Повiя - Страница 40

Христя слухає таємну розмову подруги - i серце її неспокiйно б'ється. Недавнє життя, вiд котрого одiрвали її, хвилею плеснуло на неї… Вона знову серед його повертається, усе бачить, усе чує; воно глибоко зачiпає її серце, будить думки…

- А знаєш?.. Менi шкода його, - зiтхнувши, сказала Христя.

- Кого?

- Федора. Вiн гарний парубок. Вiн буде кращий i вiд Тимофiя, i вiд їх усiх. Тi тiльки гострi на язик, а се - плохий, мовчазливий… От за кого виходь, Горпино, - не каятимешся.

- Отаке! На тобi, небоже, що менi негоже! - закопиливши губу, одказала Горпина. - А чому ж ти не виходиш?

- Я - друга рiч. Мене його батько не хоче за невiстку мати.

- А мене вiзьме? Он вiн шука багачки. Дума, десь дурну знайде… Та хай йому гаспид! Ти краще розкажи менi про город. Як там у вас? - забиває баки Горпина. - Бачила Марину? Як там вона? Зовсiм городянкою стала. На село i не загляне нiколи.

- Не бачила. Нiколи було довiдатися, де вона i як вона.

Христя почала розказувати про город, про звичаї, про хазяїна, хазяйку.

Подруга теж нiчого не втаїла перед подругою i розказала, яка їй притичина була з хазяїном.

Пореготалися тепер удвох з того, що колись до слiз доводило.

- Тобi таки вдає на те кохання! - додала, регочучи, Горпина, зависливо глянувши на подругу.

- Бажаю й тобi так! - одказала Христя.

- Не хочу, не треба! - затрiпала руками та. - Старий, жонатий та буде цiлувати? Цур йому! пек йому! осина йому! - i червонiючи, як той сап'янець, Горпина реготалася.

А Христя ще почала перекривляти п'яного Загнибiду. Горпина аж за живiт береться та регоче, а в Христi - очi грають, смiх та жарти не сходять з язика.

Iшла на часок Христя з дому, а прийшлося вертатися аж увечерi, - так забалакалася з подругою. Сонце сiло; захiд горiв червоним вогнем; небо потемнiло; понад селом розiслалася вечiрня тiнь. По улицях, грузько ступаючи, верталася скотина додому: бiгли свинi, овечата. З дворiв доносився хазяйський оклик. Село перед спокоєм загомонiло-заметушилося. I яким радiсним, давно чувалим здається Христi той сiльський гомiн!.. Як у лiтню спеку, на безводдi, надибавши невеличку течiю бiгучої води в глухому ярку, припадає чоловiк до неї, щоб загасити свою пекучу згагу, так Христя з згагою прислухалася до того вечiрнього клекоту… Зяайоме та рiдне вiтало її любим привiтом, чарувало несподiваним чаром!

Виходячи з улицi, коло цвинтаря запримiтила Христя парубочу постать. Парубок йшов тихо, похнюпившись, наче провинився в чому або, загубивши що - вiдшукував. Христя придивилася. Знайома хода, одежа трохи в примiтку, а парубок наче незнайомий. Хто б то се?.. Його гостре схудле лице нагадувало колишнє обличчя Федорове. Невже вiн?..

- Федоре! - не здержалась Христя.

Парубок наче злякався: струснувсь, пiдвiв голову; подивився i, похнюпившись, знову повагом почвалав улицею.

"Не пiзнав", - подумала Христя, повертаючи додому. Якась тиха досада пiдкралася до її серця - i ущипнула… "Та невже я обiзналася? Нi, нi, Федiр, то - вiн. Тiльки що сталося з ним? Ще нiколи не доводилося бачити менi його такого… Змарнiв, опустивсь!.." Цiлу дорогу клопотали Христину голову думки про Федора.

Коло свого двору стрiла матiр.

- Оце так! На часок пiшла, а проходила до вечора, - з докором стрiла її мати.

Христю обняла ще бiльша туга. "Чи я справдi збожеволiла? - подумала вона. - Приїхала до матерi, а повiялася до чужих, пiдглядала парубкiв незнайомих".

- А Одарка ждала-ждала тебе… I Карпо приходив. Довго сидiли, тебе пiджидали. Надвечiр знову Одарка забiгала… "Немає?" - "Нема", - кажу. "Бач, - каже, - недобра яка; як до чужих, то i на увесь день, а до мене - i в хату не наплювала!"

- Та я й сама не рада, що пiшла, - сумно одказала Христя матерi. У хатi їй ще сумнiше стало. Мати скiльки раз зачинала розмову, та розмова плуталася, рвалась: то Христя промовчить на матернє питання, то одкаже не те… Дiждавши, поки зовсiм смеркло, вона послалася i лягла спати. Їй не спалося: сон десь далеко блукав вiд неї… Крiзь невеликi вiкна пробиваються в хату сизi померки ночi; зорi, мов iскорки, жеврiють серед тiї темряви. Тихо-тихо… Христя лежить i думає… Усякi думки ходять у її головi. їй чудним здається, що вона дома. Чи давно була в городi, а от тепер - дома! Вона почала пригадувати сьогоднiшнi виходеньки, розмову з Горпиною. Багато вона лишнього наказала їй. I навiщо б було хвалитися? Що, як Горпина не втаїть та рознесе все те по селу? Нi, Горпина не така: вона нiкому не похвалиться. Ану, як похвалиться? То Христя ж, коли так, усе розкаже, що сповiрила їй подруга… Кому? У городi хто її знає? Хiба хазяйцi?.. А що тепер хазяйка дiє? Спочива, певно. Хотiлося 6 їй її бачити. От всього день не бачила, а як скучила за нею. А що, як хазяїн вернувся i почав лаяти, нащо пустила її додому? I їй учувалася та лайка, крикливий голос, палючий погляд… Господи! що б вона дала, коли б можна мухою або птицею якою повернутися й опинитися там!.. Не дано ж того чоловiковi… її серце неспокiйно почало битися. А тут знову зiйшов на думку Федiр - його зомлiлий образ, його засмучений погляд… До пiвночi качалася Христя з боку на бiк, поки не прийшов сон i не заспокоїв її гарячої голови.

Смутнi думки приспали Христю, та нерадiснiшi й збудили… їй щось i снилося, та не пригадає вона що. Щось таємне та страшне заставляло дуже битися її серце; якiсь невiдомi почування невiдомого лиха обiймали її душу. Вона i вимилася, i прибралася, а тi почування все бiльше росли, все глибше западали в думку… Тiсною i смутною здається їй своя хата; рiдне село наче принижчало, помиршавiло; життя його спустiло; наче пожежа пройшла i спустошила самi найкращi мiсця. Вона раднiша кинути його зараз i полетiти назад, у мiсто… А ще ж тiльки сьогоднi субота, до завтрього пiсля обiду їй бути… Така журба розбирає її, так їй важко та трудно.

- Чого ти, дочко, сумуєш? - питає мати i рае: - Ти б пiшла до Одарки. Христя зiбралась - пiшла. Тiльки i в Одарки не краще… Дiтвора гомонить; Одарка вiтає i розпитує її; а їй - слова важко сказати: думка про мiсто не виходить з голови. Не забарилася i мати, упоравшись бiля печi, прийти до них. Мати розмовляє з Одаркою, а вона сидить - мовчанку справляє, а бiля серця щось в'ється, якась гадина уп'ялася у його, ссе-кусає…

- Вже я, мамо, мабуть, сьогоднi пiду од вас, - каже Христя матерi, вернувшись додому.