Потрапити в сад - Страница 42
І вітер, що їх підхопить, пахнутиме м’ятою, любистком і всім зіллям, котре росте під хатою та при дорозі.
Замрячило надворі, але дощ такий чистий, світлий. Тихо собі падає, хіба зрідка тепла крапля дзенькне об підвіконня. Тремтить осіннє листя. А чоловічок завбільшки з метелика повернувся з мандрів, сів за стіл, схилив голову на руки, журиться чогось… Допоміг матері знести картоплю в погреб, наквасити капусти — чи ж мало роботи восени! Пахне яблуками, грибами, теплим димом. З вікна видно далеко-далеко — і порожнє поле, і прозорий ліс, і широку дорогу…
Болять у чоловіка збиті до мозолів ноги. Втомився, бідолаха. Очі вже не голубі, а наче сиві. Минуло літо, прийшла осінь, а він все такий же непосидючий, хоч волосся ніби снігом в чужих краях притрусило.
— Мамо! — підніме врешті очі.
— Чого тобі, синку?
— Може, ви б мені голову змили? Щось так важко…
Та й знову задумується, доки мати не покличе:
— Ходи, синку, голову мити… Я тобі ще й любистку кинула, аби дівчата любили.
А сама убік відвернеться, щоб пилину з ока вийняти. Змиє і засміється:
— Бідна ж головонько, нема тобі спокою і спочинку. Певно, всі думи на світі передумала…
Погладила сина, а той ще посмутнів:
— Мамо, чого ви мені ще сестричку або братика в капусті не знайшли? Було б веселіше.
Потім знову сидить, мовчить. Осінь якраз на те, щоб згадати весну і літо. Хай сіється прозорий чистий дощ.
…Був він усюди. Можна було стоптати не тільки шкіряні, а й залізні черевики. Де пішки, де на машині, а де на крилах голуба.
Незатишно почувався чоловічок завбільшки з метелика в місті. Тремтів, забившись у шпаринку, оглушений гуркотом, дзенькотом, гамором. Довкола все було сіре, грубе, байдуже. Чоловічок уже й не пам’ятав, чи він живий, йому хотілося якнайдалі запхатися в нірку, міцно заплющити очі й спати — до того він втомлювався.
Однієї ночі він прокинувся від того, що десь далеко жалібно плакала дитина. Він ніколи не чув, як плачуть діти, не пам’ятав себе самого в колисці з шкаралупки маку — і злякався. Було геть темно, а дитина ніяк не вгавала. Вона здавалася чоловічкові маленькою, мов житнє зернятко. Її можна було взяти на руки і гойдати, шепотіти лагідні слова, співати щось гарне. Дитина була ще беззахиснішою, ніж він. У чоловічка від того заболіло серце.
Він заспівав колискової для невидимої дитини, плач якої, може, йому причувався, а насправді плакав він сам, пригнічений, нещасний, нікому не потрібний, хоч і єдиний у світі чоловічок завбільшки з метелика.
Не помічав, як щоки його стали мокрими й гарячими, а голос зірвався. Десь там, на краю світу, гойдалася колиска з макової шкаралупи, жеврів вогонь у печі та ясніла білісінька стеля. А потім вогонь погас, стіни взялися пліснявою, в кутки позаповзали павуки й мокриці, а на долівці виросли слизькі бридкі поганки…
Але він не згадував про це. Співав про двох котиків, і стеля знову стала білою, а на ній можна було намалювати щось дуже гарне, схоже на квітку й метелика водночас.
…Невеличка вишенька росла посеред асфальту й завжди тремтіла, коли до неї хтось підходив. Не маючи до кого прихилитися, вона тулилася до запиленої металевої огорожі. Однієї ночі на місто налетів шалений вітер, попереполохав горобців та голубів і поскидав білизну з балконів на статечні підстрижені каштани. Вишенька подумала, що почалась осінь, і навіть не помітила, як один з листочків — саме той, на котрому ночував чоловічок завбільшки з метелика, за ніч пожовк, легко відірвався від гілки та й полетів світ за очі.
Аж тоді, коли листочок опустився на золотаву стерню, чоловічкові завбільшки з метелика спало на думку, що, власне, все його життя було схоже на легенькі дотики до цієї колючої, пропахлої пташиними кубельцями свіжоскошеної землі.
Брів примороженою землею, і вона глухо стогнала під його ногами. Здавалося, на світі немає більш нічого, крім порожнього неба і порожнього поля. Десь далеко попереду ці дві порожнечі зливалися в одну.
Скалічені мертві травинки шурхотіли під черевиками, попискували осмілілі полівки, шукаючи поживу. Вже не дзвеніли жайворонки під небом, тільки ворони змахували крилами, пробуючи зависнути в повітрі. Вітер куйовдив їхнє пір’я, і вони сито каркали.
Все готувалося до зими. Земля приймала в себе зерно, щоб зазеленіти ще до снігу, черв’яки глибше закопувалися в ріллю, бджоли випивали з квітів останню солодкість, метелики гинули тисячами, — їхнього віку було доти, доки тепла.
У чоловічка мерзли шия і руки, боліло горло, і говорив він дуже тихо:
— Ото піду собі далеко, як ходив навесні, тільки без вузлика з пиріжками й без Буйного, бо коникові вже холодно. Знайти б хоч один зелений листочок… Затулився б ним і уявляв, ніби я маленький-маленький, сиджу під яблунею і не знаю, що так гарно мені вже ніколи не буде…
Гей, а хто ж там попереду мчить, аж груддя врізнобіч летить? Це ж морквяний козак. Під ним коник буряковий, на нім шапка капустяна, жупан з лопуцька. А при боці шабелька горохова й пістолі з бараболі.
— Стій! — гукнув козак. — Хто такий, куди йдеш?
Мовчить чоловічок завбільшки з метелика.
— Я тебе питаю?! От візьму меч і здійму голову з плеч!
— Добрий день… — тихо мовив чоловічок.
— Авжеж, добрий, — полагіднішав одразу морквяний козак. — Куди це ти прямуєш без коня і без шаблі? Чим будеш від ворогів боронитись? Чи, може в кущі сховаєшся?
Знизав плечима чоловічок:
— Нема в мене ворогів…
— Тепер такі часи настали, що ніхто з тобою на чесний двобій не стане. Все робиться тишком-нишком. Підстережуть і вб’ють… — зітхнув козак. — Я от ціле літо шукав собі ворога. Рука моя тверда, шабля гостра, серце хоробре. Взяв би тебе за побратима, та не маєш ні коня, ні шаблі. Ото бачиш дуб попереду? Там — мої вороги. Хочуть дерево повалити. Ну, я їм покажу! Бувай здоровий, я дуже спішу. Іншим разом побалакаємо…
І поскакав. Довго дивився йому вслід чоловічок завбільшки з метелика:
— Ач, який молодець! Не спить, не тягне собі харчі в комору, а ворога шукає. Я друга шукаю, а він ворога. Певно, як маєш друзів, то маєш і ворогів. Якби ще з ним зустрітися та побалакати! Та чого ж я стою? Піду до нього, може, чимось допоможу, хоч ніколи шаблі в руках не тримав…
Тепер він знав, куди йти, і поспішав.
— Ось ярочок! Візьму й перескочу. А цей осінній морозець обійду, хай цвіте собі на здоров’я. Що там у нас попереду? Терен? То нічого, що він колючий. Я не боюся колючок. О, калина! А висока яка! Будемо вертатися — візьмемо трохи ягід з собою, хай мати напечуть нам пиріжків. Ох, як захекався! Аж в горлі пече. Цікаво, що ж то за вороги в морквяного козака?
Так він ішов-ішов, а дуб все виростав на його очах і виявився таким величезним і могутнім, що чоловічок аж злякався:
— Який же то ворог страшний, коли хоче здолати дуба! І який хоробрий той морквяний козак, що прагне стати із цим чудовиськом на двобій!
Підійшов ближче, прислухався, чи не чути брязкання шабель. Та ні, тихо… Може, вже по бою?
— Козаче, козаче, агов!
Тихо. Трава густа, а поміж неї жолуді. Аж тепер чоловічок побачив свиней. Їх було п’ятеро. Свині плямкали, підриваючи коріння дуба. А де ж морквяний козак? Ніколи не було так лячно чоловічку завбільшки з метелика. Він не знав, чому страшніше боятися за когось, ніж за себе. Тремтів у пожовклій мертвій траві, а свині, огидно рохкаючи, поволі наближалися до нього. Чоловічок аж приріс до землі, вражений жахливим видовиськом. О, якби він був такий великий і могутній, як дуб, що розпростер над ним міцне гілля із золотим листям… Але дуб не чинив опору…
Чоловічок заплющив очі, помітивши, як одна свинюка аж свердлить його тупим нерухомим поглядом.