Подвiйнi мiражi - Страница 9

Ксеня зажурилася, наосліп запхала непотрібний телефон у потерту дерматинову сумку. У неї завжди все добре на зле обертається. Вона з тих сіромах, що хочуть найліпше, а виходить… нічого не виходить. Усе сходить нанівець. І хоч плач, хоч кричи, а хоч гопки скачи, а змінити те не в її силах. Видко, так їй Бозя присудив – жити та й умерти, і не заплаче ніхто…

– Не переймайтеся так. Я гадаю, скоро вже поїдемо.

Ксеня підняла голову, спробувала усміхнутися – від незвички було важко, але з третьої спроби вдалося. Говорив той пан, цибатої муж, що за неї заступився, і дивився тепло, співчутливо. Ксеня зашарілася – до таких поглядів вона не звикла. Добре вбраний, ставний чоловік, у костюмі та при краватці, у блискучих чорних мештах, на депутата схожий – а він що забув у розбитому нанівець мікроавтобусі? З «Мерседесом» своїм переплутав?

– Це все Юля, – сказав чоловік, хоча Ксеня ні про що його не питала. – Через неї я тут. Я машину продав, щоб готівку зі справи не виймати, і придбав хату в Зоряному, невелику, усього два поверхи. А нової автівки не купив, не встиг просто… може, згодом.

Не встигла Ксеня як слід перетравити заяву про невелику двоповерхову хату – таких котеджів у Зоряному було три, а один – з нею по сусідству, як чоловік продовжив:

– Ви не думайте, вона хороша, Юля. Ми вже так давно разом… я її кохаю. Просто вона… ну, сама не розуміє, що робить. Як дитя мале. Ми знайомі зі школи, з першого класу. За однією партою сиділи, я хворів дуже, і до школи у вісім років пішов. А вона – у шість. Вона, знаєте, весь час побивалася через зріст… казала: «Я усім впадаю в око, але ніхто мене по-справжньому не помічає. Ніхто мною не цікавиться». Потерпала від цього. А ось я помітив. І зацікавився. Вона…

– Вона робить вам боляче, – вирвалося в Ксені, і жінка злякалася. Не її це діло, і, якщо дядько гаркне, то матиме рацію. Так і треба. Він…

– Так. Вона завдає мені болю, а я – їй. Це буває, коли кохаєш. Я без неї не можу, справді. Хоча й доведеться. Уже скоро. Бо дозволити їй… я не можу! – він приречено махнув рукою і рушив назустріч дружині.

Лідія стояла, похитуючись, за спиною водія, і масувала потилицю, втискуючи пальці так сильно, наче хотіла вичавити біль. Біль лишався там, де й був, а до різких судом додалася ще й пульсація. Кров стугоніла у скронях, мов Ніагарський водоспад. Голова гула, як лаврська дзвіниця на Великдень. Запліталися ноги, руки, язик і навіть пальці на руках. Усе, про що попереджав лікар, і ще дрібка зверху.

Почалося.

У глевкому мареві коливалися, утративши чіткість, фігури подорожців. Думки розповзалися повільно і неухильно, як дощові черв’яки, сфокусуватися бодай на одній зараз було не легше, аніж із розбігу вилізти на верхівку піраміди Хеопса. Акварельні вересневі барви несподівано набули різкості та неприємної яскравості, немов полотна навіженого сюрреаліста. Лимонно-жовте кленове листя спалахнуло інфернально-червоним вогнем, шляхетний пурпур ботанічно неідентифікованих кущів обернувся на отруйно-малиновий колір, а туї та смереки, що росли навколо сільради, з темно-зелених перетворилися на кислотно-салатові.

А ще Ліду жахливо нудило. Вона відчайдушно хапала присмачене терпкістю осені повітря, намагаючись дихати якнайглибше, однак це не допомагало. Нудота то посилювалася, викликаючи судомні посмикування у стравоході, то ненадовго відступала, лишаючи по собі липкий піт під пахвами і на чолі, крупний дрож в усьому тілі та відчуття безмежної слабкості, такої, що простий порух віями здавався витисканням штанги у двісті кілограмів.

І чому, скажіть, будь ласка, у нас не дозволено евтаназію?

Шофер підвівся, ляснув капотом, відкритим усього хвилину тому, та заходився ретельно протирати гайкові ключі замасленою ганчіркою і складати в дерматиновий чохол. Його рухи, скупі, економні, нагадали Ліді метроном.

– Скоро вже? – хрипко каркнула жінка, отримавши у відповідь важкий, як свинцеве грузило, погляд, і нову порцію розмірених рухів. Ліда відкашлялася й спробувала ще:

– Скоро вже поїдемо?

– А ти що, на власні похорони боїшся спізнитися?

Жінка розгублено моргнула – мабуть, причулося.

– Вибачте, що?

– Та нічого. Хустку поправ, бо сповзла. Хімія, еге ж?

Ліда кивнула.

– Ну, так… такі справи… сумні-невеселі. Можна прикрити платом лису голову, та не лису душу.

– Ви… що ви таке говорите? Що собі дозволяєте?

– Я – нічого. Від дружини не гуляю, не б’ю її, не п’ю. Зовсім, як твій Степан, тільки навпаки! – шофер зареготав. Жінка позадкувала.

– Ви хто? Ми знайомі?

– Особисто – ні. Та я знаю таких, як ти. Добре знаю. Курви. Так за мужика вчепитеся, наче й висратись без нього не вийде, а на дітей чхати хотіли! Головне, що хрін поруч! Статус, бачте, від людей не встидно! Та ось тобі моя думка – встидно поруч гімно мати, а не самій вікувати! Кепсько, Лідо, тобі нині, еге ж? А твоєму сину як було? Коли татусьо по п’яні лупив як Сидорову козу, а мамця вигляд робила, мов би нічого й не сталося, сімейне щастя берегла – як?

Ліда вже не дивувалася. І болю майже не відчувала. Мов зачарована дивилася на химерного водія, надто змучена, аби злякатися як слід. А боятися було чого – і не лише фантастичної обізнаності дядька щодо її буття; і найбільш бравого хлопа, не те що змучену хворобою жінку, настрахали б його очі – вони стали білими, як крейда, а дві чорні цяточки зіниць, розміром із сірникову голівку, проштрикували її наскрізь, наче свердлили, викликаючи в грудях холодок, подібний до тих стародавніх цукерок-бурульок, що Ліда куштувала в дитинстві, але й близько не такий солодкий. Жінка безпорадно замахала руками, розганяючи мару, стулила повіки, почекала і обережно скоса зиркнула на дядька. Перед нею стояв звичайнісінький шофер, у запиленій куртці та порепаному картузі, із попелясто-сірим від утоми та дорожнього пилу лицем і карими радужками вузьких очей.

Це галюцинації. Ще один симптом.

– Вибачте, ви щось казали? – обережно уточнила Ліда, і внутрішньо скулилася, чекаючи на чергову порцію нищівної критики. Дядько пожував сухі губи.

– Казав, дамочко. Авжеж. Ми нікуди вже сьогодні не поїдемо – ось що я сказав. Гаплик мотору. Капут. Кінець. Краще вам зібратися докупи – вам усім – та шукати, де ніч перебути. Тут хатинок удосталь, люди привітні, – і водій скривився, – якось ніч перейде, а далі побачимо. Ранок ночі не докаже, якось воно та й буде…

Дядько відвернувся та пішов геть, лишивши інструменти на капоті. Стало ясно, що подальша доля пасажирів його геть не обходила, будуть гуртуватися – то й добре, а ні, то ні. Ліда хотіла покликати його, спитати, а де, власне, збирається ночувати він сам, і чи напевне вони поїдуть звідси завтра, проте не наважилася. Надто яскраво, немов сліпуча електролампочка, спалахувало в мозку видиво каламутно-білих очей. Краще його не чіпати. Не шукай пені, вона тебе знайде.

Не тямлячи навіщо, Ліда підійшла до мікроавтобуса, розгорнула чохол з інструментами та відсахнулася, тамуючи крик. Замість гайкових і розвідних ключів, які дбайливо полірував шофер, у відповідних нішах лежали акуратні скальпелі, ножі, кліщі, сріблясто-сірі, сяючі, всі, як новенькі, але деякі – з буро-іржавими плямами на поверхнях лез. Жінка не втрималася, провела пальцем по одному, на вигляд найчистішому скальпелю, зойкнула – гострий! – простягнула руку, аби покласти дорожній набір хірурга (чи, може, Джека-Різника) на місце, й отетеріла. Чохол обернувся на крихітну коричневу хмаринку і повільно розчинився в повітрі. Обриси інструментів якусь мить ще сяяли прямо під носом у збентеженої Ліди, а потім також зникли, і сліду не лишилося. Жінка здушено кавкнула, наче жаба, по якій проїхалася колесом гарба.

Галюцинації тривали.

Водія звали Інгольв – у ті часи, коли він ще був людиною – і цю роботу він просто ненавидів. Палко, відчайдушно, до сказу, всіма фібрами давно втраченої душі! Він став катом, проте не відчував себе катом, і постійно намагався зрозуміти, чому найбільш нещасні люди дістаються саме йому? Де закляті грішники, які ніколи не чули про каяття? Де богохульники, грабіжники, ґвалтівники? Де всі ці чудесні смаколики, яких муч скільки влізе, собі на втіху? Та куди там! Йому завжди випадають підранки, добивати їх так само легко, як і гидко. Взяти хоча б цю Ліду… що, її життя не покарало? Та де вже більше! А він мусить додавати. Усе одно, що взяти збитого птаха за поламане крило, і щосили гатити ним об землю. А на черзі – Ксеня, нещасне дитя, котре вискочило заміж, не встигнувши ані подорослішати, ані бодай насолодитися юністю. Вискочило, бо попи сказали «треба», а мати сказала «пора» і батько додав «у нас рано ся віддають, гляди, щоб не довіку дівувати». А Василь кохав її, і все могло б піти на краще, якби знову не попи з їхнім «протизаплідні – гріх», «для себе жити – гріх» та іншими бздурами, що буття псують і не таким пуп’янкам, як Ксеня. Ось і не став цей пуп’янок трояндою, а став барилом, із тугою в очах, пронизливою, як вістря списа… Потім ще Влада, Юрко, Юля… Юлю, утім, водій жалів не вельми. Та все шукає шляхи до самопізнання, все у собі порпається, як та курка в перегною, а насправді не спроможна пізнати істину, нехай би та їй на носа сіла. Юля перестаралася, живучи для себе, і лише для себе, ох, намучиться ще з нею муж. Утім, не його то справа. Він свою зробить, ніде не дінеться. Переступить через себе, вже не вперше. А потім довго-довго сваритиметься на базі з диспетчером. Хоча до чого тут диспетчер? Теж невільник, як і він, але він – норовистий виродок. Покруч серед покручів – це просто вищий пілотаж. Сьоме небо збочення.