Повний мiсяць - Страница 4

Посадивши її під арешт, Тищенко взяв на себе всю відповідальність та швидко організував оперативну перевірку. Можливо, віддати затриману під опіку НКВС було правильним. Але переконаному комуністові, який ще в часи комсомольської юності керував місцевими «чонівцями»[1], усе ж кортіло втерти носа чекістам. Як усякий бойовий командир, він недолюблював їх, маючи безліч підстав вважати тиловими щурами. Тому він залишив дівчину ночувати в камері попереднього ув'язнення, облаштованій при міліцейському відділенні.

Вночі на міліцію напали. Атака була несподіваною, стрімкою та успішною — полонянку відбили. У короткому бою загинуло троє міліціонерів і сам начальник: на той час зачинився в кабінеті, аби трохи поспати. Коли почалося — Тищенко вискочив першим, прийняв бій, застрелив одного з нападників, та дістав дві кулі, в груди та голову.

Тут же підключилося УНКВС. Убитого впізнали. Як було повідомлено, ним виявився боєць незаконного збройного формування, котре називало себе Українською Повстанською Армією. Висновок зроблено очевидний: дівчина справді була їхньою зв'язковою. Що, зі слів керівника обласного управління, означає — так звані повстанці надалі планують проводити рейди в глибокому тилу. Отже, заспокоюватися не варто. Пильність органів держбезпеки у звільнених районах варто гранично посилити.

Селищне енкаведешне керівництво оперативно поміняли. І Левченку здавалося: новий начальник відділу НКВС сприймав власне призначення, мов покарання. Саме з цим і ні з чим іншим Андрій пов'язував бажання Сомова бачити слід «націоналістичних банд» всюди, де стріляли.

Навіть ті випадки нападів скажених вовків на людей, до яких міліція Сатанова не знала, як ставитися.

Ще з другої половини травня, коли життя після німецької окупації лиш почало налагоджуватися, місцеві жителі стали заявляти про появу в довколишньому лісі хижаків, які перегризають людям горлянки. Жертвами були переважно жінки та старі люди. Дорослі чоловіки або пішли далі на фронт, або були мобілізовані в міліцію та інші органи місцевої влади. У міліції не розуміли, як на це реагувати. Роботи всім вистачало і без чотириногих хижаків, тут би з двоногими розібратися.

Тож після другої заяви покійний нині Тищенко домовився із головою селищної ради та секретарем парторганізації й організував та провів щось на зразок агітаційного походу. Влада та міліція цілий день ходили по людях, застерігаючи від мандрівок до лісу. Навіть зібрали від кожного підпис про попередження та згоду. Після чого відповідальність повністю лягла на громадян, і всі, кому родичі потерпілих могли поскаржитись, просто вмили руки.

Це не означало, що з нападами було покінчено. Станом на середину серпня Левченко нарахував чотирьох жертв. Місцева бібліотекарка Поліна Стефанівна, до якої Андрія поставили на квартиру, якось між іншим звернула його увагу: всі напади лісового хижака дивним чином збігаються зі змінами місячних циклів. Зокрема, припадають на фазу повні, яка трапляється щомісяця. Жінка захоплювалася подібними штуками, в неї була досить велика добірка старих, ще дореволюційних книжок на астрологічну та містичну тематику. Левченко не знав, заборонені вони чи ні, і не хотів з'ясовувати. Самотній жінці симпатизував, вважав — вона, як і кожен, має право на різні невинні дивацтва. Часом слухав її розповіді, та, признатися, жодному слову не вірив.

Але в те, що жертви — справа рук учасників націоналістичних банд, не вірив так само.

Хоча Сомов, щойно довідавшись про це, розвинув неабияку активність. Наказав узяти пояснення в кожного з потерпілих, наніс місця хижацьких нападів на топографічну карту, простежив, аби така сама висіла на стіні в міліцейських кабінетах, ще й викликав із області взвод солдатів, аби обшукати місця пригод.

Звісно, ніхто ніде не знайшов жодних слідів, котрі б довели причетність людей до таких звірств. Проте начальник НКВС усе одно вперто гнув свою лінію: жорстокі вбивства мирних жителів — справа рук бандитів–націоналістів. Котрі ще й у такий спосіб намагаються залякати людей. Озброївшись при цьому печерними забобонами, недарма ж ходять чутки про вовкулаків та іншу нечисть. Мовляв, іншого способу посіяти паніку в них нема. Адже армія та сили держбезпеки завдали їм нищівного удару під дихало, коли Перший Український фронт після визволення Києва почав стрімку наступальну операцію. Погнали фашистів, а значить — їхніх поплічників. Але ці, на відміну від німців, намагаються кусатися. І Сомов руку давав на відсіч: вони цим самим виконують завдання німецької розвідки з дестабілізації в радянському тилу, всіма способами сіючи паніку.

Коли він говорив таке, Левченко принципово відмовчувався. Проте зараз у нього на руках був вагомий аргумент для заперечення:

— Особу бандита, якого я застрелив, упізнали, товаришу капітан, — доповів стримано. — Зовнішність характерна, ви ж самі бачили.

— Ага. Здохляк, — кивнув Сомов. — Прийде таке вночі, гляне — заїкою станеш.

— Ну, тут не треба недооцінювати. Хоча пусте, він уже мертвий. Справді, ходяча особлива прикмета. Артюхович Ілля Ілліч, тисяча дев'ятсот одинадцятого року народження. Прізвисько — Череп. До війни двічі судимий за бандитизм. Керував кущем допоміжної поліції в Бердичеві, особисто розстрілював представників єврейського населення. Заочно засуджений трибуналом партизанського загону імені Щорса до смертної кари. За останніми даними, права рука Георгія Теплова, він же — Жора Теплий. Це його банда орудує в наших краях, товаришу капітан. З липня місяця за нею ганяємося.

— Чому не зловили?

— Людей мало.

— Більше не буде. Ти точно впевнений, старлею, що оцей твій Теплий…

— Не мій.

— Ох ти ж Боже мій! Добре, оцей просто Теплий ніяк не пов'язаний із націоналістами?

— Жодним боком, товаришу капітан. Покійний Тищенко у цих краях партизанив. Кілька разів перетинався з повстанцями…

— З ким? — Сомов зиркнув підозріло, схиливши при цьому голову набік.

— Так вони себе називають. Це щоб не плутатися в термінах, коли говориш про бандитів.

— Хай так. І що ваш Тищенко?

— До того й веду. Вони, повстанці, значить, воювали з усіма. Нашими, німцями, без різниці. Поліцаїв же так само ненавиділи, як і решту кримінальних злочинців.

— Це ще довести треба.

— Не про те мова, товаришу капітан, — зітхнув Левченко. — Я б тут повірив Тищенку. В смислі, не почали б вони співати разом. Повстанці та бандити. Не об'єдналися б. У них мета різна.

Сомов кілька разів стиснув та розімкнув пальці на обох руках, виставивши їх перед собою. Цю звичку продемонстрував у перший же день знайомства, так і не пояснивши, для чого так робить. Левченку ж було байдуже, бо сприйняв її як чергове людське дивацтво.

— Давай так, старлею, — мовив, ніби смакуючи кожне слово. — Я тебе вже почув. Розумію, що не хочеш нікого зараз заплутати. Аби розділити злочинців, як мух відділяють від котлет. Тільки для нас із тобою цей, як там його, Жора Теплий і націоналістичні військові загони однакові. Все це — бандити, незаконні збройні формування. Повстанці — красиве слово, але чуть не туди. Навіть зовсім не туди, Левченко. Гаразд, яким лихом Теплова й цю кістляву потвору…, — він звірився зі списаним папірцем, — Артюховича занесло в наші краї?

— За оперативною інформацією, перевдягнуті злочинці представляються працівниками міліції чи відділу боротьби з розкраданням власності. Ходять по магазинах, під різними приводами вилучають картки за день, переважно хлібні або на цукор. Потім через своїх людей оптом скидають ці талони спекулянтам. А ті, в кого конфіскують талони, мусили прийти на розмову в міліцію до певного слідчого. Звичайно ж, прізвище завжди реальне, але на ділі той, до кого йдуть, нічого не знав. Таким чином, злочинці не лише наживалися — вони систематично дискредитували правоохоронні органи в очах населення. Я насправді збирався саме провести профілактичну розмову з завідувачкою нашим магазином, ну, ось і нарвався.