Повний мiсяць - Страница 70

— До чого тут вовченя? — запитав Нещерет сухо.

— Катерина Липська підібрала його в лісі. Пожаліла, принесла додому. До речі, тепер у мене сильна підозра, що його маму–вовчицю впорав ваш улюбленець Лобо. Та не в тому річ. Катерина з цілком зрозумілих причин старанно ховала вовченя від чужого ока. Навіть називала його песиком. Крім вас, Савичу, ніхто його не бачив. Ви теж, мабуть, побачили випадково. Але ви єдиний сторонній, хто знав, в чиїй хаті поселився справжній хижак, хай і маленький.

— То й що?

— Коли я взявся за справу ретельно, бо в мене на те були свої, особисті причини, ви навідалися до Липської. Більше немає, де взяти жмутик вовчої шерсті. І нема кому. Божевільна ідея: невже Катерина підкинула, аби збити мене з толку? Тільки ж не вона медик із величезним досвідом. Ви, Антоне Савичу. Не здивуюся, якщо ви запаслися про всяк випадок маленькими жмутиками вовчої шерсті. Могли знайти вбиту вовчицю раніше за Катерину, кінець кінцем. Та й линяють звірі в цій порі.

— Для чого це мені, по вашому?

— Ви б не залишили наміру підкинути мені цей доказ, хай непрямий, існування вовка–перевертня. Я повинен був наткнутися на вовчі сліди. Не того разу, так пізніше. І все одно треба перевірити. Ось коли я згадав нашу розмову в морзі. Та ваші натяки на можливість перетворення людини на вовка й назад. Байка перестала такою бути. Набула нового смислу. Стала підказкою, яку ви навряд чи хотіли мені дати, принаймні — там і тоді. Коло замкнулося.

— Тому ви примчали до мене й розказали про секретний німецький об'єкт у лісі, до якого збираєтесь навідатися?

— Поділився таємницею, ви абсолютно праві. Що я вам ще сказав? Збираюся розвідати сам. Потім — привести туди загін карателів із НКВД. Показати — ось де треба шукати вбивцю капітана Сомова. Хай би вони сушили собі голови. Зате місцеве населення, котре й так натерпілося страху, уникло б ризику каральної зачистки. Це я на ходу придумав. Для вас. Ви мені не заперечували. Але раз тут — купилися. Йшли за мною, правда?

— Не тією дорогою, — мовив Нещерет після короткої паузи. — Вас повинно було затримати мінне поле. Не абияка пастка, та хоч щось… Я ж збирався зустріти вас тут. Хотів побачити, як ви наткнетеся на Лобо.

— Бажали моєї смерті?

— Андрію, ви — свідок. Рано чи пізно я придумав би, як відкрити сейф. Узяв би свої записи. І разом із Лобо забрався геть звідси. З таким охоронцем мені не страшні каральні загони. Так чи інакше спробував би пробратися ближче до фронту.

— До німців?

— Ще далі. Я переконався: мої знання — не для них. Так само, як не для ваших комуністів. Є інший, більш вдячний господар. І шукати його, повірте мені, довелося б не так довго. Все це, — він кивнув на сейф, — не повинно потрапити в ті руки, до яких я не хочу їх віддавати. Обпікся об Сталіна, розбив лоба об Гітлера. Їхня сутність одна, Андрію. Правда, «Повний місяць» мені справді допомогли реалізувати німці. Більшовики б розстріляли. До того йшло, власне.

— «Повний місяць»?

— Назва мого проекту. Особистого. Скромно та багатозначно. Мабуть, ви хочете послухати. Ви всі, — Нещерет глянув також на принишклих, наче цікаві діти, Вовка й Теплого. — Ну, ви маєте на це право. Раз прийшли сюди та впоралися з Лобо. Всі люблять казки. Особливо чарівні та страшні, про чудовиськ. Тільки «Повний місяць» — не казка. Точніше, — він знову витримав паузу, цього разу — театральну, — та сама казка з радісної та бадьорої радянської пісеньки, яку слід робити бувальщиною. Знаю, часу не так багато. Тому постараюся не розтягувати. Лише те, що вам варто знати, аби зрозуміти «Повний місяць». І чому мене тут називали Готом. Богом. Це ж не я сам про себе придумав.

Поки лікар говорив, за звичкою час від часу тупцяв. Втомився стояти на одному місці, вклякали ноги — Левченко пам'ятав це.

Тож нічого дивного й тим більше — підозрілого не було в тому, що Нещерет пересувався в праву сторону, мимоволі обходячи сейф збоку. Для зручності Андрій так само рухався в унісон із ним маленькими приставними кроками — просто щоб не крутити головою під час розмови.

Зараз він уже менше звертав увагу на Ігоря Вовка, який мовчки слухав.

Тим більше всі вони, включаючи колишнього господаря цього лісового лігва, перестали зважати на присутність Георгія Теплова. Той же мовчав. Уважно слухав.

І переміщення Левченка дозволяли йому незабаром опинитися в Андрія за спиною.

У темряві — благеньке світло ліхтарика нічого не вирішувало.

— Мені пощастило народитися в Харкові.

Мені теж, хотів сказати Левченко. Та вирішив утриматися. Розхотілося казати Нещеретові, що вони, виявляється, земляки. Замість того поцікавився:

— Чому?

— Бо доктор Іванов, ще тоді не знаменитий професор, дізнався, що я не просто харків'янин, а ще й вчився там в університеті. Тому взяв мене до себе асистентом без вагань. Ілля Іванович довіряв харківській школі, сам закінчив той же університет. У нас вісім років лише різниці, небагато. Але все одно називав його на «ви». Тут погано видно. Але здогадуюсь, у вас, Андрію, нерозуміння на лиці. Ви ж не чули про професора Іванова, правда?

Прізвище дуже просте, навіть значною мірою безлике. Хто знає, припустив Нещерет, раптом саме воно спонукало свого часу типового русака, вродженця Курської губернії, заявити про себе чимось гучним та незвичним. І головне — зухвалим до надзвичайності. Інакше складно пояснити, чому біолог Іванов вирішив покласти всього себе на справу виведення нових порід тварин.

А згодом — нових людей.

— Коли він схрещував зебру з віслюком чи зубра з коровою, всі, хто стежив за процесом, були в захваті, — згадав Нещерет, голос забринів ностальгійними нотками. — Вважалося, що це дуже перспективний напрямок у тваринництві. Російська імперія, якою б дрімучою не була, на початку двадцятого століття теж поволі ставала на рейки прогресу. Подивитися на досліди Іллі Івановича приїздили з усієї Європи. Було паломництво, Андрію, — він чомусь далі звертався лише до Левченка. — Якщо перебільшую, то хіба трошки. Можете повірити, Іванов міг мати світовий успіх. Якби не революція й зміни в світовому порядку. Хоча саме більшовики дали нам усім шанс втілити в життя справу, котра мусила увінчати кар'єру Іллі Івановича як ученого. Тільки вони ж той шанс безславно загубили. Пам'ятаєте слова Тараса Бульби, Андрію? Я тебе породив, я тебе і вб'ю.

— Колись читав. Тільки ви стрибаєте з п'ятого на десяте, Савичу.

— Так я закінчу, а ви не перебивайте! — він навіть легенько гримнув, пересунувшись при цьому ще на кілька сантиметрів управо. — Хочеться ж не заморочувавти вас непотрібними подробицями. Лиш те, що треба знати всім для розуміння. Словом, Іванова надихнули успіхи зі схрещенням тварин. І він вирішив далі йти шляхом Творця — вивести нову людську породу.

…Сам Нещерет у ті часи теж подумував про це. Тільки не хотів розказувати професору, аби той не підняв на сміх. Правда, він підозрював — мислить із Івановим у одному напрямку, бо бачив у нього в кабінеті поруч із науковими працями, виданими різними мовами, примірники «Франкенштейна» Мері Шеллі та «Острова доктора Моро» Герберта Веллса. До історії про спробу дослідника створити людину зі шматків мертвої плоті Нещерет ставився скептично, але творами Веллса щиро захоплювався сам, і то в досить зрілому віці. Хто б сказав незадовго до краху Російської імперії, що їм доведеться зустрітися особисто, причому письменник зі світовим іменем приїде спеціально до них у Радянський Союз, доктор не повірив би.

— Починали ми добре, — судячи з інтонацій, спогади приносили щире задоволення. — До речі, знову допоміг письменник, пролетарський, Максим Горький. Комуністичній верхівці, чесно кажучи, було не до того, у них Ленін помер. А тут ще божевільний старорежимний професор пише листи в наркомат освіти. Вони надходили на ім'я Луначарського, а той якось розказав про них Горькому. Письменник тоді жив у Сорренто, в Італії, з більшовиками посварився, до нової країни лише придивлявся. Ви читали Горького?