Покiйник «по-флотському» - Страница 17

Тільки почнуть, дзвінок: «Готовність номер один! Злазь, біжи!» Злазить, біжить із задертим цим, як його… Про що я?

— Про те, як приблизно о першій годині ночі ви підмінили на чергуванні вашого покійного друга, а він сам на службовій машині поїхав додому.

— Точно! Сказав, як усе чисто, то він одразу назад. А як заловить, то буде розбір польотів по олімпійській програмі — до самого ранку. І я тоді теж до підйому прокукурікаю в казармі. А він за мене колись відчергує.

— І що, машина повернулася без вашого друга?

— Точно! Що то сискар — все точно зрозумів! У них з водієм домовленість була — якщо через десять хвилин не повернеться, то «газик» їде в роту. Ну все, думаю, заловив, нарешті. В понеділок все розкаже, буде що послухати. А в понеділок доповідають: «Пропав!» І якби не ти, сискар, ми б і досі не знали, яку страшну смерть прийняв наш бойовий друг од зрадливої руки невірної дружини. Вип'ємо!

Але пити вже не хотілося. І все випите миттю випарувалось з моєї голови, коли я збагнув, що і моя версія, і щиросердне визнання — то, вибачайте, дверцята до того місця, через яке не один мужик постраждав. Не було теплого серпневого вечора та сімейної ідилії навколо принесеного кавуна. Був суцільний армійський бардак, де ніхто і нічого толком не знає, де на службових машинах висліджують невірних дружин, а начальству — один чорт, як тебе звати: Іванов, Шевченко чи Поцкхерашвілі! Головне, аби в належному за статутом місці стовбичило щось із належною пов'язкою на рукаві кітеля чи гімнастерки.

Все простіше від армійських матюків. Правдою була лише кров на кухні. А решта? Пара коханців, ревнивий бугай-симментал, котрий заплатив життям за надмірну цікавість. Міцні чоловічі руки запакують труп у якийсь мішок. Далі світло в під'їзді вимикається на кілька хвилин, вантаж пакується в багажник машини, підігнаної під самі двері. І доки вона вдома замиває сліди, він, коханець, топить форму у Дніпрі, а її носія закопує десь подалі. В моїй службовій біографії був геніальний за своєю простотою епізод: небажаний труп заховали на цвинтарі, у свіжу могилу, на глибину один метр. Потім горбочок упорядкували, прив'ялі квіти з підсохлими вінками поклали на старе місце — шукай вітра в полі! І таки шукали б, аж тут невчасно померла бабуся основного покійника і її вирішили «підпоховати» до коханого онука, аби не витрачатись згодом на зайвий надгробок. Отут і з'ясувалося, що на довічну жилплощу онука хтось уже незаконно прописався. Ну, решта — то вже справа міліцейської техніки.

Треба віддати належне медсестрі — попри мою настирність і власний страх, вона вигадала геніальну версію. Згубила себе, але врятувала коханця. Як там говорила її подруга-лікар: «В чомусь краща за інших. Розумніша…»? Розумніша! Тому й пошила нас, лягавих, у дурні. Господи, чому ж ніхто не запідозрив існування третього? А він чому мовчав, доки йшло слідство та суди з апеляціями? Хто він такий, що задля нього молода, красива, розумна жінка ладна була пожертвувати життям? У нас же, слава Богу, не вісімнадцяте століття надворі! В наш емансипований двадцятий вік годі й сподіватись на такі подвиги. Одне слово, я вирішив знайти ЙОГО. Як не розколю, то хоч гляну…

Була на світі єдина людина, яку можна було б умовити допомогти — ота подруга-лікарка. Але коли я, засапавшись, прибіг до госпіталю, мене «втішили». Виявляється, до лікарки після суду над медсестрою прителіпався якийсь клістирний ідеолог і почав вичитувати — як це так, що у її відділі працювала особливо небезпечна злочинниця? Лікарка мовчки вхопила підполковника медслужби однією рукою за галстук, другою — за причинне місце, підняла і з розмаху посадила на сімейство кактусів, що тихенько стояло на табуретці в кутку кабінету. Потім силою встромила начальнику в руки маленьке люстерко і пінцет, наказала: «Працюйте!», а сама сіла до столу і написала заяву про звільнення.

За її адресою жили вже інші люди. Паспортний стіл видав довідку: «Виписана за межі Києва у зв'язку зі зміною місця проживання». А де воно, те місце, ніхто не знав. Що залишалося? Оголошувати всесоюзний розшук? На якій підставі? Нове розслідування старої справи, скажу я начальству, а воно мене запитає, чи є у мене якісь нові факти, окрім п'яного белькотіння прапорщика. Так він же на тверезу голову від усього відмовиться. Мало що після літри випитої горілки приверзеться!

Чомусь понесло мене у те медучилище, де свого часу вчилася медсестра і викладала її старша подруга. Раптом залишилися старі симпатії? Мене послали до завуча, літньої жінки з колодочками фронтових нагород, серед яких були два ордени Червоної Зірки і один — Слави.

— Особа, яка вас цікавить, — пояснила завуч, — ніяких друзів серед викладацького складу ніколи не мала. її цікавили виключно студенти, точніше — студентки. Ви, напевне, знаєте, що у нас дівочий контингент. Хлопці йдуть або в Перше училище, або одразу в медінститут. Так от, вона готова була зі своїми ученицями не тільки днювати, а й ночувати. Саме так — запрошувала їх додому, залишала у себе до ранку. Я не натякаю на щось аморальне, цього ще не вистачає! Але є правило: іногородні повинні ночувати в гуртожитку, бо дирекція відповідає за них цілодобово. Врешті-решт — ми попросили цю даму написати заяву, бо вона протиставила себе колективу. А потім поповзли плітки. Здогадуєтесь, які?

— Здогадуюсь. «Черницю» Дідро читав ще в Університеті.

Фронтовичка глянула на мене так, наче я був якоюсь рідкісною формою не дуже поширеної хвороби:

— Юридичний? Заочно?

— Філософський, стаціонар.

— Кажуть, в Ізраїлі це лікують, — зітхнула вона.

— Що лікують?

— Те, що примушує випускника філософського факультету йти на роботу в міліцію.

— Не знаю, я там не був. І, напевне, ніколи не буду.

— Не зарікайтесь, юначе, — сказала завуч, — краще знайдіть собі молоду гарну єврейку, одружіться з нею і виїжджайте. Якщо ви такий вже невиліковний філософ, то можете і там служити в поліції, вас боятимуться злодії і поважатимуть сусіди. На старості років ви перетворитесь на справжнього єврея. Сидітимете вечорами на стільчику перед власним будинком десь у Хайфі, чи навіть у Тель-Авіві. Будете потягувати фруктову горілку і розмовляти з такими ж, як і ви, старими жидами за політику. А навколо бігатиме купа ваших онуків. Знаєте, якби у мене була онука чи молода дочка, я б вас просватала. Але у мене ніколи не могло бути дітей… Ви, напевне, і не чули, що аж до кінця 43-го року фронтова санітарка чи медсестра мусила витягати з поля бою поранених разом з їхньою зброєю. Солдатик міг по дорозі померти від кровотечі — то вважалося нормальним. Але спробуй не притягни гвинтівку чи автомат! Пошлють назад — повзи! Отак два-три дні поповзаєш у холодній воді, у снігу, в суміші льоду з грязюкою… Які там діти! Ось чим я заплатила за нашу славну перемогу над фашизмом.

Я більше не шукав лікарку. І не подавав рапорту про перегляд справи. Бо там, де є кохання, немає логіки. А там, де немає логіки, нема чого робити інспектору Київського карного розшуку. Але я погрішив би проти самого себе, якби за своїми каналами не навів певні довідки через Головне управління по відбуттю покарань нашого Міністерства. З'ясувалося, що невідомий мені коханець в колонії, де відбувала строк медсестра, не засвітився. На побачення до неї приїздила лише якась красива на вигляд жінка, що представлялась далекою родичкою. Забув сказати — вся рідня засудженої, а також її колеги і знайомі відхрестились від неї ще після арешту.

Мого Старого теж, напевне, щось бентежило, бо одного дня він прийшов у мій кабінетик і чомусь розповів те, що я вже знав — про родичку, яка навідує нашу колишню підслідну:

— А я й не вірив, що дружба між жінками може бути сильнішою, аніж кохання…

І тут мене заціпило і одібрало мову. Господи, як же все просто! Ми шукали отого третього і дали себе умовити, що його насправді не було. А його і справді не було — третього! Була ТРЕТЯ! І кохання, якого нам, чоловікам, ніколи не збагнути, навіть якщо розуму значно більше, ніж у прапорщика, котрий, зобачивши у ліжку двох жінок, радісно вистрибнув зі штанів, вирішивши доповнити свій сексуальний досвід ще й груповухою…