Покров - Страница 10

– За що?

– Не знаю! Ми тікали… А вони з підворіть… На нас! Кийками… Там… хлопець упав… Я до нього…

– Навіщо?!

– Я – медсестра… Я не можу… інакше…

– Господи, Полько!

– Я впала… Ми лежали… А вони… били…

– А твій Ігор?

– Не знаю… Ми загубилися. Я до того хлопця кинулася… А Ігорчика мєнти відтіснили…

– Зателефонуй йому!

– Сто разів… Не відповідає…

Над дівчатами зависає важка, як міліцейський кийок, тиша.

– Ти як? – питає Мар’яна. – Болить?..

– Так жити не можна… – шепоче Поля.

Мар’яна прокинулася. От ніби все життя до цього останнього осіннього ранку куняла, а нині очі розплющила.

– Так жити не можна! – било в скроні.

Уже не лягала. З годину протовклася в Полі – змащувала тій рани, заварювала чай, просила подругу не хвилюватися – знайдеться Ігор, – а в голові знай одне: досить уже, так жити не можна…

О сьомій уже сунула до зупинки, озиралася, ніби після тої страшної ночі проти 30 листопада все навкруги мало змінитися до невпізнаваності, та суботній ранок – порожній, похмурий – не чув Мар’яниних мордувань: поодинокі люди й автівки рухалися так само буденно, як і вчора.

«Так жити не можна! – Мар’яна бігла на роботу, думки закручувалися дивним вихором. – Більше не хочу мовчати і терпіти! Чому я й досі не спитала Хотинського про наші стосунки? А раптом завтра геть усе обірветься?.. І я так і не дізнаюся – чи люба?.. Чи жадає Хотинський бути зі мною завжди? Як того прагну я…»

– Так жити не можна, – повторювала затято, піднімаючись сходами офісу. – А раптом завтра мене поб’ють так само, як Полю? Без вини, бо просто трапилася на шляху! Чи взагалі вб’ють! Що ж за життя таке?! Не хочу нічого чекати! Не хочу нічого приховувати! Волі хочу! Волі відкрито бути з Хотинським!

– Усе, край! – увійшла до порожнього офісу, увіп’ялася поглядом у стіл Хотинського. – Сьогодні ж поговорю з ним!

Збуджені колеги збіглися за годину: про побиття студентів пузатим ницим «Беркутом» знали всі. Душі горіли, руки чесалися, вимагали термінових дій – сьогодні ж, прямо зараз! Льова Шендрик телефоном уже замовляв українські прапори, Оля Охріменко роздруковувала на офісному принтері гасла на папері А4-го формату. Мар’яна скотчем склеювала окремі аркуші в один формат, краєчком ока зиркала на Хотинського. Виглядав, як завжди, – зосереджений, спокійний, тільки і зауважив розбурханій бренд-групі:

– На революцію – година! А потім – працюємо! До ночі маємо здати всі макети клієнту на затвердження.

Та Мар’яна помітила: погляд коханця раптом зупиняється – він забуває про реальність, мимоволі занурюється в потаємні думки, ніби тільки те потаємне йому пече. І дивиться крізь всіх так похмуро. «Усі прокинулися! Усі… – підхльостувала себе. – І Хотинський. Взнаки не дає, а я ж бачу – в ньому теж щось змінилося. І хай! Зараз же з ним поговорю. Чи… За годину. Ні! Краще, коли всі підуть на обід… Чи пізніше! Але – сьогодні!»

– Мар’яно… – Хотинський виринув зі свого потаємного надто раптово. Рвучко підвівся, підійшов до Мар’яниного столу не криючись. – Нам треба дуже серйозно поговорити. Це – важливо. Для нас…

– Добре… – зашарілася, розгубилася. Знічено глянула на колег: усі звернули шиї від цікавості? Ніхто й не озирнувся. Того дня всіх хвилювали інші реалії.

– Не зараз, – Хотинський нервував. Мар’яна не тільки бачила те – відчувала кожною клітинкою. – Тут – не вийде… Зустріньмося в кав’ярні на Великій Житомирській. О сьомій. Добре? Я підпишу макети в клієнта і під’їду.

– Домовилися… – у Мар’яниній душі зацвірінькали птахи, запахло чимось свіжим: не феромонами – бузком. «Він хоче того ж, що і я! Боже ж мій… А якби той клятий „Беркут“ не побив студентів?! Ми би й далі спали? Терпіли, мовчали?.. – знай одне. – І ніколи би не стали щасливими?.. Що за життя?! Я маю дякувати… „Беркуту“?» Думки плуталися, логічні нитки рвалися, і тільки одне: у кав’ярні, на Великій Житомирській! О сьомій!

– Тільки би не спізнитися! – прошепотіла щасливо.

Тридцяте листопада. Рік 2013-й. За п’ятнадцять хвилин – уже і восьма вечора. Драматичну порожнечу кав’ярні на Великій Житомирській нахабно порушують закохані підлітки: вриваються вітром, падають за столик у куті – цілуються над гарячим капучино відчайдушно-пристрасно – ніби востаннє. Мар’яну дратує чуже безтурботне щастя. «Як же все це нестерпно!» – вибухає подумки, підхоплюється, кидає на столик двадцятку за еспресо, до вішака з курткою…

– Вибачте… – юний офіціант, певно, студент, заступає Мар’яні шлях.

– Здачі не треба!

– Перепрошую! – знічується хлопець. – Ви п’ять гривень не доплатили. У нас еспресо коштує двадцять п’ять…

– Ваш еспресо не вартує і гривні! – самотнє горе проривається невтримною агресією. Мар’яні до сказу хочеться верещати, лупцювати офіціанта кулачками по білій сорочці, затребувати ще еспресо і вихлюпнути юнакові в пику, бо як можна! На Майдані побили Полю! І ще купу людей, а цей блазень у крохмальній сорочці неприродно, фальшиво ввічливий, ніби не розуміє: більше не можна фальшувати! Ні в чому! Он діти в куті цілуються щиро… А цей… Мар’яна відштовхує офіціанта, озирається, ніби шукає рукам зброю, і раптом крізь вітринне скло кав’ярні помічає Хотинського. У світлі ліхтаря тупцює на протилежному боці вулиці біля пішохідного переходу, а світлофор усе червоний, червоний…

Світ перевертається на клік. Мар’яна падає на найближчий стілець, хапає офіціанта за руку, натхненно торохтить:

– У вас чудовий еспресо! Хочу ще!

Риється в гаманці, дістає п’ятдесят гривень.

– І здачі не треба! – видихає, додає винувато. – Вибачте… Такий день…

Офіціант ввічливо киває, вдаючи розуміння, та його фальш більше не дратує Мар’яну. Світлофор сяє оптимістичним зеленим, Хотинський переходить вулицю. Секунд тридцять – і він тут? Як же скоро!

– Та вгамуйся, дурепо! – наказує собі пошепки, вихоплює з сумки мобільний. Як же гарно, що тут є Wi-Fi! Терміново входить у соціальні мережі: на Майдані ж людей побили… І сьогодні в центрі народу зібралося – хмара! Кажуть, на Банкову пішли. Усі – тільки про це! От і Мар’яна в кав’ярні биту годину коменти ковтає, відірватися не може! Для порядної дівчини це ж… нормальний привід затриматися в кав’ярні, коли твій мужчина якогось біса запізнюється на п’ятдесят хвилин?!

– Я знав, золотце, що ти мене дочекаєшся, – Хотинський сидить навпроти, дивиться Мар’яні в очі.

– Таке коїться… Коменти читаю… Забула про час, – хоробро бреше Мар’яна.

– Що пишуть? – Хотинський удає зацікавленість, та погляд блукає.

– Дівчина одна… Медсестра… – Мар’яна не знає, чим закінчився похід на Банкову, що пам’ятник Леніна на Бесарабській площі може і не встояти, що КМДА оточена обуреним морем… Зі щирим хвилюванням переповідає Полині пригоди. – А хлопець її зник. І вона досі не може його знайти…

– Знайде. То ж не в минулих часах людину шукати…

Хотинський замовкає. «Ось він, час „Х“! Зараз почнеться!» – розуміє Мар’яна. Серце калатає – одне з двох: чи в коханні зізнається, чи гудбай!

– Ти потрібна мені, як повітря, – упевнено вимовляє Хотинський.

Мар’яна губиться, пливе, усміхається знічено: пронесло?! Ніяких прощань?! Яке ж щастя! Обійняти його тут, при тих дурних дітях, що вони й досі цілуються, притулитися до його плеча, та до Хотинського, як до зірок, – сидить навпроти, відкинувся на стільці, на столі парує гарячий еспресо.

Він читає Мар’янині думки. Рвучко подається вперед, обхоплює Мар’янині долоні, пестить ніжно.

– Без тебе не впораюся, золотце…

– З чим? – геть губиться Мар’яна.

– Грандіозний шанс! Такий випадає раз на сто років одному з мільйонів… – Хотинський збуджується, починає говорити швидко-нервово. – Зараз усе поясню, та спочатку пообіцяй: усе, що ти почуєш, залишиться між нами. Ніхто і ніколи не має про те дізнатися.

– Ще одна таємниця? – Мар’яна тьмяніє, журба на плечі шаликом.

– Неймовірна таємниця! Таку можна довірити тільки найближчій людині.