Потойбiчне - Страница 118

Пробігши кілька порожніх кімнат, вона раптом зупинилася біля дверей наступної. Орест пройшов повз неї.

Недалеко біля вікна стояв мольберт, поруч скринька з розкинутими фарбами, а біля них лежав Клавдій. Орест швидко підбіг до Клавдія, схилився над ним і підняв його голову. Блідість Клавдієвого обличчя ясніла помітною посмішкою на згарячкованих устах. Орест торкнувся пульсу.

Мадлен ще й далі стояла біля дверей, не ступивши й кроку вперед. Орест повільно повернув свою голову в її бік. Він не сказав ні слова, але Мадлен не потрібно було вияснень, вона відчувала, що Клавдія вже немає серед живих.

Орест глянув на мольберт. На ньому вирізнявся портрет дами у білій перуці з часів рококо.

«Невже Фрагонар? – подумав він. – Але ж картина вогка!» З другого боку, на підрамку, помітив Клавдійовий напис: «Портрет Аврори д'Анвіль, 1788».

Народилася 1918 р. у Львові в священицькій родині. Тут закінчила гімназію Сестер Василіянок та дворічні торгівельні студії. З 1948 р. мешкала в Торонто (Канада). Автор кількох поетичних збірок та збірки оповідань «Янгол у наймах» за мотивами галицьких леґенд. Померла 2003 р. в Торонто. Перше оповідання походить з названої збірки, друге – з рукопису.

Жив колись у Львові багатий купець на ім'я Памфил, який торгував різними пахощами, спроваджував свій товар із середземноморських країв, з Азії, Африки, Америки. Все йшло йому як з платна, та тільки якось не дуже щастило в родинному житті, бо не дав Бог дітей. Але, отже, Бог знає, що робить, бо той Памфил був людиною заздрісною, хапчивою. Не любив він нічого на тому світі, окрім себе. Усе міряв собою, все мало вертітися довкруги нього, і так і було. Його жінка, його слуги, його робітники робили тільки те, що Памфил наказав. Час минав, став Памфил вже дещо підтоптаним, заялодженим диваком, котрий тільки ходив поміж рядами полиць у своєму складі пахощів, відкорковував сулії з олійками, розвивав пакети сушених екзотичних рослин, вимішував нові пахощі у скляних посудинах. Вже й не дуже багато говорив, але його помічники знали, чого він хоче і що треба якраз у тому моменті робити чи принести.

Розуміється, що все було перепахнене тими запахами, важко було й дихати, як хтось до того не звик. Але всі вже звикли, то й мовчали. Та якось так сталося, що не прийшов на працю асистент Памфила, такий же старий, як він, Янурій. Показалося, що він переходив вулицю та попав під колеса воза. По кількох днях помер той неборак Янурій, поклали його в труну, поставили в трупарні, поки над'їдуть його свояки. Щось за два дні справді приїхав якийсь-то братанич чи сестринич разом із своїм сином, котрий якраз мав починати університетські студії. То вже як похоронили Янурія, Памфил зметикував собі, що з того молодого студента може бути добрий помічник у парфумерії. Дасть йому ліжко в кутку складу, обід та вечерю, а зате буде мати помічника в лябораторії та й буде кому писати листи до купців. Річ ясна, оцей молодий хлопець на ім'я Павло радо погодився на всі пропозиції. Якось же він мусить жити у Львові та вчитися, бо дуже бажає знати все, що можливо знати, і навчитися всього.

Надумав, отже, записатися на філософію спершу, пізніше побачить, якось все укладеться. Пішов Павло записався на університет, дістав свій індекс, вже знає, на котрих викладах мусить бути, що повинен читати. Деякі книжки купив, деякі позичив, прийшов до дому Памфила готовий на все. Примостився у кутку, склав свої манатки, бо був дуже впорядкований та не мав так багато свого власного добра, все змістилося у невеличкій скрині, в якій колись привезено екзотичні пахощі.

З того часу все в Павла пахнуло – білизна, черевики, скарпитки, куртка, навіть книжки пахнуть. Вже йому забагато було тих запахів, то став відчиняти вечорами всі вікна, та так, щоб старий Памфил не знав. Але жилось йому незле, Памфилиха приготовляла смачну страву, часто втискала йому в руку якогось гроша, клала поміж книжки бублик, чи пундик, чи обарінок. Працював Павло, писав старому різні листи, складав чи розкладав зілля, переливав якісь-то малмазії чи олійки до менших пляшок. Притому вчився, а трохи й ходив із своїми товаришами на студентські пригоди, бо таке життя студентів, що мусять усього спробувати, щоб знати життя та могти вчити иньших. А мав Павло гарний голос, ходив співати до церковного хору.

Одного разу, сотворивши всі вікна, пішов співати. А тут не лише вліз злодій, що виніс сулію рожанного олійку, а ще й старий Памфил зійшов із своїх поверхів до підвалу, де приміщувався склад, та побачив відчинені вікна. Павло був хлопака гоноровий, хотів якось вийти з тої халепи. Приобіцяв Памфилові, що сплатить йому цю втрату. Отже, почав шукати собі усяких робіт, усяких і завдань, яких ніхто не хотів на себе взяти, а що заробив, віддавав старому. Памфилиха уболівала над бідним Павлом, старалоася допомогти, одначе було ще дуже далеко до сплачення боргу.

А був тоді ще дуже шанований стародавній християнський звичай читати Псалтир коло небіжчиків усю ніч перед похороном. От і наймався студент Павло читати Псалтир, за те діставав заплату, та ще й запрошували його на тризну. Співав він, як вже було сказано, дуже гарно, не дерся, як старе простирадло, ані не фальшував. Пішла про нього слава, багато людей наймало його віддати останню прислугу небіжчикам.

Та помер якийсь старший достойник, тіло його лежало у великому сальоні старої вілли на кінці міста. Далеченько звідтам було до сусідів, шумів навколо не то сад, не то парк. Десь у далекому крилі тої вілли метушилися спадкоємці і слуги, певно, чим скоріше пакували все добро до скринь, аби зараз же по похороні від'їхати додому.

Павло прийшов, як було домовлено, на сумерку, над входовою брамою світилась невелика лямпочка. Двері відчинив йому якийсь старший віком дворак.

– Пане студенте, маєте читати Псалтир три ночі, будете вдень спати у нас, у сусідній до сальону кімнаті, тут двері прямо в сад, можете проходжуватись, як виспитесь. Розуміється, погостимо вас сніданком, обідом та вечерею. По третій ночі одержите заплату.

Павло кивнув головою, бо що ж мав робити? Не хотів втрачати заробітку, тим більше, що Памфил вже впоминався грошей за викрадений олійок. Тож пішов туди, де лежав покійник, на грудях якого красувалися різні медалі, відзнаки. В куточку стояв столик із двома свічками та крісло. Павло примостився, обтяв свічкам ґнотики, розгорнув Псалтир та став підспівувати. Коли дійшло до того місця, де говориться: «Піде добро і блаженство за мною в жизні цій, і злину я навік у небесний рай», Павлові чомусь защеміло коло серця, аж мусів перехопити віддих. Чогось теж згаснула одна свічка – хіба десь вікно отворене? Але ні, усі вікна замкнені, ще й прислонені, як годиться в домі, де лежить померлий.

На ратуші вибила дванадцята година. У двері щось стукнуло. Боявся Павло відчинити, але стукіт був щораз сильніший. Зі страхом і трепетом відчинив двері, а там два елєґантні вояки стоять із шаблями при боці. Засалютували та й кажуть:

– Будемо з вами тут сидіти при нашому полковникові.

Сіли обабіч труни. Павло дивувався, звідкіля взялись крісла для них, було ж тільки одне коло столика!

– Співайте далі, - кажуть Павлові.

А, як знаєте, псальмів є 150, а ще є иньші пісні – Романа Сладкопівця, Івана Дамаскина, Єврема Сирійського та ще иньших угодників. Отже, співати було ще на довгі години.

Співав він далі, аж тут знову стукіт у двері. Вояки ніби не чули, не рухались, знову мусів Павло встати і відчинити, там були дві дами, вдягнені у прекрасні сукні. Знову десь взялися крісла для них. Сіли обабіч труни.

Знову стукіт у двері, знову Павло відчинив – тим разом були два коні; ці коні станули обабіч труни. І так ще прийшли два хорти, два коти, два орли і два соколи. Павло нічому вже не дивувався, тільки-но вчував стукіт, відчиняв і пускав нових жалібників. Йому здавалося, що не буде місця у кімнаті, як ще хтось надійде. Та вже ніхто не приходив, Павло співав далі, часом зиркнувши на дивних жалібників – ніхто з них не рухався.