Повний мiсяць - Страница 55

— Не на мене ставили.

— Але вліз ти. Допомогти? — Андрій озирнувся на похмуру Катерину. — Скажи, я не ворог.

— І не друг, — відрізала Липська. — Хоча жінка здохлого москаля чомусь тобі вірить.

— А ти?

— Поки ні.

— Ох, Катю, Катю, краще вірити.

— З якої радості?

— Нам же усім трьом домовитися треба. Інакше буде ще гірше, ніж уже є. Ти ж прибігла сказати своєму побратимові чи хто він тобі — під вечір у Сатанові стане чорно від солдатів, бо комусь сильно припекло вбити начальника НКВС. Що обережним треба бути. Почнуться облави, труситимуть селище й ліс. Все ти, Катерино, правильно почула й зрозуміла. Крім одного, — Андрій знову повернувся до велетня в капкані. — Одна деталь, дуже важлива. Покійний Сомов всі напади на людей, порвані горлянки, чутки про перевертнів — словом, усю цю велику й страшну казку приписував вашим повстанцям. У нього ви, лісовики, проходите як члени націоналістичних банд, зрадники та фашистські посіпаки.

Велетень сидів прямо. Та, слухаючи Андрія, ще більше розпрямив плечі. При цьому рука з парабелумом не здригнулася, дуло не сіпнулося вбік навіть на трошки.

— Ми не лісовики, — проговорив рівно.

— Хай. Як вас називати? Ось ти — хто?

— Командир куреня Української повстанської армії. Крайова група УПА–Південь[11].

— Ух ти. А звання в тебе є, військове?

— Командир куреня, — вперто повторив велетень.

— Добре, товаришу командир…— Друже командир, — спокійно й твердо виправив той. — Товаришів у нас нема.

— Чим тобі погане слово — товариш?— Товариш Сталін. Товариш Лєнін. Товариш Берія. Зрозумів чи доста?

— Ясно. Дискусії марні. Ну, а звати тебе як, друже командир?

— Грім.

— Це прізвище?

— Псевдо.

Левченко зиркнув через плече на Катерину, спробував повільно опустити руки. Грім бачив це, але нічого не сказав, лиш перемістив дуло, націлюючи його вже не в груди, а в голову Андрія.

— Поки що ти мені нічого не сказав. А поговорити хочеться, правда? — і тут же, без переходу, спитав: — Я сяду, можна? Бо ти на мене знизу дивишся, незручно.

— Зручно. Але сідай. Тільки руки тримай, аби я бачив.

— Що там можна побачити… Руки як руки…

Сильніше розчепіривши пальцями та покрутивши розкритими долонями перед собою, Андрій присів на землю. Зараз чоловіки були навпроти. Катерина про всяк випадок наблизилася до Левченка ззаду майже впритул, далі загрозливо стискаючи пістолет.

— Де ж твій курінь, командире Грім?

— Хлопці майже всі полягли тут, весною. Зіткнулися з вашими партизанами.

— То партизани, виходить, краще воюють?

— Нічого не виходить. Регулярні москальські частини саме підтягнулися, прорвалися в район Дунаївців.

— А ваші німців прикривали?

— Відходили від німців — нарвалися на червоних. Й ті, й ті на чужій землі.

— Отак, значить? На чиїй же?

— На нашій. Чи ти цю землю своєю, українською, не вважаєш?

Левченку завжди бракувало таких розмов. Він із задоволенням поговорив би з командиром Громом, навіть посперечався б за пляшкою самогону. Та часу на це не було. Тож сказав, відрізуючи можливість будь–яких подальших суперечок:

— Слухай, Грім чи як тебе там… Давай домовимось, що я тобі не ворог. Як не ворог твоїй Катерині. Краще скажи, де ти таку прикрасу роздобув? — він кивнув на капкан.

— Там, — велетень мотнув головою кудись позад себе. — Добре, хоч вдало вступив.

— Вдало?

— Зубці гострі. Міг би ногу крізь чобіт прохромити. Проколов, але я не носаком зачепив, п'ятою. Бач, капкан увесь замкнувся, не пробив сильно. Заживе. Не таким ловким буду трошки часу. Але краще, ніж якби наскрізь пробив. Взагалі могла бути міна. Чи ще якійсь сюрприз.

— Чому? Звідки все це?

Відповідати Грім не поспішав. Левченко розумів: командир куреня УПА зараз теж не вирішив для себе, що робити з офіцером радянської міліції. Котрий вирахував зв'язкову та викрив його самого. Відчував: попередив про наслідки від свого зникнення вчасно. Це стримує Грома. Тож вирішив вести ту ж лінію далі, промовив:

— Не хочеш — не говори. Хоча, мабуть, хочеш. Не в тому річ. Давай краще я тобі розкажу, для чого Катерина сюди поспіхом прибігла. У вас же, як я розумію, в такій порі нема зустрічей, не заплановано. Бо на роботі твоя зв'язкова, вірно?

У відповідь знову нічого не почулося. Андрій вперся руками в землю позад себе. Тоді, легенько відштовхнувшись, гойднув тулубом, подався вперед.

— Небезпека, Громе. Для всіх, не тільки для тебе. Є в мене підозра — ти знаєш, хто це тут шурує по ночах, на чиїй совісті людські смерті. Хай навіть знешкодив трьох небезпечних бандитів. Є ще наша медсестра, з лікарні, Люба, та інші люди. Вони нічого поганого нікому не зробили. Жертви, Громе. І вбивцю треба знайти й покарати. Але найгірше — він убив капітана з НКВС.

— Хіба це погано?

— Погано. Такого не пробачають. Капітан Сомов не вірив у вовкулаків, а підозрював у звірячих вбивствах мирного населення вашу повстанську армію. Його вбито таким самим способом. Висновок — він вийшов на слід повстанців. На ваш слід, Громе.

— Я тут сам. Казав уже.

— Цього ніхто не знає, — Левченко відчував, як удається поступово ламати ситуацію, заговорив впевненіше. — Приїде до Сатанова рота автоматників. Почнуться облави. Прочешуть ліс, тебе з твоїм капканом знайдуть, далеко не втечеш. Не знайдуть — теж не біда. Шукатимуть посібників, братимуть заручників. Думаєш, Катерину пронесе? В неї ж дитина, хай не мала зовсім — але все ж таки їм краще брати жінок із дітьми. Посадять спершу в тюрму. Потім — вишлють у Сибір, як повстанських спільників. Борьку, хлопця її — в дитячий будинок, член родини ворога народу. Бач, що ви наробили.

— Ми нічого не робили.

— Можливо. Тоді — хто? Катя хотіла тебе попередити про це, Громе. Вона не годна уявити масштабу операції. Хапатимуть всіх. Відрапортують про придушення осередку націоналістичного опору. А Сатанів із околицями зашкурять, зачистять наждаком. Тобі цього хочеться?

Велетень неквапом опустив свій пістолет.

— Ти ж Левченко, вірно? Начальник міліцейський тутешній.

— Слава Богу, познайомились.

— І в Бога віриш, бачу.

— Приказка така. А вірю я в те, що бачу на власні очі.

— З ким ти, Левченко? Для чого ти мені все це зараз розказав?

— Я не хочу, аби постраждали люди. Ось я з ким. Мирне населення. Вони постраждають, Громе. Ти, мабуть, в курсі, як працює НКВС. Я теж, ще й більше за тебе. Ми можемо разом зупинити їх.

— Як саме?

— Віддати вбивцю. Справжнього. Ти ж знаєш, хто це. Повинен знати. Покажи, де шукати — і я сам його візьму.

Грім через Андрієву голову глянув на Катерину.

— Ти правий. Я бачив його. У лісі. Сам хотів зловити. Бо мені теж не подобається, що воно людей катрупить.

— Воно?

— Зблизька не розгледів. На двох ногах, високе, та не зовсім людина, як видається. Але підозрюю, де воно ховається. Так вийшло, мені ці місця досить добре знайомі. Бував я тут рік тому… Збігло, наче сто років, ціле життя там прожив. Я ж заново народився, чоловіче, отак.

— Нічого не розумію. Ти про що зараз? «Там» — це де? В лісі тутешньому?

— Та я й сам не до кінця зрозумів, що воно було. Он у тій стороні, — Грім кивнув позад себе, вочевидь указуючи напрямок, звідки прийшов і де втрапив у халепу. — Мене взагалі дивує, як він, той, кого ти називаєш хижаком, пробрався туди. Але він там, більше нема де. Місце надійне. Думав нарешті пробратися до нори. Підстерегти, придавити. Бач, у капкан залетів. Раніше товариш мій, Тур, на міні підірвався. Нас двоє було.

— Троє, — озвалася Катерина.

— Троє, — виправився Грім. — Живих — двоє. Третій, Калина, тяжко поранений був. Зараження крові. Помирав довго, Катерина в себе ховала, в криївці.

— У хаті? — здивовано перепитав Левченко, миттю зрозумівши поведінку Липської, коли зайшов до неї в двір.

— Просто під вашими носами, — тепер Грім посміхнувся. — У нас був летючий загін. Влітку за наказом військового штабу крайової групи відправилися сюди, аби перевірити можливості для передислокації в совєцький тил більших підрозділів армії.