Покров - Страница 11

– Мені?! – і знову сонце сяє.

Хотинський киває. Підсувається ближче до Мар’яни.

– У Монреалі живе мій друг дитинства Кравчук, – веде, наче русалку за щоку на гачок впіймати хоче. – Після восьмого класу з батьками до Канади емігрував, вивчився, відкрив власну юридичну контору. Ми з ним не губилися – спілкувалися в мережі. Два роки тому його контора уклала угоду з «Банком Монреаля»: Кравчуковій фірмі довірили відшукати нащадків якогось нашого пана на прізвище Дорош. У банку на них спадщина чекає. Не знаю, які скарби їм дістануться, але тільки за пошук контора Кравчука більше двох мільйонів отримає.

– Пощастило…

– Мені пощастило… Нам, золотце! – ще втаємниченіше шепоче Хотинський. – Кравчук уже другий рік шукає нащадків того Дороша по всьому світу, бо вважає, що вони в Україну з Канади не повернулися. А я думаю: і тут є сенс пошукати. Ми з Кравчуком уклали угоду: якщо я нащадків тут знайду, п’ятдесят відсотків винагороди – мої, – Хотинський переводить дух, дивиться на Мар’яну. – Наші! Мар’яно… Ти ж допоможеш? Долучишся?

Спантеличена Мар’яна мовчить. Розгублено кліпає: це і є серйозна розмова?! Не про любов?.. Чи він – про любов, як довіру?

Хотинський торкається Мар’яниної руки.

– Агов, золотце. Ти де? Чи, може, я дарма…

– Ні! Я з тобою! – поспіхом. Замовкає, дивиться на Хотинського беззахисно. – Просто я сподівалася, що ця розмова… Що відтепер ми не ховатимемося.

– Ми більше не ховатимемося! – запевняє Хотинський. – Усі мають думати, що ми просто закохані, тому так багато часу проводимо разом.

– А ти… не закоханий?! – От же горе! Ніяк не зрозуміти Мар’яні, що в голові у Хотинського.

Він дивиться на Мар’яну здивовано.

– Хіба би я довірив таку таємницю сторонній людині?

– Просто скажи…

Хотинський в’їдається поглядом у глибокі Мар’янині карі очі, говорить, навіює:

– Ми вигриземо ці гроші. І чкурнемо далеко-далеко… Купимо дім. У Провансі, Італії або в тій же Канаді. І – так! – я люблю тебе, золотце.

– Дякую… – мов із конопель, шепоче Мар’яна.

Того вечора вперше за півроку стосунків щаслива Мар’яна Озерова поверталася додому на «ауді» коханця. Вів автівку на Лівий берег, усе про одне.

– Ти ж розумієш: якщо хоч хтось один, навіть випадково, дізнається про наші пошуки – вважай, ми втратили шанс. Десятки авантюристів почнуть діяти паралельно, устромляти нам палиці в колеса, заважати, шкодити.

– Дорош – надто поширене прізвище, – Мар’яна починає усвідомлювати проблемність поставленого завдання. – Навіть якщо знайдемо того, хто нам потрібен, нащадків його могло і не лишитися.

Хотинський заряджений на успіх – є нащадки, шкірою відчуває! Збуджено розповідає про базові точки відліку, які отримав від канадського друга Кравчука: потрібного їм Дороша з роду козацької старшини звали Яремою, в 1843 році помер на Чернігівщині. Здавалося би, все ясно: руку простягни – і буде тобі результат, та Хотинський з літа стукає в усі двері, намагаючись знайти нитки Дорошевого родоводу, – і ні на крок не наблизився до мети. То у нього вимагають спеціальний дозвіл для ознайомлення з архівними документами, то з’ясовується, що архіви окремих років взагалі відсутні чи відомості сумнівні настільки, що віри їм ніякої. І в усіх одне питання: чому ви тим цікавитеся?! Геть змучили! І Хотинський вирішив: чому би не довіритися Мар’яні?..

– Твоя ж мати в архіві працює? Я нічого не поплутав? – питає вже біля Мар’яниної хрущовки на Воскресенці. – Тобі буде легше за мене без зайвих питань архівні папери погортати.

Мар’янине серце знов огортають сумніви – жене їх відчайдушно, притуляється до Хотинського, перед очі роздратована мати: «Коли ми вже побачимо того крота, від якого ти посеред ночі додому повертаєшся, ніби для нього білого дня нема?!»

– Мама працює в міському архіві, – відповідає. – Там в основному документи, що стосуються історії Києва.

– А з Центрального державного історичного архіву знає когось?

– Певно.

– От і чудово. Нам туди треба!

– Мама теж поцікавиться, навіщо то мені, – шепоче Мар’яна безбарвно.

– Скажеш, готуємо рекламну кампанію з історичною ретроспекцією, – відповідає Хотинський. Додає: – Я завтра заїду по тебе зранку, золотце.

– Дякую… – не вірить щастю Мар’яна.

– Добраніч, люба, – коханець цілує дівчину в чоло, як вчитель слухняну ученицю, суне до «ауді», озирається, бо Мар’яна не йде, тупцює біля під’їзду. – Ну… Усміхнися! – вигукує. – Відчуваєш? На нас чекає прекрасне нове життя! Воно вже тут, поряд, манить до себе. За нього варто боротися…

«Ауді» тане в темряві. Мар’яна видихає, із подивом усвідомлює: м’язи шиї, рук, спини нестерпно болять. Увесь вечір страх, надії і сумніви напружували їх до повного божевілля, і тільки тепер, коли Хотинський поїхав, розтоптавши сумніви-страхи, неушкоджена надія поблажливо розслабила м’язи, залишивши тільки біль на згадку про сумніви-страхи, і Мар’яна врешті повірила – сталося.

– Він – мій! – захват хвилею. Рвонула двері під’їзду, відчула себе переможцем, якому нема вже за що боротися.

Ще ніколи занедбаний, облуплений під’їзд рідної хрущовки не здавався Мар’яні таким брудним і огидним, як цього вечора. От що за паскудство! Недопалки прямо на сходах! Правда і те, що то вони з Полею тут палять, але ж – де двірничиха?! Вона хоч колись прибирає?!

Мар’яна відсуває недопалки чобітком, з азартом тисне на дзвінок Полькиної квартири: не спи, Полько, просинайся, відчиняй скоріш – Мар’яні так хочеться поділитися своїм щастям! Ти ж не зурочиш? Порадієш за подругу?

В отворі розчинених дверей – Поля. Білявий, оптимістичний колобок – усе життя котиться поряд із Мар’яною, та нині Мар’яна бачить тільки чорні плями синців на круглому Полиному обличчі. У світлі яскравої лампи з коридору вони стають ліловими і яскраво-синіми, наче недолугий гример розмалював Полю для цирку.

Мар’яна на мить завмирає од прикрощів: дідько, Полю ж вчора побили… Обіймає подругу, переймається щиросердно:

– Ти як?..

– Поспішаю! – Поля суне вглиб квартири, на ходу вдягається, дістає рюкзак.

Мар’яна йде за Полею услід, спостерігає за нею ошелешено:

– Ти дурна? Куди? Ніч…

– На Майдан.

– Тобі мало?! Лежи й одужуй, прошу! Там таке коїться! На Банковій людей б’ють, на Бессарабській юрба Леніна повалити пнеться…

– І під КМДА… – Поля в курсі.

– І там! І тобі то треба?! От нащо?! Ти себе в дзеркало бачила?

– Може, мєнти злякаються! – Поля віднаходить молоток, намагається увіпхнути його у вже повний рюкзак.

– А молоток навіщо?

– Більше мене ніхто не вдарить! Хіба що одразу вб’є! – глухо відказує Поля, дивиться на Мар’яну – очі блищать, та Мар’яна бачить тільки лілове і яскраво-синє…

– Де твій газовий балончик, Мусько? – питає Поля. – Візьми, згодиться. Ти ж підеш зі мною?..

– Я ледь на ногах стою! Я з роботи! – Мар’яна вже не стримує роздратування. – Пахала до ночі, як проклята, бо, знаєш, Полю, краще власними справами займатися, а не по майданах бігати, якщо хочеш колись… хатку в Провансі купити!

– Ігор так і не об’явився, – видихає Поля, очі вже не тримають блиску, проливаються, змивають Мар’янине роздратування. Бідна Полька!

– Хотіла по міліцейських відділках його шукати, – Поля тремтить, вихлюпує: – Та як?! Я ж уся побита – раптом би затримали. Цілий день обдзвонювала мєнтів, питала, чи є серед затриманих Ігор Корнілов…

– Нема?

– Ніде…

– А мобільний?

– Поза зоною.

– А де живе, навчається? Ти, взагалі, хоч щось про нього знаєш?

– На архітектора вчиться. В університеті будівництва і архітектури.

– Там була?

– Субота…

– Дідько, субота… – Мар’яна ще намагається зупинити подругу. – А давай я у понеділок з роботи відпрошуся, удвох до університету сходимо, попитаємо. А сьогодні – лишайся вдома.

– Поїду на Майдан… Пошукаю. Може, хтось щось знає. Ти зі мною?

Хіба можна покинути Полю?! Мар’янина душа смикається, як лайно в ополонці.