Потойбiчне - Страница 119

Так пройшла ніч, почало сіріти. Павло глянув ще раз – нікого не було, зникли геть усі. За коротку хвилю зайшов знову той самий старий дворак та й сказав:

– Паничу, пора вам на відпочинок.

Запровадив Павла до кімнати, на столі були свіжі булочки і парувала справжня віденська кава. Павло з'їв сніданок, поклався без слова у приготоване ліжко і заснув. По якомусь часі збудив Павла голос иньшого прислужника, що якраз приніс на великій таці добрий обід. Павло помився, з'їв обід, вийшов у сад. Сів собі під деревом, читав свої записки з викладів. Незчувся, як прийшло до вечора. Закликали на вечерю, до якої подали ще пляшку вина.

Коли стемніло, пішов Павло знову читати Псалтир коло покійника. Знову повторилось те саме, що й попереднього вечора. Прийшли вояки, дами, коні, хорти, орли, соколи, коти. Знову зникли, коли минула ніч.

Знову Павло спав удень, дістав сніданок, обід і вечерю, трохи проходжувавсь по саду, трохи читав. Так прийшов вже до третьої з черги ночі. Правду сказавши, мав Павло того досить, страчав терпеливість, але коли згадав про свій борг у Памфила, побачив, що мусить якось видержати. Дещо знуджений, відчиняв двері воякам, дамам і тому дивному звіринцеві. Сів врешті спокійно та співав, – якось видержить.

Ще раз хтось стукнув у двері. За порогом стояв маленький чоловічок, не карлик, бо все у нього було пропорційне, мав велику довгу сиву бороду, яка тяглася за ним, неначе королівська кирея, що треба її підтримувати. Той карлик і каже:

– Пересади мене через поріг, тільки вважай на бороду.

Павло був хлопець проворний, спершу завинув бороду собі на лікоть, тоді підняв малого чоловіка і мало що не впав, бо був цей чоловічок вельми тяжкий. Якось поставив того чоловічка на підлогу, дивиться, а той почав рости. Аж до стелі виріс, став великаном таким, що довга борода вже тільки до землі сягала. Той великан був із родини Махтіїв – таких могутніх чарівників, що мали силу себе й других перемінювати до вподоби й потреби. У тій хвилині перемінилися вояки на левів, орли й соколи стали двірськими хлопчиками-пажами. Десь узялось велике крісло, у це крісло сів великан.

– Тепер мене підголи й підстрижи, – наказав Павлові.

Один із пажів держав мидницю з водою, другий мило, третій бритву, четвертий ножички. Хоч Павло був досить високого росту, не міг досягнути до великанової голови. Тоді леви й тигриці привели коней осідланих.

– Стань одною ногою на одного коня, другою на другого, – знову наказав великан.

Леви й тигриці загарчали, коні заіржали. От і виліз бідний студентина, став на обох коней, вхопив ножички і почав великана стригти. Першим чином обтяв довгі патли, що звисли мало що не до пояса великанові. Потому взявся до вусів, вкінці до бороди. Потім намилив великанові лице та й підголив його так, як залежить.

У тій хвилині десь на Замарстинові запіяв півень. З грюкотом повалився Павло на долівку. Коли підвівся, не було вже нікого. Стояла труна з небіжчиком, в куті столик і крісло, на столику Псалтир. Але долівка була встелена довгим сивим волоссям. Зібрав теє волосся наш Павло та вклав до труни. Тоді сів і заспівав тихенько: «Помилуй м'я Боже, по великій Твоїй милости…»

Незадовго розвиднілось. У далеких кімнатах метушились знову чи слуги, чи свояки. Двері відчинились, увійшла старша пані, певно, жінка покійника. У руках держала велику книгу в шкіряній оправі.

– Пане студенте, ви відважна й совісна людина. Дякую вам, що ви тут були. Тепер уже зможе й мій покійний чоловік без страху йти на вічний спочинок і на суд Божий. Отут маєте сто золотих талярів та ще й ту книгу можете до музею за більший гріш продати. Покійник займався магією, мав з тим багато клопотів. Завдяки вам вже звільнився від тих сотворінь, що їх викликав зі сторінок книги, та й ті сотворіння вже не будуть тинятися по білому світі.

Павло стояв остовпілий з Псалтирем у руках. Пані увіпхнула йому в руки книгу, а до кишені калитку з грішми. Майже непритомний, опинився Павло на вулиці. Думав, що це йому снилось, але ні – в кишені дзвеніли монети, в руках була книга. Побіг Павло до Волоської церкви, сів у крилос, розгорнув книгу. На заголовній сторінці красувався напис «Космогонія». В книзі були малюнки левів, тигриць, коней, хортів, котів. Були теж дами, два вояки і невеличкий чоловічок з довгою бородою. На останній красувався великан, гарно підстрижений і підголений.

Павло справді перелякався, чимшвидше побіг до парафіяльної канцелярії та віддав книжку до церковного архіву. Коли його випитували, звідки взяв цю небувалу старовинну книгу, сказав, що одержав від спадкоємців одного небіжчика. Не має він місця, щоб таку книгу переховувати, то віддає в добрі руки.

(Цю книгу можна ще й сьогодні оглянути, якщо отець архівар позволить на те. А теж треба перед тим помолитись до Святого Духа, щоб охоронив від диявольських сил).

Ні живий, ні мертвий приплентався Павло додому. Сів на своє ліжко, все ще не певний, чи це все чиста правда, чи тільки якийсь кошмарний сон. Одначе в його кишені бряжчала-калитка з талярами. Божа воля – таке щастя! Нараз почув Памфилове чалапання по стрімких сходах.

– Що ж то, паничу, ти собі гадаєш? Три дні не показуєшся, листи не написані, мікстури в лябораторії вже до нічого – зітнулися! Як ти думаєш мені за те все заплатити, батяре, десь ходиш! – кричав лютий Памфил.

– Вуйку, не іритуйтеся, прошу. Тут мій борг за рожанний олійок, а тут ще за зіпсуті мікстури. Я читав Псалтир три ночі, - спокійно відповів Павло та став збирати свої манатки. – Вже не буду вам перешкоджати.

Старий Памфил заплакав, певне, не із жалю за добрим робітником, а з люті, що хтось иньший буде мати користь з Павла. То став Павла умовляти та просити, щоб не залишав старого господаря. Павло вкінці погодився залишитися, але застеріг собі, що буде розчиняти вікна. Памфил був радий, зараз же казав поставити залізні ґрати на всіх вікнах – вже не боявся злодіїв. Якось зм'якло серце старому скупиндрі, прийняв Павла за свого, послав вчитися хімії та зробив своїм наслідником. Так Павло став ароматерем.

Ще не раз старався Павло найти ту хату-віллу, де читав Псалтир, але ніколи не найшов.

Михайло був третьою із черги дитиною о. Миколи й Олесі. Народився завчасу, був кволим і тихим немовлям, котре ніколи не плакало. Вставали до нього кілька разів на ніч, бо не були певні, чи ще живе. Але по кількох місяцях дитя стало рости, напрочуд здорове, завжди усміхнене, привітне.

Так то малий Михайло, або як тоді називали «Місьо», ріс собі поруч старших, а потім молодших дітей. Спокійний, зрівноважений, здібний до музики й математики, зосереджений в собі.

Одного ранку запитав у мами, чи сестричка, що маленькою померла, мала кучеряве волосся й сині очі: він бачив її на галузці квітучої яблуні в саду.

Потім знову казав батькові не їхати стрімкою лісовою дорогою, а краще окружним битим шляхом. Справді, цього самого дня несподіваний вихор звалив два величезні дуби просто почерез дорогу, куди збиравсь їхати батько.

І о. Микола, і Олеся, може, й сподівалися того, що Місько стане чи то ясновидом, чи людиною обдарованою спроможністю спілкуватися з покійниками. Колись, як ще Місьо був у повиточку, їхали вони одного зимового дня відвідати Олесиного батька. Дорога була довга, майже все лісами, що безперервною смугою покривали велику частину околиці, де стикалися три повіти: перемишлянський, рогатинський і бережанський.

Падав сніг, коні бігли шпарко, вже ось видно здалеку коршму, де треба їм відпочивати. Старий погонич Данило рішуче заявив:

– І коням і дітям треба з'їсти й напитися, а також і нам, – Данилове слово рахувалось завжди дуже важливим, вирішальним.

Коні начебто розуміли, що вже недалеко обрік і вода, побігли ще шпаркіше.

Та знічев'я із-за кущів, що на підліссі, вийшла жінка, закутана в хустку, з якимсь клуном на руках. Станула напроти коней… Коні здригнулись, зупинилися й заіржали, а тоді нараз втихли. Від раптового стриму розкрилося личко заповиненого Міся. Його очка відчинилися й глянули прямо на жінку, а личко склалося у веселу привітну усмішку.