Поiзди йдуть на Берлiн (збiрка) - Страница 13
Отже трамвай щасливо висадив мене біля вокзалу. Не в повітря висадив, звичайно, а на поганенько мощений як для Европи, брук. Від вокзалу я обережно, — не розкидаючись щедро в траєкторіях перекидання по місту, пішов пішки оглядати місто, занотовуючи кожний поворот, кут, деталь, щоб згодом самотужки вилізти з лабіринту до вихідного пункту.
Десь, за однім з поворотів, мене зразу ж здивували дві речі: поперше, — величезним свіжий сіро-рожевий будинок, а над ним... «наш» радянський прапор, червоний, комуністичний! Подруге — недалеко від будинку — площа, серед площі висока бетонова цямрина і з неї стирчить шуцман, який керує рухом у перспективі. Тобто, я хочу сказати, що руху на площі нема. Есен не рухається, не галасує поверховістю, — але кричить на ввесь світ, як мозок німецької революції, як центр райнсько-вестфальського індустріяльного району, як головне місто німецької гірничої промисловости. Власне, я почав про шуцмана в бетоновій шухлядці. — Чи то для оборони «на випадок обстрілу» з будинку під червоним прапором, чи то з жаху перед можливим, — чим чорт не шуткує, — рухом, — але факт, що шуцман страшенно велично й жахливо-смішно виглядає зі свого решета. Руба стає прогноз, що він десь нижче за видиме погруддя, — висиджує яйця спокою. Завдяки цьому олив'яному салдатикові в бетонових підпорах, я загубив усяку повагу до есенських шуцманів, хоча спочатку вони нагнали на мене жаху в справі про готель. Хай же буде над ними милість господня! — Я зрозумів, що шуцман в Есені стоїть у своїх бетонових шанцях, як крихкий термометр міської температури й застерігає себе на урядовому п'єдесталі не від їздців, автомобільного чи вантажного руху, а від пішого, і, до того, не від звичайного пішого, а від руху пролетарських демонстрацій та революцій.
Чорт з ним, карамелька нещасна! – Я йду далі! —
Пам'ятники:
Круп І, Фрідріх:
На пам'ятнику він з ковадлом. Ковадло, звичайно, не для того поставлено, щоб усі бачили, що Фріц Круп був «роботящою людиною, пролетарем». Стоїть ковадло, щоб нагадувати заїжджим ґешефтмахерам про аксіому: «куй залізо, поки гаряче!» Нехай дух Фріца Крупа не прикидається на небі перед богом бідненьким дурником, — я знаю його добре й скрізь, де тільки можна буде, галасуватиму про справжній стан речей. Почав Фріц Круп з того, що став провадити досліди на заводі «Добра Надія» в Штекераді. Завод придбала його бабуся — скупиндя Амалія Круп. Ви гадаєте, — все це так просто! Ні, — бабуся купила завод лише після того, як дорогий онучок погрозив отруїти її, зарізати, потопити в Рурі, якщо вона не виконає його, — онучкового, — бажання. Для ймовірности він навіть зробив розчин курячих покидьків з паленим пером. Бабуся Амалія щиро повірила, що це отрута, покуштувала на язик і, — зважилася купити «Добру Надію». Не вірте Феліксу Пінеру, коли він говорить, що в ці часи «практичне виробництво страждало: воно не могло прогодувати свого господаря, який дуже мало думав про щоденний хліб, бо цілком занурився в свою ідею». Жодної ідеї, якщо не брати під увагу жадоби грошей, у Фріца Крупа не було. Просто він був пияка, й через це йому довелося 1808-го року бабусину «Добру Надію» продати. Відтак Фріц переселився до Есену. Тут він сів у материну колоніяльну крамницю й під сучасною гордовитою вивіскою «Фрідріх Круп» почав торгувати звичайною кавою, кривавою ковбасою й цигарками, що їх продукувалося з «бичків», назбираних біля контори мальпостів. 1811 року Фріц Круп здобув у громаді Альтенесен невеликий одруб землі, що на йому побудував плющильний молот разом з виплавними й цементними майстернями. Можна дивуватися, яким чином пияка здобув і зберіг зиск від свого крамарювання, щоб улаштувати мало не завод. Справа дуже проста. — Продав усю крамничку, на ходу, — з кавою, кривавими ковбасами, й цигарками з «бичків». Може цього було й замало, щоб щось побудувати, та візьміть під увагу, що за тих часів здорово різалися в карти, а з прийомами шахраїв-картярів не були гаразд знайомі. Все можливе! Після дослідів, — з «допоміжними засобами», — що коштували Фріцу Крупові дуже дорого, йому пощастило видобути виливану крицю, про яку «Спілка для заохочування промисловости в королівських пруських державах» сказала, що це річ нічого собі, ліпша за англійську крицю тощо. На жаль, не зважаючи на визнання та на велетенські замовлення з-за кордону, — виробництво не мало змоги поступувати, бо Фріц всі аванси ретельно пропивав і паскудив репутацію своєї фірми. З великими перешкодами дотягнув Фріц Круп своє виробництво до 1826-го року й помер, передавши справу своєму синові Альфредові Крупу. Як кажуть у дитячих казках і в казаннях соціяль-християн в Есені, — з неба прилетів якийсь охоронець Архістрайкбрехер і забрав душу Фріца в надхмарні покої, — пиячити перед троном господнім, — не сподіваючи на банкрутства.
Круп II, Альфред:
Скупиндя. — Завдяки цьому з недобитків батьківського виробництва втворив світову фірму. Його богом був Мамона. Для грошей він навчався безсонними ночами технічних наук, закордонних мов, щоб потім одержувати з них користь, саму користь і нічого більше. Обивателі, що з презирством дивилися на п'яну роботу Фрідріха Крупа, — з неменшим презирством чекали на наслідки господарювання на альтенесенських кістяках надійного синка. Синок вивіз! — Історія й вельмишановний німецький камрад ідеаліст Фелікс Пінер, на жаль, не може сказати, скільки коштував розквіт Альфреда Крупа на купі черепків тим, без кого фірми не квітнуть, тобто пролетаріям. За словами Пінера, Альфред Круп жив голодний тоді під той час, коли зводив фірму на ноги, а саме «жив живлячись картоплею, маслом і хлібом, без м'яса, й лише десятиліття згодом...» Оці самі десятиліття згодом! Знаємо ми їх! Та хіба мало було хліба з маслом і картоплі й за першого десятиліття, коли ті що ходили під «самовідданим» господарем, і просто були без хліба та масла, — з самою картоплею, а то і так, з молитвою від абатства. Сам Альфред Круп писав у відозві до робітників: — «Впродовж п'ятнадцяти років я здобував рівно стільки, щоб виплачувати заробітну плату робітникам. За свою власну працю й турботи я не мав нічого, окрім свідомости, що виконав обов'язок». Здорово втнув! Заробітну плату виплачував, — кілька нещасних голодних марок, — а сам нічого не мав! Цікаво знати, з яких причин росла фірма, коли все так відбувалося? Тонув, мовляв, як Фрідріх Барбаросса у Салері біля Калікадносу у Вірменії, а «десятиліття згодом» — воскрес!
1851-го року на міжнародній промисловій виставці в Лондоні фірма Круп виставила груду виливаної криці вагою 2.000 кіло, й це звернуло увагу цілого світу на справи Альфреда Крупа. Зиск шалено зростав. А скромний Альфред їв один хліб з маслом. Бідний Альфред! Звернувши увагу на значіння виливаної криці для гарматних дул, Альфред Круп почав виробляти гармати. У війнах 1866 й 1870-71 років німецька армія, завдячуючи шляхетному Альфредові Крупові, вже з успіхом трощила своїми крицевими гарматами ворожу жалюгідну брондзу. Альфред їв свій хліб з маслом! Війни Бісмарка були за іспит для гармат Крупа, як для м'ясорубок. — М'ясорубки себе зарекомендували! Бідний Альфред їв свій умовний хліб з маслом. І подавився ним 1887 року. Разом з Альфредом, як кажуть, погасла геніяльність у родині Крупів. Але в ній вже не було потреби. — Справа могла жити й без генія.
Круп III, Фрідріх-Альфред:
Як сказано вище, — фірма Крупа вже не потребувала геніяльности. Тому Фрідріх-Альфред спокійно виїхав із свого закуреного й нудного Есену до Капрі, де й почав розважатися гомосексуалістичними оргіями. 1909 року, в зв'язку з викриттям соціял-демократів, — у ті часи вони ще вміли викривати здерідка й некомуністів, — Фрідріх-Альфред Круп пустив собі в лоба кулю власного виробництва. Вшанувати похорон приїхав до Есену «сам» Фріц-Вільгельм-Віктор-Альберт Гогенцолерн, — імператор і друг, той самий, який, вступивши на трон 15 червня 1888-го року, того ж року, 16 серпня виголосив у промові на відкритті пам'ятника принцеві Фрідріху-Карлу у Франкфурті на Одері, — свій державний програм: — «Краще покласти на місці всі 18 корпусів німецької армії й 42 мільйони німецького народу, ніж відмовитися від будь-якої частини теріторіяльних здобутків Німеччини!». Як відомо, цей програм Віллі II згодом з честю виконав, навіть надпродуктивно: корпусів німецької армії він поклав на місці не 18, а набагато більше, німецького народу теж поклав досить, поклав і себе в шухлядку, як імператора, а теріторіяльні здобутки дійсно здобули... союзники. Демонстративно приїхавши до Есену, Віллі II шедеврально виголосив свою славетну промову про соціял-демократів. На цій промові навчився згодом ораторського мистецтва Юзя Пілсудський, варшавський Сенька Вирви-Глаз. Поховавши друга-гомосексуаліста, Віллі II примусив збудувати йому брондзовий пам’ятник і цим наплював у лице горе-викривачам. Називаючи в своїй промові на Есенському вокзалі соціял-демократів «огидними мерзотниками й сволотою», Віллі й не знав, що вони справді одроблять ці титули як слід, цілуючи згодом нижче спини того, хто їх опаскудив 1902 року, — повертаючи йому царські маєтки, що завоював пролетаріят Німеччини та сплачуючи «найясніші» збитки.