пан інспектор сказав мені, що майже немає сумніву в тому, хто вчинив оті злочини у готелі Скрогга. Я зробив йому одну пропозицію: як духовний пастир, я можу умовити місіс Скрогг, щоб вона, пам'ятаючи про спасіння душі, зізналася добровільно і відверто перед владою могутньої церкви.

— Розумію, — мовив Девітт. — Адже після неї залишаться гроші.

— Нічого ви не зрозуміли, — заперечив священик. — Щодо земних благ церква теж багата і могутня, їй не потрібні кілька талерів старої жінки.

— Тобто десь понад десять тисяч фунтів. Всемогутня церква буде вдячна вам. Чи не так?.. Але з цього нічого не вийде. Не сьогодні завтра ваша грішниця опиниться за гратами і вже не зможе лишити по собі навіть шилінга. На її майно прокуратура накладе арешт і після вироку конфіскує його. Врахуйте це, ваша превелебність.

— Ай-яй-яй, ви сьогодні не в настрої! — О'Брайн спробував звести все на жарт.

З гідним подиву самовладанням священик стримався і сказав:

— На жаль, як і багато інших вельми розумних людей, ви почали з упередженості. Навіть церкву і її святі діяння осуджуєте. Так робить часто і світська влада, а потім усі дивуються, чому дух людський втрачає чистоту. А ці жахливі події в Кілдарі дають поживу всім, хто нападає на церкву. З цим треба покінчити!

Він вихопив з-під сутани газету. То був лондонський «Івнінг пікчерс», бульварний листок. На першій сторінці красувалася майже гола дівчина, напис над нею величезними жовтими літерами сповіщав про гастролі ансамблю французьких дівчат. Внизу повідомлялося про страту гангстера, а праворуч містився репортаж про події в Кілдарі під заголовком «Ірландська трагедія», з фотографіями Енн, Лайн і Гайлен.

— За вісім останніх років у Кілдарі не вчинено жодного тяжкого злочину, — наголосив патер. — Навіщо ж таке писати!

— Ясно, — розлютився Девітт. — Це заважає вашим намірам перетворити Кілдар у містечко-курорт! Але того, що сталося, нікому не вдасться приховати!

— Мені час іти. Я ще хочу сказати дещо інспекторові Вестріку. — Патер підвівся. — Ми ще поговоримо, Вільяме, пізніше.

Він кивнув Девіттові і вийшов. О'Брайн похитав головою:

— Ай-яй-яй, маєте неабияку здатність наживати ворогів! А наш добрий брат Томас дуже лагідна людина, він передусім дбає про добробут Кілдара. Ви б хоч раз відвідали молодіжний клуб, яким він керує. Навіть хулігани, побувавши там кілька разів, стали нормальними хлопцями. Добрий панотець Томас уміє підібрати ключик до сердець.

— Слухайте, О'Брайн, я втомлений і прийшов сюди не для того, щоб теревенити. Ви чудово знаєте, як стоїть справа з підпалом. Злочинець замислив його як убивство.

О'Брайн глянув на картину з тихим ставом та млином і зітхнув:

— Який ви нетерплячий! Але, з іншого боку, це добре…

— О котрій годині приїде комісія з Дубліна? — спитав Девітт грубо.

— Не знаю. Тепер тут командує мій шеф. А комісія нам, власне кажучи, не потрібна. Адже все ясно.

— Ясно! Та чи маєте ви достатні докази, щоб посадити стару відьму?

Із удаваним переляком інспектор підняв руки вгору.

— Девітте! Навіщо ви хочете мене, старого чоловіка, знеславити? Я ж нікому не роблю зла. Хіба ви не помітили, що я найлагідніша людина у світі й потрапив до поліції лише через нещасний збіг обставин? А моє справжнє покликання — бути садівником або придбати зоомагазин і продавати черепах.

— Хай вам чорт, — вилаявся Девітт, але не міг приховати усміху. — Одного не розумію — як ви могли двадцять років працювати поліцейським інспектором у Кілдарі?

— Я ніколи не завдавав начальству такого клопоту, як оце ви мені. Ви як літак, а я… як лагідний лелека…

— Якби щось таке товсте могло ширяти у повітрі, то й бегемот навчився б літати. До речі, там, у банці, либонь, частина майна веселого негідника Скрогга?

— Джером, щоб тільки дошкулити родині, переховував частину своєї готівки у погребі. І що сталося? Пацюки випробували свої зуби на п'яти-, десятифунтових банкнотах! Комедія, та й годі! Тепер, коли я все знаю, мене часом бере сумнів…

— Отже, вам все ясно? — спитав Девітт з викликом. — Це мене радує.

— Я дійшов до всього сам, тільки сам! Я не міг, як ото ви, заплатити понад сто фунтів за розслідування. Інспекторів держава не балує. Навіть проїзд на таксі я не можу включити у службові витрати. А мої помічники? Ви ж розмовляли з сержантом Албіном. Знайшовши мертву курку, він навряд чи визначить, переїхала її машина чи загризла лисиця. А знаєте, чому я одразу збагнув, що Енн вбито?

— Чому?

— Два пальці на її ногах були подряпані.

— Енн протягом кількох днів шукала духівницю і гроші. Того вечора, коли я прибув до Кілдара, вона гадала, що напала на слід, незадовго до смерті батько приносив у свою кімнату драбину, — про це Клагг довідався від служниці Бес, — і Енн вважала, що духівницю заховано десь між кроквами і стіною. Драбина все ще стояла в кімнаті, де вмер старий Скрогг. Енн полізла вгору, і в цю мить зайшла мати. Зустріч кінчилася серйозною сваркою, мати дряпала — хоч як це смішно — голі пальці на нозі Енн, та впала з драбини, і вони почали душити одна одну. Хвора на серце дочка не могла чинити серйозного опору й знепритомніла. Стара схопила її під пахви, потягла до її кімнати. Потім забрала прощального листа Енн. Що трапилось далі, ясно. Запитання будуть?

— Ні, тут все зрозуміло.

— Але довести нічого не можна, — підкреслив Девітт, кинувши погляд на перлину, яка при денному світлі здавалася чорною. — Можливо, мати вже була в будинку, коли я прийшов. Енн, щоб впустити мене, вийшла в коридор, і стара сховалась у великій скрині. Тут вона й загубила оцю перлину.

— Так, саме так, — погодився О'Брайн. — Ця чорна вдень і червона при штучному світлі перлина! Якби ви її не знайшли, Лайн була б жива!

— Можливо. Але ж Лайн і без перлини могла підозрювати матір?